«Театр мене навчив дивитися людям в очі»: інтерв’ю з Віктором Чернявським, який понад півстоліття живе мистецтвом

Понад півстоліття Віктор Чернявський служить народному театру «На Павленках». Його шлях починався з театру ляльок, а в життєвому багажі — і журналістика, і фотографія, і поезія. Зараз, у свої 80, він не просто грає на сцені — він живе нею. Його герої завжди різні, глибокі та неймовірно характерні.

Глядачі знають і люблять Віктора Чернявського за майстерність перевтілення та вміння створювати живі образи. За його плечима — галерея незабутніх ролей: полковник Одоардо в «Емілії Галотті», дядько Лев у «Лісовій пісні», Богуш у «Світовій речі», жорсткий і самозакоханий Джеймс Броуді в «Замку Броуді», Хома Кечатий у постановці «Назар Стодоля», король Сільвіо з комедії «Любов до трьох апельсинів»… І це лише мала частина його великого сценічного шляху.

А нещодавно ми заглянули за лаштунки його власного життя. Поговорили з паном Віктором про те, що залишається після оплесків, — про його світ, натхнення і головні життєві уроки, які дарує сцена.

Михайло: Пане Вікторе, для багатьох ви є справжнім культурним авторитетом. Більше 60 років ви присвятили мистецтву, але ваша діяльність не обмежувалася лише акторством. Ви працювали журналістом, займаєтеся фотографією, пишете поезію. Втім, театр завжди посідав особливе місце у вашому житті. З 1970 року ви служите народному театру «На Павленках». А з чого все починалося?

Віктор: Мабуть, із 1964 року, коли я прийшов до Полтавського академічного обласного театру ляльок. Зайшов до кабінету директора й заявив, що хочу бути актором. Але директор сказав, що так не буде: спочатку потрібно попрацювати учнем актора. Так воно й сталося. Мене вчили водити ляльку, працювати на сцені, правильно володіти голосом… До речі, саме в театрі ляльок я почав говорити українською мовою. До того практично не розмовляв нею.

Михайло: Ви пам’ятаєте колектив, із яким працювали тоді?

Віктор: Звичайно, пам’ятаю. Як таке можна забути? Ми мали кілька вистав, у яких були задіяні, часто виїжджали на гастролі в села. Приїжджаємо, усі знають, що буде вистава театру ляльок, але люди не можуть раніше прийти до клубу, бо мають господарські справи. І корову треба подоїти, і за іншою худобою доглянути — у кожного ж своє господарство. Тому наші вистави починалися о дев’ятій, а іноді й о десятій годині вечора. Зараз такого вже немає.

Акторський склад був дуже дружнім, ми почувалися однією сім’єю. Нашим режисером був Михайло Семенович Золотарьов, який водночас обіймав посаду директора театру. Пам’ятаю один випадок. Ми репетирували виставу, читали свої тексти — це був так званий застільний період. Закінчилася репетиція, і Михайло Семенович каже: «Так, добре, дякую. Але я бачу, що готовий тільки Віктор Чернявський». Не знаю, чому він так вирішив, але такий випадок справді був.

Михайло: Театр займає важливу частину вашого життя, але паралельно з творчою діяльністю ви відкривали для себе й журналістику. Як у вашому житті з’явилося радіо?

Віктор: Це вже було після театру ляльок. Я пішов до армії, а після служби знову повернувся до театру. Згодом вирішив звідти піти. І тоді, мабуть, завдяки Галині Миколаївні, потрапив на радіо. Вона була знайома з журналісткою Нелею Даниленко. Так я і почав свій шлях у журналістиці.

Михайло: Ви згадали Галину Миколаївну. З нею ви познайомилися ще в театрі ляльок, а згодом ваші стосунки переросли в подружнє життя?

Віктор: Так, але не одразу. Деякий час зустрічалися, а потім одружилися. Галина Миколаївна пішла з театру ляльок, щоб працювати в Палаці культури Полтавського турбомеханічного заводу. А коли вона пішла, то і я вирішив змінити місце роботи. Так ми й опинилися в Народному театрі «На Павленках» ПТМЗ. Багато років ми там працювали, а в березня 2010 року театр перемістився в Центр культури та дозвілля Полтавської міської територіальної громади.

Михайло: Які ролі ви тоді грали в цьому театрі?

Віктор: Найулюбленіша моя вистава, яка народилася тоді на сцені Палацу культури ПТМЗ, — «Лісова пісня». Я грав дядька Лева. Мені дуже подобаються і цей персонаж, і сама вистава. Загалом ролі були різні, але саме «Лісова пісня» та образ дядька Лева залишилися для мене особливими.

Михайло: У вашому репертуарі — десятки ролей. Особисто мені найбільше запам’ятався Джеймс Броуді у виставі «Замок Броуді». Глядачі, які звикли бачити вас доброзичливим і привітним Віктором Архиповичем, були неабияк здивовані таким перевтіленням. На сцені ви постали зовсім іншою людиною — жорстким, деспотичним і самозакоханим Джеймсом Броуді.

Віктор: Якби ви знали, як я не хотів грати цю роль!

Михайло: Знаю…

Віктор: Не хотів братися за неї, бо Джеймс Броуді — страшний персонаж.

Михайло: Але зрештою ви його зіграли. І зробили це настільки переконливо, що глядачі й досі згадують цю виставу.

Віктор: Проте вони навіть не усвідомлюють, скільки нервів мені це коштувало. Упродовж усієї вистави я переживав справжнє внутрішнє напруження. Люди дивувалися: як можна бути таким тираном? А я й сам не міг прийняти цього тирана в собі. Морально було дуже важко… Щоправда, іноді після вистави виникає відчуття: ось сьогодні я зіграв так, як треба. Але таке траплялося нечасто. Галина Миколаївна постійно мені казала: «Чого ти такий м’який? Давай будь жорсткішим!». А мені не одразу це вдавалося, адже я зовсім не такий, як Джеймс Броуді…

Михайло: Актор повинен уміти грати різних персонажів, незалежно від їхнього характеру. Потрібно перевтілюватися, пристосовуватися до свого героя, навіть якщо він зовсім не схожий на тебе.

Віктор: Звичайно, звичайно. Хоча іноді це буває важко. А от із дядьком Левом, якого ми вже згадували, усе зовсім інакше. Тут таке відчуття, ніби я народився для цієї ролі.

Михайло: А як проходять репетиції в театрі? Це справді трохи нервовий процес?

Віктор: У чому полягає особливість репетицій. Коли працюю над роллю, приходжу на репетицію і пропоную те, що сам обдумав, що відчуваю. Але режисерка може сказати: «Ні, не те. Не так». І мене це заводить. Адже я ж думав над цим, навіть уночі можу прокинутися й пригадати якийсь текст. А тут виявляється, що щось не так. Треба щось додати, щось змінити, а може, навіть переосмислити весь епізод. Тому репетиція — це нервовий процес. Ось до чого я веду.

Михайло: І, судячи з усього, режисерське слово в театрі має неабияку вагу. Адже режисер спрямовує творчий процес, задає тон і допомагає акторам знайти потрібні образи. У театрі цю роль виконує Галина Миколаївна. І вона — головна в цьому храмі. Пане Вікторе, а хто головний у вашій родині?

Віктор: Я вважаю, що в нас такого немає. Ми, якось я чув такий вислів, дивимося в один бік.

Михайло: Вікторе Архиповичу, а як, на вашу думку, за ці десятиліття змінився глядач? Можливо, йому сьогодні чогось бракує? Чи потреби залишилися такими самими, як і раніше?

Віктор: Мені здається, глядач не змінився. Таким, як був 50 років тому, таким і залишився. Адже цінності, про які говорить театр, не змінилися. Зло є зло, добро є добро. Це незмінне.

Тому й глядач не змінився, бо він бачить на сцені вічні цінності. Добро залишається добром. А театр «На Павленках» популяризує віру в красу, добро та справедливість.

Михайло: Пане Вікторе, за вашими плечима — 80 років життя і великий творчий шлях. Ви й досі виходите на сцену, продовжуєте займатися улюбленою справою. Якщо озирнутися на прожиті роки, з якими думками ви сьогодні дивитеся на свій життєвий шлях? Що для вас означає цей досвід?

Віктор: Коли замислюєшся над своїм життєвим шляхом, згадуєш слова, які приписують комусь із відомих людей. Не пам’ятаю, хто саме їх сказав, але зміст такий: життя дається всім, а старість — не всім, на жаль. Раз доля дала мені таку можливість, я живу. Нікому не заздрю, намагаюся залишатися спокійним. Хіба що на сцені бувають моменти, коли переживаєш і нервуєш. У житті я спокійний, небагатослівний. Тому мені зараз не просто говорити й відповідати на запитання. Це для мене незвична роль.

Михайло: Так, але на сцені ви говорите багато.

Віктор: Там я висловлююся, передаю те, що відчуваю…

Михайло: А в житті, як я розумію, ви більше спостерігач. Більше слухаєте, придивляєтеся до людей, помічаєте деталі…

Віктор: Так. А це, до речі, важливо — спостерігати, вивчати, накопичувати.

Михайло: Тоді, спираючись на все, що ви спостерігали, пережили й накопичили за ці роки, скажіть: хто такий Віктор Чернявський сьогодні?

Віктор: Полтавець, якого, звичайно, не всі знають. Не з усіма я знайомий. А ті, хто мене знають — поважають. І мені це приємно.

Михайло: Пане Вікторе, наостанок розкажіть, чого вас навчив театр.

Віктор: О, це дуже важливо. Театр навчив мене під час розмови, спілкуючись із людиною, дивитися їй в очі. Щоб уся розмова відбувалася віч-на-віч.

Михайло: Це справді важливо! Мене театр навчив не боятися людей, а вас — дивитися їм в очі. Мабуть, у нас із вами є дещо спільне.

Пане Вікторе, щиро дякуємо вам за цю розмову, за відкритість і можливість трохи більше дізнатися про ваш творчий та життєвий шлях. Вітаємо вас із прийдешнім днем народження! Бажаємо міцного здоров’я, натхнення та ще низку яскравих ролей. Продовжуйте вирувати в нашому мистецькому житті. Ми хочемо й надалі бачити вас на сцені!

матеріал підготував/ла: Дмитро Кравченко