Ви тут:
Полтавщина Суспільство 

#Наша_незалежність #Марафон_30. «То звідки ж взялася та «Звізда Полин»? Із виступу Олеся Гончара на Всесоюзній творчій конференції в Ленінграді 1 жовтня 1987 року

«…На нас ображаються, на письменницьку зухвалість пишуть скарги, що ми, мовляв, часто-густо вторгаємося не в свої сфери. Що й казати, успіхи науки незаперечні, применшувати їх ніхто не збирається. Думаю, одначе, що сучасна наука при її фантастичній, не завжди контрольованій і, можливо, не до кінця пізнаній могутності, не повинна дозволяти собі бути занадто самовпевненою, не повинна ігнорувати думку громадськості, в тому числі й думку літератури. Адже чого вартий той факт, що рівно за місяць перед чорнобильською катастрофою саме письменницька наша газета «Літературна Україна» опублікувала дуже тривожний матеріал про стан справ на Чорнобильській АЕС, і якби прочитали його ті, кому належить такі матеріали читати, та якби на станції гласність була в пошані, – катастрофи, можливо, й зовсім удалося б уникнути.

Відомо, що зараз Україна задихається від перенасиченості промисловістю, особливо шкідливою хімічною, люди страждають від хвороб, забруднюються води, підупадають поля, тут і там непридатним для життя стає навколишнє середовище. У кого запитати, куди поділися лелеки і ластівки? Чому одна за одною, мало не впритул, виростають атомні станції – Ровенська і Хмельницька, і на Дніпрі – Запорізька, а неподалік – Південно-Українська і чому так поспішно риють котловани, зганяють села, вирубують заповідні гаї під ще одну, офіційно навіть не затверджену Чигиринську, проти якої виступає громадськість… І не видно цьому кінця. Зводяться реактори в Поліссі, в степах і в Криму, виношується ідея поставити атомні ковпаки і у верхів’ях Десни, останньої, не отруєної відходами нашої ріки, в краї, звідки й досі йде світло «Слова о полку Ігоревім»,– і хто скаже, що в кожній з цих АЕС, збудованих чи запланованих, не криється потенційний Чорнобиль?

Усім ясно, що без розвитку енергетики не обійтися, без хімії, очевидно, також, але чи такою ціною добувати нам гіркі ці блага? Чи виправдані будуть всі оці споруджені у найчудовіших місцях надгіганти, якщо довкіл себе вони створюють пустелю, руйнують природу, позбавляють людину самої поезії життя, щастя жити і трудитися в природному чистому і надійному середовищі? Зловісні викиди в атмосферу, хімкомбінатські хмари вбивають не лише бджолу і рослину. А хіба це жарт, що на Україні, споконвіку пісенній землі, зникають голоси, з кожним роком уславленій Київській консерваторії усе важче набирати контингент студентів-вокалістів.

Складається враження, що вузьковідомчі інтереси повсюди ми ставимо вище за інтереси суспільства, думку населення щодо доцільності відомчих новобудов ніхто і ніколи не питає, вузьколобий, охоплений гігантоманією чиновник торочить на весь Союз, що «наука вимагає жертв». То чи можемо ми, письменники країни, за такого стану справ відмовчуватися, чи може література і вся наша творча інтелігенція, усвідомлюючи свою відповідальність, лише підтакувати самовпевненим відомчим верховодам, котрі нехтують принципами соціалістичного гуманізму, відгороджують свої дії від найменшої громадської критики.

Чи до лиця було б нам не виразити те, що непокоїть нині народну думку, глибоко зачіпає долі мільйонів людей. Із уст наших кращих учених, не технократів, не прагматиків, а тих, хто повною мірою усвідомлює свою, інтелектуальну й моральну відповідальність за те, що відбувається, за будучину людей, часом доводиться чути, що метафоричний «приручений» атом уявляється їхньому розуму надбанням поки що сумнівним, і не так уже повсюдно доведені «вигоди» його, які нібито гарантують планеті «екологічну чистоту». Всі ці данайські дари XX віку ще найсуворіше треба виважувати, всебічно осмислювати, перевіряти й перевіряти їх на надійність, людяність, на їх моральність чи безморальність.

Ради справедливості варто сказати, що й науці, видно, не так просто стримувати натиск могутніх відомств, прибічників розгонистих проектів. Ось мова йде зараз про спорудження грандіозної Очаківської дамби, котра має відгородити увесь Дніпровсько-Бузький лиман від Чорного моря; вчені-біологи заперечують, авторитетні експерти застерігають, що, здійснись ця ідея, гирло Дніпра перетворилось би у величезне смердюче болото, забите синьо-зеленими отруйними водоростями, де все живе задихнулось би, і хоча самі проектанти не можуть переконливо заперечити реальність такої загрози, і хоча цей «проект віку» остаточно ще не затверджено, однак меліоратори біля лиманів уже беруться за своє. Як же це назвати? Чим пояснити?

Гадаю, що в таких випадках конче необхідно зважати на волю самого народу, вивчати думки корінних жителів регіону, тих, хто упродовж життя трудиться на цих землях, на цих водах і здатен краще за інших визначити: чи варто втрачати дніпровське гирло з його багатющою рослинністю, чи варто пускати родючі землі під циклопічні, з незрозумілими наслідками переінакшення? У нас не заведено було про такі речі питати людей, поцікавитись, що, приміром, скажуть вони про цю вельми сумнівну Чигиринську АЕС, яка з чийогось вольового жесту має з’явитись знову ж таки в густонаселеній історичній, такій дорогій для народу місцевості. Запитувати думку людей? Чи не забагато буде гласності? В кабінетних ущелинах вже давно звикли скептично ставитись до публічного обговорення різних «епохальних» проектів: чого, мовляв чекати від людей некомпетентних, недипломованих. Але ж ні, народ завжди і компетентний, і дипломований за найвищим правом свого вікового досвіду!

Надалі літературі й науці, очевидно, доцільно буде, відкинувши амбіції, дружніше, пліч-о-пліч, з позицій гуманістичних трудитись в ім’я людини і її майбутнього. Прагнути нам треба того, щоб праця ума і серця кожного була в злагоді з совістю, щоб кожен був переконаний, що своїми діями чи своїми задумами він не завдасть шкоди ні людині, ні природі.

Наостанок дозвольте сказати ще ось про що. Серед письменників України не перший день визріває думка скликати Міжнародний «Чорнобильський форум», – може, варто б цю ідею підтримати? Зібратись, щоб разом подумати, звідки вона явилась, ця «Звізда Полин» – з ночей біблійських чи вже з ночей прийдущих? «Палаюча, мов смолоскип, впала вона на третину річок та на джерела вод… А ймення звізди Полин…» І чим викликана була з’ява її – чи недбальством людським, жорстокою їхньою невдячністю, порушенням самої рівноваги буття чи глумлінням над Матір’ю-природою, яка завжди була така добра до нас у своїй вічній, безмірно терплячій любові? І чому та полинна розгнівана сила вибрала саме нас, що хотіла так страшно сказати цьому нинішньому віку, від чого хотіла всіх нас застерегти? І якою повинна бути література після глобального цього потрясіння, яких моральних висот людині треба сягнути, щоб відкрились їй нові далечі? Адже за самим своїм світовідчуттям, рівнем пізнання, за розумінням ролі роду людського і його істинного покликання ми вже ніколи не будем такими, якими були до цього тисячі літ».

Із книги «Полтавщина. Шлях до незалежності 1985-1991»,

 Білоусько О.А., Пустовіт Т.П.

Система Orphus