«Якщо актор любить себе більше за глядача, можна вже йти з професії»: інтерв’ю з братами Білоконями про (не) легке життя на сцені

Вони – полтавські актори, але з однією особливою родзинкою. Це брати-близнюки полтавського театру імені Гоголя – Семен та Артем Білоконі. Дві різні особистості, два характери, але одна сцена, яка їх об’єднує. Їхній творчий шлях розпочався ще в аматорському театрі, а сьогодні вони впевнено підкорюють професійну сцену.

Тож як це – жити театром і грати на великій сцені? Наскільки вдячна акторська професія? Чому брати обрали саме цей шлях і що нового готує театр імені Гоголя для глядачів уже найближчим часом – про все це дізнавайтеся в нашому матеріалі.

Ми підготували для вас відео- та текстову версії – обирайте зручний формат.

Михайло: “Вітаю, друзі! Як у вас справи? Над чим зараз працюєте?”.

Семен: “Усе добре”.

Артем: “Бувало й гірше (усміхається)”.

Семен: “Щодо роботи: ми щойно завершили наш новорічний марафон, тому зараз маємо кілька днів перепочинку. А далі, за чутками, стартує нова постановка. Поки що, мабуть, зарано розкривати всі карти, але можу трохи заінтригувати – повертаємося до української класики. Повинні зіграти у грудні до міжнародного дня театру. Сподіваюся, що це буде цікаво. Що саме, яка п’єса і хто буде режисером – поки не скажу”.

Михайло: “А в яких виставах ви зараз задіяні?”.

Артем: “Наразі не так багато. Це “Візит дами”, “Король Лір”, “Той самий Мюнхгаузен”, “Остання любов гетьмана”, “Конотопська відьма”. І, звісно, вистави, в яких грає весь театр: “Наталка Полтавка”, “Маруся Чурай”, “Ніч перед Різдвом” – це сезонні проєкти. Якщо ж говорити про театр ляльок, то там репертуар значно ширший”.

Артем Білоконь, крім Театру імені Гоголя, працює ще й у Театрі ляльок. Зараз у їхньому репертуарі понад 80 вистав. За минулий рік театр відіграв 905 вистав!

Артем: “Дякувати Богу, я не в усіх них задіяний! Але десь у 15-20 виставах граю. Вас це, мабуть, шокує, але скажу чесно: минулого року трупа з 16 акторів відіграла 905 вистав! Це, наскільки мені відомо, найбільший показник по Україні”.

Михайло: “У порівнянні з попередніми роками – це дуже велика цифра…”.

Артем: “Думаю, раніше просто ніхто не рахував”.

Семен: “Це дійсно вражаюча цифра. Для порівняння: у Театрі імені Гоголя наша трупа з 40–50 акторів зіграла за рік приблизно 180 вистав. А в ляльковому – 16 людей і понад 900 вистав. Це дуже багато. І при тому, що в нас також доволі щільний графік –  ми постійно в роботі, але різниця колосальна”.

Михайло: “А як давно ви взагалі в театрі? З чого розпочинався ваш творчий шлях?”.

Семен: “Ми в театральному житті з 14 років. Усе почалося з Народного театру “На Павленках”. Там із нами працювала чудова режисерка – Галина Миколаївна Чернявська. І я, користуючись нагодою, хочу ще раз щиро подякувати їй. Те, що я знаю про театр не лише як про професію, а саме як про мистецтво – це все від неї. Саме вона дала нам неймовірний творчий поштовх”.

Михайло: “Не секрет, що театр “На Павленках” мав значний вплив на ваше професійне становлення”.

Семен і Артем (разом): “Та безумовно!”.

Семен: “Я, чесно кажучи, в театрі “На Павленках”, напевно, навчився більше, ніж… Там закладалася основа. Потім ми вступили до коледжу мистецтв, де нашим керівником курсу був Олександр Віталійович Любченко. Йому також хочеться подякувати, і я це роблю постійно. Він також зробив великий внесок у нашу професійну стежку”.

Брати Білоконі в театрі імені Гоголя з 2022 року. Як тільки почалася війна, виникла потреба в оновленні складу трупи – так вони й стали частиною колективу.

Михайло: “Якщо говорити про війну, після повномасштабного вторгнення театральне мистецтво, безумовно, зазнало змін. Як ви це відчуваєте? Що трансформувалося?”.

Артем: “Думаю, ці зміни були радше локальними. Так, з’явилися нові постановки, зокрема напівдокументальні. Вони виконували просвітницьку функцію – показати світові, що відбувається в Україні. У перші місяці війни це було справді важливо, цікаво, доречно.

Це був важливий і класний період, але загалом точковий. Якщо дивитися на репертуари театрів по всій Україні, то, на мою думку, війна не сильно вплинула на загальний вибір постановок. Так, теми війни часто прослизають у спектаклях, і багато сюжетів можна з нею пов’язати. Але щоб це був масштабний тренд – я б не сказав”.

Семен: “Тобто вплив війни – він не більший, ніж будь-яка інша значуща подія в нашому житті. Театр, як мистецтво, завжди має реагувати на час. Якщо сьогодні головне питання, з яким стикається кожен – це війна, то, звісно, театр про це говорить. Просто важливо говорити про неї по-різному і головне – вміти це робити. А якщо ти маєш на увазі про так званий “вибух театрального мистецтва”, хоча це, мабуть, не найкраще слово”.

Михайло: “Ти маєш на увазі оновлення форми, експерименти, відхід від “старої школи”?”.

Семен: “Саме так. Але знову ж таки – це дуже локальне явище. Зараз часто говорять про театральний бум або навіть “ренесанс”, але чесно кажучи, він спостерігається лише в кількох містах. Це, звісно, Київ – Театр імені Івана Франка, Лесі Українки, Театр на Подолі, Молодий театр. Безумовно, Театр на лівому березі також. І Львів – Театр імені Марії Заньковецької та, зокрема, Театр імені Леся Курбаса. До речі, хочу передати їм вітання – це, на мою думку, один із найпрекрасніших театрів в Україні. Якщо не були, обов’язково сходіть. Театр Курбаса – це театр”.

Михайло: “Це все справді цікаво й важливо, але давайте повернемося до вашого творчого шляху. Скажіть, у яких постановках Театру Гоголя ви змогли про себе заявити? З чого все почалося? Якщо не помиляюся, ваша перша вистава – це був «Принц і жебрак», де ви грали братів-близнюків?”.

Артем: “Так, «Принц і жебрак». Це була… скажімо так, гучна заява. Навіть дивно, що нас після цього ще залишили в театрі (усміхається)”.

Семен: “Якщо чесно, це питання краще опустити (сміється). Не знаю, як на нього правильно відповісти”.

Артем: “Назвемо це просто цінним досвідом”.

Семен: “Так, саме з вистави «Принц і жебрак» почалася наша спільна робота в театрі. Слава Богу, що вона на цій виставі не закінчилася. Але якщо говорити про якусь справжню акторську заявку, мені здається, я її ще не зробив. Не знаю, добре це чи погано, але поки що не було тієї ролі, за яку б я міг сказати: от, це щось значуще. Не обов’язково пишатися, але хоча б не соромно згадувати”.

Михайло: “А як же «Політ над гніздом зозулі»?”.

Семен: “Цю виставу я справді люблю. Але багато чого, на жаль, не встигло реалізуватися. Наскільки мені відомо, постановку наразі зняли з репертуару. Можливо, щось і зміниться, але поки так. І ще одна постановка – «Наполеон і Жозефіна» Богдана Вікторовича Чернявського. Дуже тепла робота, я її теж дуже люблю. Це була прекрасна вистава”.

Михайло: “А як ви потрапили до театру імені Миколи Гоголя? Це була давня мрія чи радше випадковість?”.

Артем: “Фатальний збіг обставин! (сміється)”.

Семен: “Насправді, так, це була мрія. Коли я вступав до коледжу мистецтв, я чітко знав, що хочу працювати в театрі. Усі 3,5 роки навчання я жив цією думкою. Але коли почалася повномасштабна війна, звісно, в перші місяці стало не до цього. А потім ця мрія… Я почав замислюватись: може, варто дізнатися, чи є вакансії в театрі. Просто думав про це і якось ці думки, мабуть, матеріалізувалися.

Я добре пам’ятаю, як ішов і думав: “Ось-ось почнеться новий сезон, з вересня треба підійти, спитати, може, шукають когось”. І раптом мені зателефонували й запропонували спробувати попрацювати. Тоді саме виникла потреба в молодих акторах.

Справа в тому, що з початком війни частина трупи – зокрема молоді чоловіки – пішли добровольцями до лав ЗСУ. А значна частина репертуару трималася саме на їхніх ролях. Тож постала потреба оперативно поповнити склад. От так ми й опинилися в театрі”.

Михайло: “Скажіть, будь ласка, як відбувається комунікація з режисерами? От вам запропонували роль – чи маєте ви можливість висловитися, додати щось від себе, свою думку до образу?”.

Артем: “Запропонували роль – звучить трохи ідеалізовано. Насправді все частіше виглядає так: ти просто приходиш і дивишся. Є наказ, є роль і визначено, хто її виконує. Далі ми вичитуємо текст. В ідеалі все має розкластися по поличках. Зрозуміло, що певний діалог між актором і режисером повинен бути, і він має бути обов’язково. Але тут усе дуже залежить від режисера. Вони працюють по-різному і по-різному ставляться до артистів”.

Михайло: “Ну це також можна назвати творчим процесом”.

Семен: “Насправді словом «творчий процес» можна виправдати дуже багато чого. Це не до тебе, Михайле, звісно. Але, як на мене, саме це поняття часто використовують як універсальне пояснення будь-яких негараздів. Мені здається, це певний пережиток минулого. Можливо, нашого радянського досвіду, коли мистецтво загалом було мистецтвом компромісу. Зараз, на щастя, світ трохи змінюється, і деякі речі поступово стають на свої місця”.

Михайло: “Загалом же є ролі, які даються легше, а є ті, що опановуються найважче”.

Артем: “Так, звісно. Є так звані ролі «на супротив». Якщо роль добре лягає на твою природу, світосприйняття, психофізику – її легко на себе «накласти». Там не потрібно багато змінювати. Іноді це не найпростіший, але правильний шлях. Бо ти все одно не витиснеш із себе того, чого в тобі немає. І робити цього не варто – тоді починається брехня.

А є ролі, які даються дуже важко. Вони ніби зовсім не твої – інша природа, інша логіка. Їх складно «присвоїти», і грати таких персонажів набагато важче. Але це часто цікавіше. Такий досвід може бути значно ціннішим, ніж роль, яка далася легко”.

Михайло: “Але ж це театр і ми маємо адаптовуватися до всього, попри всі виклики”.

Семен: “Так, у професії потрібно бути пластичним. І готовим до будь-чого”.

Михайло: “А як загалом відбувається репетиційний процес? Можете трохи про це розповісти?”.

Артем: “Звісно. Репетиційний процес дуже залежить від режисера – від того, з ким працюєш і де саме. Якщо говорити про театр ляльок, то в постановках я переважно працював із Сергієм Смеречуком. Також був досвід роботи з Іриною Ципіною, але після першої репетиції вона мене, скажімо так, вигнала. Ми просто не зійшлися характерами (усміхається).

А от співпраця з Сергієм Смеречуком – це, без перебільшення, справжня казка. У цій роботі є все, що повинно бути у творчому процесі з режисером: елемент співавторства, спокійний і конструктивний діалог, взаємна повага. Коли ти вперше виходиш на репетиційний майданчик, ти вже чітко розумієш, про що ця вистава, що саме ми граємо і навіщо. Починається все з ґрунтовної начитки, і це дуже важливо”.

Не лише дитячий театр у театрі ляльок

“Я щиро радий і щасливий, що Полтавський академічний обласний театр ляльок нарешті взяв курс на дорослу аудиторію. Яскравим підтвердженням цього є такі вистави, як «Леді в лаванду», «Великий льох», «Мій дідусь був вишнею». Це повноцінні вистави для дорослих глядачів, усі вони йдуть в одну дію й доводять, що театр ляльок може говорити зі зрілим глядачем на серйозні й глибокі теми”.

Михайло: “От ви вже третій рік працюєте в театрі. Чи достатньо, на вашу думку, сьогодні в Україні справді цінується акторська професія?”.

Артем: “Якщо говорити про адекватну оцінку роботи артистів загалом, то це питання, радше, державного рівня, зокрема й фінансового. І, чесно кажучи, нинішня ситуація виглядає доволі сумно”.

Семен: “Якщо звернути увагу на наші заробітні плати, то, мабуть, акторська професія взагалі не цінується. Але якщо послухати відгуки глядачів, то зараз, мені здається, у людей є реальна потреба в театрі”.

Артем: “Якщо говорити про суспільство, про людей загалом, то так –театр нині потрібен, він затребуваний. Люди ходять, попит є. Але якщо повернутися до питання заробітних плат, то зрозуміло, що це не питання до керівництва конкретного театру. Це питання значно вищого рівня.

Якщо так подивитися, то в Полтаві, звісно, ніби й немає на що скаржитися, бо є міста, де ситуація ще гірша. Але проблема цих реально низьких зарплат у тому, що виникає питання плинності кадрів. У театрі ляльок воно особливо актуальне. Бо якщо приходить молодий артист, наприклад, не з Полтави, він просто не зможе дозволити собі жити на одну зарплату. Йому доведеться шукати іншу роботу.

А зважаючи на справді велике навантаження в театрі, це дуже важко. Багато хто цього просто не витримує. По суті, цієї зарплати вистачає лише на оренду житла й, можливо, на найпростіше харчування. Добре, якщо в тебе немає собаки чи кота. А коли є, то доведеться ще й їх годувати (сміється)”.

Семен: “Насправді фінанси – це не головне, якщо ми говоримо про творчість. Але займатися творчістю й паралельно постійно відволікатися на фінансові питання – дуже складно. Бо все одно доводиться шукати підробіток. Ти починаєш розриватися і частина сил, які могла б піти на основну роботу, на театр, іде зовсім в інший бік – просто для того, щоб забезпечити базові умови для життя.

Це таке питання доволі болюче й неприємне”.

Михайло: “Ви, можна сказати, вже відповіли на моє останнє запитання: що для артиста найголовніше – матеріальна винагорода чи оплески?”.

Артем: “Мені здається, що ні те, ні інше. Гроші – це взагалі окреме питання. Я про нього вже довго говорив, і воно справді болюче.
Але, чесно кажучи, я б не проміняв роботу в театрі навіть на можливість просто сидіти на дивані за сто тисяч гривень на місяць.

Як дуже влучно сказала моя колега з театру ляльок Олена Суптеля: у театрі можна працювати лише з любові. За розрахунком – не можна. Тільки з любові. І якщо ти справді в театр закохався, то ти, по суті, не проміняєш його ні на що. Навіть на великі гроші.

Що ж до оплесків, то, чесно кажучи, ніхто не оцінить тебе краще, ніж ти сам. Виходячи на поклони, ти прекрасно знаєш, що зробив добре, а що ні. І ти завжди знаєш, де саме помилився. Тому якщо ти вийшов на уклін і повністю собою задоволений  – значить, уже можна йти з професії”.

Михайло: “Тобто певна самокритика все ж обов’язково має бути?”.

Артем: “Вона не може не бути. Бо без неї немає розвитку. А якщо розвитку немає, ти зупиняєшся. А якщо зупинився, то, по суті, помер”.

Семен: “Це, власне, до питання оплесків. Я дивився інтерв’ю з В’ячеславом Довженком, і він дуже влучно сказав: якщо ти починаєш любити себе більше, ніж тебе любить глядач, – це вже все, це вже клініка.

Тому, насправді, момент поклону, який з боку може здаватися моментом сп’яніння, насправді дуже тверезить. Абсолютно. Це як холодний, контрастний душ. Ти виходиш на уклін, бачиш людей і чітко розумієш, що саме було не так”.

“І тобі стає соромно. Мені завжди соромно на поклонах. Не знаю, можливо, це й не дуже добре. Але, чесно кажучи, якби можна було не виходити на уклін, я б серйозно над цим замислився”.

Артем: “Але саме поняття поклону – воно ж не одностороннє. Україна – не одностороння. Коли ти кланяєшся, ти ж не просто приймаєш овації. Ти, по суті, кажеш: дякую, що терпіли мене, дякую глядачеві за те, що він це все досидів.

Тут є момент взаємної поваги. Хоча, зізнаюся, я сам дуже не люблю кланятися. Якби цього можна було не робити, я б, мабуть, узагалі цього не робив (усміхається)”.

 

 

 

 

 

Михайло МИХАЙЛЮК

---

[wp_show_posts id=”1014795″]

матеріал підготував/ла: Олександра Клиша