Пройшли пекло передової і залишилися у строю: десять історій сержантів ТЦК та СП Полтавщини

За кожним сержантським званням стоять бойовий досвід, відповідальність і власна історія служби. Серед військовослужбовців ТЦК та СП Полтавщини є чимало сержантів, які пройшли найгарячіші ділянки фронту: обороняли Київщину, Харківщину, Сумщину, Донеччину, Херсонщину та Запоріжжя, брали участь у штурмах, керували бойовими розрахунками, забезпечували зв’язок і рятували поранених. Багато хто з них зазнав важких поранень, контузій чи втратив здоров’я і після тривалого лікування вже не зміг повернутися до бойових підрозділів, проте залишився у війську.

Джерело: Полтавський обласний ТЦК та СП

Сьогодні ці військові організовують роботу особового складу, беруть участь у мобілізаційних заходах, супроводжують новобранців до навчальних центрів, допомагають ветеранам і родинам захисників та віддають останні військові почесті полеглим побратимам. У Полтавському обласному ТЦК та СП поділилися десятьма історіями сержантів, які після передової продовжують службу в регіоні.

Головний сержант Едуард Зінчик

Нині проходить військову службу на посаді головного сержанта роти охорони Другого відділу Лубенського районного ТЦК та СП.

Житель Чорнух за цивільними професіями — машиніст, тракторист і будівельник, до мобілізації працював в охороні зернової компанії. Під час строкової служби здобув артилерійський фах.

13 січня 2023 року був мобілізований до ЗСУ. Після навчання його направили до 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького на посаду навідника — заступника командира БМП-2. Виконував бойові завдання на Донеччині, зокрема поблизу Григорівки на Бахмутському напрямку. 8 червня 2023 року під час штурму ворожих позицій потрапив під обстріл, отримавши важку контузію та акубаротравму з розривом обох барабанних перетинок.

Після пів року лікування та реабілітації за висновком ВЛК визнаний обмежено придатним до військової служби й переведений до Другого відділу Лубенського районного ТЦК та СП у Пирятині. Нині бере участь в оповіщенні громадян щодо мобілізації.

«Ще при мені наприкінці літа чекали на ротацію, якої не було, бо не вистачало людей. І досі в хлопців ротації нормальної немає: їх просто зі Слов’янська перекинули на Куп’янськ. А тим, хто «не створений для війни», я кажу, що ніхто не створений для війни. І страшно усім, бо страх — це нормально. Але треба взяти себе в руки і подумати, що чоловік — годувальник, захисник. Має ж бути гордість у людини! Я б своїй жінці в очі не зміг дивитися, якби залишився вдома. А що вже казати про тих, хто ховається по хатах та погребах, жахається кожного стуку в двері? Сподіваються пересидіти, поки за них справжні воюють, чекають кращого майбутнього. Але яке в них майбутнє з такою позицією? Сумне», — говорить головний сержант Едуард Зінчик.

Головний сержант Юрій Іщенко

Нині проходить військову службу на посаді штаб-сержанта 3 категорії відділення цивільно-військового співробітництва (ЦВС) Першого відділу Лубенського районного ТЦК та СП.

Мешканець Хорола після строкової служби працював у Державній службі охорони, згодом — у міліції та поліції. У 2014 році брав участь в АТО. У 2017-му підписав контракт із 1-ю окремою танковою бригадою, де служив заряджаючим, навідником і командиром САУ «Акація», а згодом — головним сержантом батареї. Виконував бойові завдання поблизу Хлібодарівки, Волновахи та Мангуша.

У 2021 році долучився до 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького — служив командиром БМП, відділення та головним сержантом взводу поблизу Зайцевого. Із початком повномасштабного вторгнення воював на Харківщині (біля Довгенького) та на Бахмутському напрямку — поблизу Опитного, Курдюмівки й Кліщіївки. У жовтні 2022 року зазнав важкої контузії.

Навесні 2023 року звільнився за сімейними обставинами, але вже за два місяці повернувся до ЗСУ. У складі 13-го окремого стрілецького батальйону командував екіпажем мобільної вогневої групи ППО на Харківщині. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та «Золотим хрестом».

У вересні 2024 року під час виконання бойового завдання переніс інсульт. Після лікування, маючи інвалідність, вирішив продовжити службу. Наприкінці лютого 2025 року переведений до Першого відділу Лубенського районного ТЦК та СП у Хоролі. Спочатку працював інструктором із рекрутингу, нині — у службі ЦВС: займається супроводом родин загиблих і зниклих безвісти військовослужбовців, організацією поховань та допомогою в оформленні документів.

«Прикро чути, що от ТЦК таке погане, що ми, «бугаї», відсиджуємося в тилу. Не будеш же кожному доводити, що в нас майже всі були «трьохсоті” і вже просто не мають здоров’я воювати. Звичайно, до таких людей у мене негативне ставлення — були знайомі, які намагалися розповідати, що вони «замість нас» воювати не підуть, бо не хочуть «захищати дітей депутатів і багатства олігархів». Із такими перестав спілкуватися, але міг би їм сказати, що багатії та їхні діти, раптом що, втечуть. І хто тоді захистить дітей простих людей? Я не вважаю «бусифікацію» правильною, але вина за неї лежить не на ТЦК, а на тих, хто намагається ухилитися від захисту країни, тікає за кордон. Як людина з інвалідністю я можу списатися та спокійно виїхати, але не зроблю цього. Бо Україна — земля моїх пращурів та моїх нащадків. Це Богом дана мені земля, і я захищатиму її, якщо треба, до останнього подиху. І помру щасливою вільною людиною. Бо обороняти рідний дім та захищати найближчих — це найпочесніший у світі обов’язок», — розмірковує головний сержант Юрій Іщенко.

Старший сержант Григорій Степаненко

Нині проходить військову службу на посаді головного сержанта взводу охорони Другого відділу Миргородського районного ТЦК та СП.

Родом із Лохвиці. До війська працював єгером у місцевій філії Українського товариства мисливців і рибалок, згодом — водієм комунального підприємства. Наприкінці 2014 року мобілізований до ЗСУ: спочатку служив водієм у Лохвицькому райвійськкоматі, згодом — старшим оператором протитанкового взводу 13-го батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади поблизу Авдіївки.

24 лютого 2022 року разом із сином добровільно прибув до ТЦК та СП. Обох мобілізували до роти охорони Другого відділу Миргородського районного ТЦК та СП. У травні 2023 року Григорія перевели до 110-ї окремої механізованої бригади імені Марка Безручка на посаду стрільця розвідувального підрозділу. Маючи позивний «Лєший», виконував бойові завдання на прикордонні Сумщини та брав участь в обороні Авдіївки.

У 2024 році під час лікування лікарі діагностували у нього важке невиліковне захворювання. Після ВЛК військовика перевели до Лубенського районного ТЦК та СП, а з березня 2024 року він служить у Другому відділі Миргородського районного ТЦК та СП у Лохвиці. До речі, у родині Степаненків формується військова династія — його син, який служить у механізованій бригаді, має сержантське звання і командує відділенням.

«Переконати людей майже неможливо. Я нічого їм не казав, бо нічого не доведу. Люди налаштовані так, що я не розумію: чи вони «рускій мір» чекають, чи їм просто байдуже до того, що відбувається в країні. Виходить, хай Грицько з сином воюють, а я посиджу вдома? Але ж ми такі самі люди, і військовий обов’язок не для одного мене. Війна прийшла, коли нікого з нас не питали, чи ми хочемо воювати. Треба було захищатися — ми пішли. А зараз хлопців ніхто навіть не поміняв, бо тут, у тилу, люди не розуміють нічого. Отак взяти б цих людей і повезти — хоча б краєчок показати, що таке війна, коли росія приходить у твоє місто. Може б нарешті зрозуміли, що ми, українці, просто мусимо зупинити це уособлення зла», — зазначає військовик.

Сержант Олександр Бойко («Отаман»)

Нині проходить військову службу у Другому відділі Полтавського районного ТЦК та СП.

За цивільним фахом автокранівник, до повномасштабного вторгнення займався фермерством. 1 березня 2022 року добровільно став до лав ЗСУ. Проходив військову службу в окремому зведеному штурмовому загоні «Одін» Полтавського обласного ТЦК та СП.

Виконував бойові завдання на Сумщині та Донеччині, брав участь у штурмових діях у Серебрянському лісництві поблизу Лиману. Після контузії, поранення та тривалої реабілітації повернувся до служби в ТЦК та СП.

«Якщо ти любиш свою родину, своїх дітей, ти маєш іти їх захищати. Якби ж росіяни не звірствували, то ще якось би позиція була зрозуміла. А вони ж приходять і знищують усе. Невже людям не доходить, що вони вже нічого не зможуть зробити, коли сюди дійде ворог? Треба бити його якнайдалі від власного дому. Тоді, коли ми з хлопцями все кинули і пішли в ЗСУ, ніхто з нас не зважав на свій страх — як можна думати про особисте, коли мова про виживання країни? Якби ніхто з нас не став у стрій тоді, тут би зараз було набагато гірше і страшніше, бо ворог докотився б дуже швидко. Тому кажу кожному: та будь ти мужиком, зберися і піди виконай свій обов’язок — і перед країною, і перед рідними, і перед собою», — наголошує сержант Олександр Бойко.

Сержант Ліліян Старчук

Нині проходить військову службу в роті охорони Полтавського обласного ТЦК та СП.

Народився в Казахстані, виріс на Полтавщині. За освітою токар, має кваліфікацію сантехніка, до війська працював монтажником у нафтогазовій галузі. У 2015 році був мобілізований до ЗСУ: служив стрільцем батареї управління 44-ї окремої артилерійської бригади та забезпечував зв’язок під час АТО. У 2016 році демобілізувався й повернувся до цивільної роботи.

У березні 2022 року знову мобілізований до ЗСУ — цього разу до 110-ї окремої механізованої бригади імені Марка Безручка. Служив на посадах стрільця, старшого стрільця, навідника, виконував обов’язки головного сержанта. Із березня 2022 року тримав оборону Авдіївки. 13 грудня 2023 року під час обстрілу дістав множинні осколкові поранення. Після лікування та реабілітації за висновком ВЛК переведений до роти охорони Полтавського обласного ТЦК та СП.

«Зараз суспільство так налаштоване, що до військової форми ставиться негативно. Коли ти суспільству потрібен — тобі дякують. А потім у наступний момент ти стаєш «незручний». Я це помітив уперше ще в часи АТО. І зараз це є: поки ти людей захищаєш, стоїш поперед них — ти для них цар і Бог. А потім, коли ти після поранень відновлюєшся, приїжджаєш у тил, де в них усе добре, починається: «Так а чого ти туди їхав, ми ж тебе не посилали». Тебе розуміють лиш ті, кого це безпосередньо торкнулося. Цивільні не розуміють, що якщо не зупинити, агресор прийде сюди і піде далі. Люди розповідають: «Я не раб, я теж хочу жити». Та живи, будь ласка! І ми, військові, можемо навіть скласти зброю — тоді нас розстріляють. А ви все одно підете — тільки вже далі, під іншим прапором. І слова всупереч не зможете сказати — просто прийдуть, схоплять тебе і ти підеш м’ясом. А тут у тебе є вибір, є шанс», — розповідає сержант Ліліян Старчук.

Старший сержант Андрій Булава

Нині проходить військову службу на посаді штаб-сержанта 3 категорії служби ЦВС П’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП.

Житель Диканьки. Навчався на ветеринара, працював на різних посадах. Учасник Революції Гідності, із 2012 року активно займався громадською діяльністю. У січні 2015 року мобілізований до ЗСУ: служив у 1129-му зенітному ракетному полку командиром лінійного відділення зв’язку та командиром машини зв’язку поблизу Станиці Луганської.

У 2019 році підписав контракт із 1-ю окремою танковою бригадою, де командував відділенням зв’язку механізованого батальйону на Донеччині. Із грудня 2021 року служив командиром відділення зв’язку 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Брав участь в обороні Київщини, виконував завдання на Бахмутському та Вугледарському напрямках, забезпечуючи зв’язок між підрозділами та командними пунктами під постійними обстрілами. Нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест».

У січні 2024 року після важкої хвороби легень, набутої під час служби, та проходження ВЛК переведений до П’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП. Спочатку служив стрільцем взводу охорони, згодом — командиром відділення та головним сержантом, а нині працює у службі ЦВС: займається супроводом ветеранів, роботою з родинами військовослужбовців та організацією поховань полеглих захисників.

«Війна в країні. Треба працювати далі. Я хочу бути корисним там, де я є зараз. Якщо я вже не на війні й там не виконую обов’язків, значить, тут повинен робити все, щоб допомагати», — наголошує старший сержант Андрій Булава.

Молодший сержант Олександр («Бугор»)

Нині проходить військову службу на посаді командира відділення взводу охорони Кременчуцького районного ТЦК та СП.

Родом зі Світловодська Кіровоградської області. За фахом слюсар-збиральник, працював на заводі. Проходив строкову службу, а з 2017 року — підготовку в місцевій територіальній обороні.

У березні 2022 року добровільно прибув до ТЦК та СП і був мобілізований до 65-ї окремої механізованої бригади на посаду водія мінометного розрахунку. Із липня 2022 року виконував бойові завдання на Запоріжжі — поблизу Гуляйпільського, Оріхова та Роботиного, забезпечуючи підвезення боєприпасів та роботу мінометників, зокрема під час українського контрнаступу 2023 року.

На початку 2025 року через значне погіршення здоров’я, гіпертонію та передінфарктний стан пройшов лікування і ВЛК, після чого перевівся до Кременчуцького районного ТЦК та СП. Спочатку служив стрільцем, згодом став командиром відділення роти охорони.

«Усі, хто хотів, уже пішли. Залишаються тільки ті, хто має піти. Їм дали час, аби могли зібратися з думками й силами, пройти навчання і свідомо долучитися до захисту держави. Та багато хто цей шанс змарнував — хтось чекає, що його це омине, намагається відсидітися в комфорті, поки триває війна. Та так не буде. Війна не закінчиться доти, доки до оборони від агресивної росії не долучиться кожен без винятку громадянин. Люди бояться невідомості, не розуміють, що саме їх чекає у війську. Якщо людині пояснити, дати знання й підтримку — вона йде свідомо, без страху. Справжня мотивація народжується тоді, коли ти розумієш, за що стоїш. Свою Батьківщину треба захищати. Якщо хочеш жити добре — мусиш докласти власні сили до оборони. Бо ніхто цього за нас не зробить», — говорить молодший сержант.

Старший сержант Віталій Денисов

Нині проходить військову службу на посаді інструктора мобілізаційного відділення Лубенського районного ТЦК та СП.

Родом із Лубенського району. До повномасштабного вторгнення працював у будівництві, керував спорудженням мостів. Під час строкової служби був командиром механізованого відділення на БМП.

1 квітня 2022 року мобілізований до ЗСУ: служив у 116-й окремій бригаді територіальної оборони командиром розрахунку мінометної батареї під позивним «Прораб». Виконував бойові завдання на Сумщині в районі Краснопілля, а також на Донеччині — поблизу Парасковіївки, Авдіївки та Степового, забезпечуючи мінометну підтримку піхоти. Неодноразово зазнавав контузій та уламкових поранень, а в жовтні 2023 року під час масованого обстрілу Степового отримав важку травму хребта внаслідок обвалу будівлі.

У січні 2024 року після лікування та ВЛК, яка визнала його придатним до служби в тилових частинах, переведений до Лубенського районного ТЦК та СП. Займається мобілізацією транспорту для потреб ЗСУ, документацією та супроводом мобілізованих до навчальних центрів.

«Буває, приїжджають у навчальний центр, де тривають заняття, а вони питають: «Це ми вже на нулі?» Я кажу: хлопці, ви що, це навчання. Вони ж думають, що їх одразу привезли на передову. Питаю: ти розумієш, що таке «нуль»? І коли таке запитує людина під 45–50 років, яка колись служила строкову, — мені стає соромно за наше суспільство. Хтось перегорів, хтось надивився різного в інтернеті й приходить уже з готовими страхами. Чесно кажучи, іноді й сам не знаєш, як підняти цей моральний стан. Моя мотивація проста — я за побратимів. Мене багато хто питав, чи я воюю за сім’ю, за Україну? А я скажу чесно: ми там один за одного. Війна не так далеко, як тут, у тилу, може здаватися. Треба думати про майбутнє. Не тільки про себе — про своїх дітей. Щоб їм було куди повернутися. І щоб було куди прийти до батьків», — говорить старший сержант Віталій Денисов.

Старший сержант Роман Лисівець

Нині проходить військову службу на посаді штаб-сержанта 3 категорії відділення ЦВС Четвертого відділу Кременчуцького районного ТЦК та СП.

Мешканець Козельщини до війська 20 років працював у банківській сфері, обіймаючи керівну посаду. У лютому 2023 року добровільно долучився до ЗСУ: був мобілізований до 407-го окремого стрілецького батальйону на посаду радіотелефоніста стрілецької роти, згодом став головним сержантом роти з позивним «Батя».

Виконував бойові завдання на Харківщині, Херсонщині та поблизу кордону з білоруссю у складі 30-ї, а згодом — 110-ї окремої механізованої бригади імені Марка Безручка. Брав участь в обороні Авдіївського коксохімічного заводу, де дістав кульове поранення та контузію, а пізніше воював на Покровському напрямку поблизу Архангельського. Нагороджений «Золотим хрестом», «Лицарським хрестом» та відзнакою «Кращий сержант військової частини».

У липні 2025 року через значне погіршення здоров’я після ВЛК переведений до Четвертого відділу Кременчуцького районного ТЦК та СП. Нині займається супроводом поранених військовослужбовців та їхніх родин, сповіщенням про загиблих і зниклих безвісти, організацією поховань та вшанування пам’яті захисників.

«Завжди відповідаю: у нас у Конституції все написано. Є така стаття: захист Вітчизни — це обов’язок кожного громадянина. Просто про це багато хто забуває, лише вимагаючи для себе якихось прав і благ. Та якщо країни не стане — то що і з кого ти вимагатимеш тоді? Я розумію, що людям страшно, і це абсолютно нормально, бояться усі. Та якщо підрозділ злагоджений, і поруч є ті, хто тебе прикриє, якщо тебе правильно навчають — то не так воно страшно, як здається. Треба працювати над собою, дивитися на інших — і все буде набагато краще. Якщо приходити зі словами «мене вб’ють», то так і буде. А якщо прийти з думкою, що треба зробити свою роботу — тоді все інакше», — розмірковує старший сержант.

Старший сержант Євгеній Оболонченко

Нині проходить військову службу на посаді головного сержанта взводу охорони Другого відділу Кременчуцького районного ТЦК та СП.

За освітою — слюсар контрольно-вимірювальних приладів і автоматики. Після строкової служби займався підприємницькою діяльністю, мав декілька бізнесів. У 2018 році добровільно підписав контракт із 90-м окремим аеромобільним батальйоном імені Героя України Івана Зубкова у складі 81-ї окремої аеромобільної Слобожанської бригади. Спочатку служив стрільцем-санітаром, згодом — бойовим медиком взводу та роти.

Під час АТО/ООС виконував бойові завдання в Чермалику, Щасті, Новолуганському, на Чонгарі та Арабатській стрілці. Із початком повномасштабного вторгнення брав участь у боях за Ізюм, Кам’янку, Богородичне, Святогірськ, Білогорівку, тримав оборону в Серебрянському лісі. У березні 2022 року дістав кульове поранення шиї, згодом — контузію, а в січні 2023 року внаслідок мінометного обстрілу зазнав важкого уламкового поранення ноги.

Після тривалого лікування та втрати частини стопи отримав II групу інвалідності. За висновком ВЛК став непридатним до служби в ДШВ, тому перевівся до Другого відділу Кременчуцького районного ТЦК та СП у Глобиному. Нині виконує завдання з охорони, прийому відвідувачів та супроводу мобілізованих до навчальних центрів.

«Хіба твоя душа нічого не варта? То встань і захисти себе, свою родину, свою землю! Ми захищаємося не просто від якоїсь іншої країни, а від орди, яка хоче стерти з лиця землі все українське. Ця війна — за право існувати, і мотивація має бути не зовнішня, а внутрішня. Якщо не будемо чинити спротив, то зникне не лише наша держава, а й наш народ», — підсумовує старший сержант Євгеній Оболонченко.

Головне зображення опрацьоване за допомогою ШІ

матеріал підготував/ла: Олександра Клиша

Читайте нас у Telegram

Приєднатися
Поділитись новиною:

Схожі новини: