Живемо п’ять років без д-ра Івана Буртика… –  Пам’ять, що єднає Лохвицю, Прикарпаття і Кліфтон

Слово полтавця О.Панченка про св.пам. д-ра Буртика Івана Васильовича (*13.12.1924— †31.10. 2021) – нескореного сина Прикарпаття, вояка Другої дивізії УНА й творця історичної пам’яті українського визвольного руху, мого старшого побратима й співавтора у спільній праці над книгою про історію Другої УД УНА, –  щирого й доброго приятеля

Є люди, чиє життя не вміщується в межі однієї біографії. Вони належать не лише своїй родині, своєму місту, селові чи поколінню. Їхня доля стає частиною історії цілого народу, а їхні вчинки, праця й жертовність залишають по собі духовний спадок, що продовжує промовляти до наступних поколінь навіть тоді, коли вони самі вже відійшли у Вічність.

Саме до таких людей належав мій щирий і добрий приятель доктор Іван Васильович Буртик — відомий український громадський діяч, довголітній член Організації Українських Націоналістів, колишній вояк Другої дивізії Української національної армії, невтомний оборонець української освіти, церковного життя та національної пам’яті, який більшу частину свого життя провів у Сполучених Штатах Америки, але душею ніколи не полишав України.

Для мене, Олександра Панченка з полтавської Лохвиці, Іван Буртик був не тільки визначним представником української політичної еміґрації. Він був моїм кореспондентом, однодумцем й співтворцем великої історичної праці, присвяченої маловідомим, але надзвичайно важливим сторінкам української визвольної боротьби в часі Другої світової війни.

Наша спільна книга про Другу дивізію УНА стала одним із тих видань, у яких особисті спогади, історичні документи, фотографії, мапи та біографії учасників подій поєдналися задля однієї мети: повернути українському народові пам’ять про власних воїнів, їхні випробування, їхню віру та їхню жертовну боротьбу за майбутнє України.

Сьогодні, згадуючи Івана Васильовича, я знову й знову повертаюся думками до цієї спільної праці, до його листів, до його розповідей про пережите, а передусім — до питання, яке залишається актуальним для всіх нас: що ми зробили й що ще маємо зробити, аби пам’ять про українських борців за Волю не розчинилася у вирі чужих історичних інтерпретацій?

Від Ляцького-Шляхоцького до великого світу

Св.пам. Іван Буртик народився 13 грудня 1924 року в селі Ляцьке-Шляхоцьке на Прикарпатті, яке після перейменування 1946 року стало називатися Липівкою. Це українська земля, де впродовж поколінь плекали рідну мову, звичаї, християнську віру та пам’ять про національні змагання. – Його дитинство не було безхмарним. Мати Параска померла, коли Іванові виповнилося лише чотири роки. Батько Василь, людина працьовита, займався торгівлею і належав до українського середовища, яке зберігало національну свідомість у непростих політичних обставинах міжвоєнної доби. – У родинному житті й довколишньому суспільстві Іван змалку бачив, наскільки складним було становище українців у його краї, що після Першої світової війни не здобув власної державності. Польська влада, совєцька окупація, німецький окупаційний режим, а згодом повернення совєцької влади — кожна зміна політичного панування приносила нові загрози, переслідування та людські трагедії. – Для української молоді того покоління історія не була лише шкільним предметом. Вона входила в родинну хату, торкалася долі батьків, братів, сусідів і друзів. Вона змушувала робити вибір задовго до того, як людина могла усвідомити всі наслідки власних рішень.

Св. пам. Іван Буртик належав до тих юнаків, для яких українська національна ідентичність стала не просто спадщиною родини, а особистим обов’язком. У 1941 році він вступив до Організації Українських Націоналістів (р). Його світогляд формувався під впливом воєнних злочинів, репресій і насильства, свідком яких він став на рідній землі. В часі моїх відвідин північноамериканського  Кліфтону понад 10 років тому,  у 2016 році, Іван Буртик розповідав про те, як влітку 1941 року йому довелося побачити наслідки масових убивств в’язнів совєцькими каральними органами. Він тоді згадував страшні картини біля в’язниці, тіла закатованих українських людей і жорстокість, яка назавжди закарбувалася в його пам’яті. Ці спогади, як на мене,  не були для нього віддаленою сторінкою минулого. Вони стали частиною його особистого морального досвіду. Пережите зміцнило його переконання, що український народ має право на самостійне політичне існування і повинен мати сили захищати себе від насильства та поневолення. Саме тоді, за його словами, визріло рішення присвятити себе боротьбі за українську справу.

Підпільна боротьба й шлях до Української Національної Армії

Друга світова війна перетворила Центральну та Східну Европу на простір, де долі мільйонів людей визначалися зіткненням тоталітарних режимів, військових армій та імперських амбіцій. Для українців трагедія була особливо глибокою: власної незалежної держави вони не мали, а різні окупаційні режими намагалися використати українські людські ресурси для своїх воєнних потреб, водночас переслідуючи самостійницькі прагнення. – Упродовж війни Іван Буртик перебував у підпільному середовищі. За його спогадами, він діяв на Лемківщині, в околицях Нового Санча, а згодом опинився на території Чехословаччини, Австрії та Німеччини. – Його особиста історія була частиною долі цілого покоління українських патріотів, які опинилися далеко від рідних домівок і змушені були шукати можливості продовжувати національну боротьбу в умовах воєнного краху нацистської Німеччини.

Саме в цей драматичний період постав задум створення Української Національної Армії — військової формації, яка мала об’єднати українських вояків під національним політичним проводом і відокремити їхню боротьбу від чужих державних цілей. – Важливу роль у цих процесах відіграли Український Національний Комітет (1945) та його голова, генерал Павло Шандрук (*1889-†1979), який став командувачем УНА. В умовах завершення війни українські політичні діячі намагалися домогтися визнання окремої української військової структури, її національної символіки та власної присяги. Однак реалізувати цей задум повною мірою вже не дозволяв перебіг воєнних подій. Українські військові частини формувалися в умовах гострого дефіциту часу, зброї, спорядження та продовольства. Їхні можливості визначалися не лише військовими обставинами, а й політичними рішеннями держав, на території яких вони перебували.

У своїх спогадах Іван Буртик наголошував, що українські вояки прагнули мати власну національну армію, а не ставати частиною чужих військово-політичних проєктів. Він згадував, як українські представники домагалися створення УНА та як складно було забезпечувати особовий склад у зруйнованій війною Німеччині. – Пан Іван Буртик служив у 2-гій бригаді Другої дивізії УНА, пов’язаній із військовими формаціями, які очолювали уродженець Оглядова майор Володимир Пітулей (*1899-†?), що походив з україно-польської родини, та полтавець з походження, леґендарний українець народжений у полтавському селі Березова Лука полковник Петро Дяченко (*1895-†1965),  –  командувач протипанцерної бриґади «Вільна Україна». Завдяки знанню кількох мов Іван Буртик  виконував обов’язки, пов’язані із забезпеченням харчуванням, закупівлею необхідних продуктів та організацією постачання. – Це була робота, без якої не могла існувати жодна військова частина. В умовах розпаду адміністративної системи, нестачі харчів і постійних переміщень забезпечення війська ставало не менш складним завданням, ніж безпосередня участь у боях. Не кожен воїн тримає в руках зброю на передовій щохвилини. Але кожен, хто відповідає за життєво необхідні потреби побратимів, також несе відповідальність за їхню долю. На мою думку, для мого приятеля св.пам. Івана Буртика військова служба стала ще одним випробуванням, яке підтвердило його належність до покоління, що не могло дозволити собі спокійного й безтурботного життя…

Квітень 1945-го року: боротьба за життя й вихід із оточення

Останні місяці війни стали для Другої дивізії УНА часом особливо тяжких випробувань. – Німецький військовий фронт стрімко руйнувався. Совєцькі війська просувалися на захід, західні союзники наступали зі свого боку, а українські частини опинялися в ситуації, коли кожне рішення могло визначити, чи вдасться врятувати людей від загибелі або потрапляння в совєцький полон. – Мені пригадується, як Іван Буртик у 2016 році вкотре згадував бої в Бранденбурзі, оточення, брак води й харчів, виснаження та загрозу смерті. За його свідченням, українські вояки тривалий час перебували в надзвичайно складному становищі. Доводилося шукати воду, їжу, боєприпаси й можливість вирватися з кільця. У цих його спогадах відчувався мені  не романтизований образ війни, а її справжнє обличчя: голод, страх, виснаження, зруйновані міста, непевність і постійна боротьба за життя. – У квітні 1945-го року, коли Третій Райх вде доживав останні тижні, вояки Другої дивізії УНА опинилися перед вибором між загибеллю, полоном і спробою прорватися до західних союзників. –  Іванові Буртику вдалося з боєм вийти з оточення та потрапити до англійської зони. Для нього це означало порятунок від безпосередньої небезпеки, але не завершення випробувань.

Попереду були повоєнна невизначеність, життя переміщеної особи, пошук освіти й праці, а також усвідомлення того, що повернення на батьківщину може означати нову небезпеку для нього самого та його близьких. – Друга світова війна завершилася капітуляцією нацистської Німеччини, але для багатьох українців свобода так і не настала. Українські землі залишилися під владою совєцького режиму, а політичні репресії продовжували ламати долі людей, які виступали проти цього жорстокого режиму.

…Іван Буртик знав про це не з чужих книжок. Його власна родина стала жертвою совєцьких репресій. Батько Василь був заарештований і вивезений до Казахстану, де помер у неволі 1969 року. Старший брат Петро, який воював у лавах УПА, також потрапив до большевицьких катівень й відбув тривалий термін каторжних робіт у Караґандинському реґіоні. – Так доля одного українського роду віддзеркалила долю тисяч інших родин, розділених фронтами, засланнями, політичними переслідуваннями й вимушеною еміґрацією. Для Івана це була особиста трагедія. Але водночас вона зміцнювала його переконання, що історична пам’ять про український визвольний рух не повинна зникнути. 

Повоєнна еміґрація: освіта, праця й служіння громаді

По завершенню війни перед Іваном Буртиком відкрився шлях, типовий для багатьох українських еміґрантів того часу: починати життя заново, нерідко без родини, матеріальної підтримки та впевненості в майбутньому. Він продовжив освіту в Західній Німеччині. Після складання випускних іспитів у Мюнхені студіював теологію, а згодом звернувся до інших галузей університетських знань. – Після переїзду до Сполучених Штатів Америки 1949 року йому довелося поєднувати навчання з працею. У подальшому він здобув університетську освіту, працював інспектором охорони здоров’я у штаті Нью-Джерсі, створив родину й виховав дітей. – Його біографія засвідчує, що український еміґрант міг бути водночас людиною практичної професії, освіченим інтеліґентом, громадським діячем і носієм національної традиції. – У цьому й полягала одна з важливих рис покоління повоєнної української еміґрації. Люди, які втратили батьківщину внаслідок воєнних і політичних обставин, не дозволили втратити себе. Вони створювали громадські організації, підтримували школи й університети, розбудовували церкви, видавали книжки та передавали дітям українську мову й історичну пам’ять.

…Іван Буртик був одним із тих, хто перетворив вимушене перебування на чужині на тривалу й послідовну працю для України…

Український Вільний Університет: справа, якій він присвятив десятиліття

Впевнений, що особливе місце в житті Івана Васильовича Буртика посідав Український Вільний Університет — визначний осередок української науки, створений у Відні 1921 року та згодом перенесений до Мюнхена. Для українців, позбавлених власної державності, цей Університет був значно більшим, ніж навчальний заклад. Він уособлював право української науки на самостійне існування, розвиток національної інтелектуальної традиції та продовження академічної праці поза межами окупованої батьківщини. У повоєнні роки Університет потребував підтримки української діяспори. Необхідно було залучати пожертви, поширювати інформацію про його діяльність, шукати доброчинців і переконувати громадськість, що українська освіта є справою спільного майбутнього. – Іван Буртик долучився до цієї роботи ще в молодому віці. У 1951 році він організував у Нью-Йорку відзначення тридцятиріччя УВУ, що допомогло привернути увагу української громади до діяльності Університету. Згодом його праця переросла в багаторічне організаційне служіння. Він працював у середовищі Товариства приятелів УВУ та його наступних організаційних форм, долучався до формування фінансової підтримки Університету й розвитку громадських механізмів збереження української науки.

Особливе значення мало створення Фундації Українського Вільного Університету в Нью-Джерсі, її правове оформлення та подальший розвиток. У 1973 році було проголошено створення Фундації, а 1975 року вона отримала статус неприбуткової організації, що дозволяв відповідно оформлювати доброчинні внески. Ця робота вимагала не лише ідеалізму, а й терпіння, фахових знань, уміння домовлятися та готовності долати фінансові й організаційні труднощі. Іван Буртик добре розумів, що Університет не може існувати лише завдяки добрим намірам. Йому потрібні конкретні ресурси, довгострокова стратегія та громадська солідарність. У цьому проявлялася практична сторона його патріотизму. Він не обмежувався закликами любити Україну, а шукав можливості зробити щось реальне для її освіти, культури та інтелектуального розвитку.

За внесок у підтримку Українського Вільного Університету Іванові Буртику було присвоєно звання почесного доктора. Він також був відзначений Медалею Святого князя Володимира від Світового Конґресу Українців. – Ці відзнаки стали визнанням його багаторічної праці, але справжня вага його служіння полягала не в нагородах. Вона полягала в тому, що український університет, українська наука й українська громада мали в його особі послідовного оборонця.

Українці Казахстану: пам’ять про підсовєцьких невільників і допомога живим

Іван Буртик не забував і про тих українців, які опинилися далеко від батьківщини внаслідок сталінських депортацій, політичних репресій та примусової праці. Особливе місце в його громадській діяльності посів Казахстан, де після сталінських репресій залишилися численні українські родини, нащадки депортованих і колишніх політичних в’язнів. Для пана Івана це була не абстрактна проблема. Він знав про долю власного батька та брата, які пройшли через совєцьку каральну систему. Тому допомога українцям Казахстану була для нього водночас громадським обов’язком і особистою справою пам’яті. Він сприяв збиранню та відправленню гуманітарної допомоги, підтримував українські громади, допомагав церковним ініціативам і долучався до збереження пам’яті про жертв репресій. – У вересні 2005 року в Караґанді він узяв участь в освяченні новозбудованого храму Покрови Пресвятої Богородиці. Згодом підтримував будівництво й облаштування української церкви в Павлодарі, організовував збір коштів у США та долучав до допомоги власну родину. Церква для нього була не лише місцем молитви. Вона ставала осередком громадського життя, збереження мови, традиції та національної самосвідомості.

Не менш важливим був його внесок у вшанування жертв Кенґірського повстання 1954 року. У системі совєцьких таборів у Казахстані тисячі українців та представників інших народів зазнали катувань, примусової праці й переслідувань. Кенґірське повстання стало одним із символів спротиву в’язнів тоталітарному режимові. Іван Буртик підтримав ініціятиву спорудження пам’ятника невинно загиблим і покаліченим у табірному повстанні. Завдяки громадській підтримці та коштам, зібраним українцями у США, вдалося втілити задум у життя. У цьому вчинку відображено важливу рису його характеру: він прагнув не тільки розповідати про минуле, а й залишати матеріальні свідчення історії там, де пам’ять про жертв могла бути витіснена або забута.

…Такі пам’ятники потрібні не лише для вшанування загиблих. Вони нагадують живим про ціну свободи, про небезпеку тоталітаризму й про відповідальність перед тими, хто не повернувся з неволі…

Український Конґресовий Комітет Америки (УККА): голос громади за океаном

Ще одним важливим напрямом діяльності пана д-ра Івана Буртика був Український Конґресовий Комітет Америки — одна з провідних організацій української діяспори у Сполучених Штатах. Від часу свого заснування 1940 року УККА представляв інтереси українців, підтримував культурні й освітні ініціятиви, організовував громадську діяльність та сприяв приверненню уваги американського суспільства до українських проблем.

У середовищі цієї організації Іван Буртик працював над питаннями захисту українських інтересів, допомоги громаді та підтримки демократичного розвитку України. Його діяльність була частиною ширшої історії української діяспори, яка протягом десятиліть намагалася пояснити світові, що українське питання не зводиться до внутрішньої проблеми Совєцького союзу або постсовєцького простору. Йдеться про право народу на свободу, державність, політичне самовизначення та захист власної культурної спадщини.

У часи Революції Гідності Іван Буртик із великою увагою стежив за подіями в Україні. Попри поважний вік, він не втратив зацікавлення суспільними процесами, не відмовився від громадянської позиції й не перестав думати про майбутнє рідного народу. В одному зі своїх висловлювань він наголошував, що знову починає твердо вірити в силу, мудрість і мужність українців та в краще майбуття України. Ці слова були особливо промовистими, адже походили від людини, яка пережила окупації, війну, втрату рідного краю, еміґрацію та родинну трагедію. Він мав достатньо підстав для розчарування. Але не дозволив пережитому знищити свою віру в український народ

«Тернистий шлях другої дивізії УНА»: книжка, що повертає пам’ять

У моєму особистому архіві зберігається пам’ять про листування зі св.пам. д-ром Іваном Буртиком, а також про нашу спільну працю над історією українських військових формацій останнього періоду Другої світової війни. Серед його важливих історичних праць була книга «Тернистий шлях другої дивізії УНА», у якій він звернувся до складної та недостатньо висвітленої сторінки українських визвольних змагань. Це була, як на мене, перша вдала спроба зберегти пам’ять про українських вояків, їхній військовий шлях, обставини формування Другої дивізії УНА, трагедії останніх місяців війни та долю тих, хто намагався врятуватися від совєцької неволі. – Іван Буртик звертав увагу на те, що в українському історичному просторі довгий час недостатньо говорили про долю тисяч українських військовиків, які опинилися в епіцентрі воєнного краху нацистсьої Німеччини. – Для нього це була не тільки історія окремої військової частини. Вона стосувалася ширшої проблеми — місця українського народу у Другій світовій війні, боротьби за власну політичну суб’єктність і прагнення уникнути нового поневолення. Відновлення історичної справедливості потребувало документів, спогадів, фотографій, біографій та критичного осмислення суперечливих подій. Необхідно було також розрізняти політичні наміри українського руху, обставини військової служби, рішення командування та трагічні наслідки воєнного протистояння. – Саме тому документальна й енциклопедична праця мала особливу цінність.

Історія Другої дивізії УНА не може бути зрозумілою без ширшого контексту створення Української Національної Армії, діяльності Українського Національного Комітету (1945), зусиль генерала Павла Шандрука та командирів українських військових формацій, а також без урахування обставин, у яких українські вояки намагалися зберегти власну національну ідентичність. Водночас пам’ять про них не повинна обмежуватися лише військовими операціями. За кожним прізвищем стояла конкретна людина, родина, рідне село чи місто, життєві плани, які були зруйновані війною. – Саме людський вимір історії завжди був для мене особливо важливим…

Моя спільна праця з д-ром Іваном Буртиком  над великою енциклопедією

Одним із найважливіших підсумків нашої співпраці стало видання великої історичної праці «Друга Дивізія УНА. Енциклопедія воєнної доби» (2016). Повна назва книжки охоплює широку тематику: Український національний комітет, Українську національну армію, Другу дивізію УНА, протипанцерну бриґаду «Вільна Україна», українські військові формування та українську допоміжну поліцію в контексті боротьби за волю України. – Це видання було задумане як багатогранна енциклопедична реконструкція подій, персоналій, спогадів, документів, версій та історичних обставин, пов’язаних із драматичним завершенням Другої світової війни. – Книжка налічує близько 800 сторінок і містить приблизно 1500 світлин та мап. Такий обсяг ілюстративного матеріалу не є випадковим. У дослідженні історії військових формацій фотографії, документи, карти та біографічні відомості допомагають побачити те, що нерідко губиться в загальних формулюваннях історичних оглядів.

…Світлина може повернути ім’я конкретному воякові. Документ — уточнити обставини події. Мапа — показати шлях військової частини. Особистий спогад — відкрити переживання людини, яка перебувала всередині історичного катаклізму. – Поєднання цих джерел дозволяє наблизитися до складної правди минулого, не підміняючи дослідження простими гаслами. Для мене ця праця мала особливе значення ще й тому, що вона об’єднала досвід двох людей, чиї життєві дороги пролягли різними частинами світу.

…Я працював на Полтавщині, в Лохвиці. Іван Буртик жив у Сполучених Штатах, у Кліфтоні, штат Нью-Джерсі. Нас розділяв океан, різний життєвий досвід і обставини, в яких ми формувалися як особистості. Проте нас єднало переконання, що історію української боротьби потрібно досліджувати, документувати й передавати нащадкам. Презентації енциклопедії відбулися, зокрема, у Нью-Йорку, в приміщенні Фундації Українського Вільного Університету, а також у Пассейку, у церковній залі храму Святого Миколая Української греко-католицької церкви. Книжку представляли й у Чикаґо, у творчій майстерні Володимира Дуди. – Такі зустрічі були не просто презентаціями нового видання. Вони ставали нагодою для української громади знову звернутися до власної історії, почути про долі учасників війни, побачити документи й фотографії та усвідомити, скільки ще належить зробити для збереження історичної пам’яті.

…Ми присвятили цю книжку всім, хто в трагічну добу світової війни, в умовах поневолення України та боротьби за її незалежність, зберігав віру в краще майбутнє рідного народу. – Це присвята воїнам, які загинули в боях, померли в таборах, залишилися на чужині або все життя несли біль розлуки з батьківщиною. – Це також присвята тим, хто не встиг повернутися додому, і тим, чиї імена ще належить віднайти в архівах, родинних документах та спогадах. У цьому, на моє переконання, полягає головна місія енциклопедичної історичної праці: не дозволити людським долям остаточно зникнути в безіменному просторі минулого…

Історія, яку не можна залишати забуттю

Від часу завершення Другої світової війни минуло вже багато десятиліть. Змінилися покоління, зникли державні кордони, що колись здавалися непорушними, розпалися тоталітарні імперії, а Україна відновила, а натепер вкотре захищає свою Незалежність у кривавій війні проти путінської московії. – Проте ще багато питань історії залишаються предметом дослідження, дискусій та переосмислення. –  Доля Другої дивізії УНА — одна з таких сторінок. Вона потребує уважного вивчення документів, зіставлення свідчень, перевірки чисельності військових формувань, уточнення обставин боїв і повоєнної долі їхніх учасників. – Історична пам’ять не повинна будуватися на замовчуванні незручних фактів або на некритичному повторенні будь-яких тверджень. Навпаки, справжнє шанування минулого передбачає відповідальне ставлення до джерел, готовність розрізняти підтверджені факти й особисті оцінки, а також повагу до людської гідності. –    Вшанування українських вояків не потребує спрощення історії. Воно потребує чесного дослідження обставин, у яких вони жили й воювали, та розуміння того, що українська державність і політична самостійність були для багатьох із них питаннями життя і смерті.

Св.пам. Іван Буртик належав до тих людей, які добре розуміли ціну забутої історії. Його власна біографія була доказом того, наскільки легко політичні режими можуть привласнювати минуле, приховувати злочини й перетворювати людські долі на інструмент пропаґанди. Саме тому він присвячував стільки часу документуванню історії, підтримці української освіти та збереженню пам’яті про жертв репресій. – Його робота над історією Другої дивізії УНА була частиною цієї великої справи…

Уроки минулого для сучасної України

Упродовж свого земного життя св.пам. Іван Буртик неодноразово висловлював занепокоєння тим, що українське суспільство недостатньо знає власну історію, а частина громадян не завжди усвідомлює небезпеку імперської політики та втрати національної ідентичності. Його оцінки були гострими, часом безкомпромісними. – Вони відображали досвід людини, яка на власному житті побачила, до чого призводять політична безпорадність, тоталітарне насильство та нехтування правами людини. Але за його критичними словами стояло не бажання відвернутися від України. Навпаки, вони народжувалися з глибокого болю за її долю.

Революція Гідності повернула йому віру в український народ. Події Майдану, жертовність його учасників і спротив російській агресії стали для нього підтвердженням того, що українці здатні відстоювати власну свободу. Повномасштабне вторгнення путінської московщини, яке розпочалося 24 лютого 2022 року, стало новим трагічним етапом історії України. Іван Буртик не дожив до цієї дати, відійшовши у Вічність 31 жовтня 2021 року. – Проте його попередження про небезпеку імперського реваншизму та необхідність збереження національної самосвідомості набули особливої гостроти в умовах сучасної війни.

Ми не маємо права стверджувати, що знаємо, як саме він оцінив би всі подальші події. Але можемо сказати, що його життєві переконання були пов’язані із захистом Незалежности України, підтримкою її громадян та збереженням історичної пам’яті.

Сьогодні, коли українські воїни знову захищають державу від московитської аґресії, досвід покоління Івана Буртика нагадує нам про тривалість української боротьби за свободу. – Це не означає, що різні історичні епохи можна механічно ототожнювати. Кожна з них має власні обставини, політичні умови та моральні виклики. Але є спільна риса, яка поєднує багатьох українців різних поколінь: прагнення жити у власній незалежній державі, зберігати свою культуру й не дозволяти чужій владі визначати майбутнє українського народу.

…Саме ця спадкоємність і тяглість боротьби робить історичну пам’ять не лише справою минулого, а й необхідною умовою відповідального майбутнього…

Св.пам. д-р Іван Буртик — людина, яка ніколи не припиняла служити Україні

Коли згадуєш Івана Васильовича Буртика, передусім постає його довге й насичене життя. – Дитинство на Прикарпатті. Рання втрата матері. Війна. Підпільна боротьба. Служба у Другій дивізії УНА. Вихід із воєнного оточення. Еміґрація. Навчання і праця у США. Родина. Український Вільний Університет. Громадська діяльність. Допомога українцям Казахстану. Підтримка українських церков. Праця над історичними книжками… – Це різні сторінки однієї біографії, але всі вони об’єднані спільним мотивом — служінням українській справі.

Іван Буртик точно не був людиною, яка обмежилася спогадами про власну молодість. Він не вважав, що виконаний колись обов’язок звільняє від відповідальності за сьогодення. Навпаки, упродовж десятиліть він шукав нові способи допомогти українцям, підтримати освіту, зберегти історію та передати наступникам те, що вважав найважливішим. У цьому полягала його життєва послідовність.

Патріотизм Івана Буртика проявлявся не тільки в його належності до націоналістичного руху чи військовій службі наприкінці війни. Він проявлявся також у щоденній праці, у підтримці Університету, у допомозі громадам, у збереженні пам’яті про загиблих і репресованих, у готовності витрачати власний час та ресурси на потреби інших. – Його приклад нагадує, що історія народу твориться не лише на полі бою. Вона твориться також у бібліотеках, архівах, навчальних аудиторіях, церковних громадах, доброчинних фундаціях і родинних оселях, де дітям передають мову та пам’ять про предків.

…Саме завдяки таким людям українська національна традиція пережила десятиліття бездержавності, еміґрації та репресій…

Пам’ять, що єднає Лохвицю, Прикарпаття і Кліфтон

Моя Лохвиця на Полтавщині та рідна Липівка Івана Буртика на Прикарпатті належать до різних українських історичних теренів. Кліфтон у Сполучених Штатах став для нього місцем тривалого життя, праці й громадської діяльності. Проте географічна відстань не розділяла нас у головному. Україна для пана Івана завжди і повсякчас залишалася не просто територією, де він народився. Вона була його духовною батьківщиною, предметом тривоги, надії та невтомної праці. – Для мене співпраця з ним стала нагодою побачити, як особиста пам’ять учасника історичних подій може перетворитися на джерело знань для значно ширшого кола людей.

Листи, спогади, книжки й історичні документи з’єднували нас у спільному прагненні повернути належне місце українським військовикам та громадським діячам у національній історії… – Наша енциклопедія Другої дивізії УНА є одним із результатів цієї праці. Вона не може вичерпати всіх питань, пов’язаних із воєнною добою, і не претендує на завершення історичних досліджень. Але вона покликана зберегти великий масив матеріалів, які допомагають дослідникам і читачам краще зрозуміти драматичні події останніх місяців Другої світової війни. – Найважливіше, що така праця залишає після себе не лише текст, а й можливість продовження досліджень.

Молоді історики можуть перевіряти документи, уточнювати біографії, знаходити нові архівні свідчення, доповнювати карти та відкривати імена людей, про яких досі відомо надто мало. 

…Так пам’ять переходить від одного покоління до іншого, не перетворюючись на застиглий музейний експонат…

Остання дорога…

…31 жовтня 2021 року Іван Васильович Буртик відійшов у Вічність на 97-му році життя…

Провід Організації Українських Націоналістів (б) на шпальтах поважного патріотичного видання  «Український погляд»  повідомив про його смерть як про втрату активного громадського діяча, довголітнього члена ОУН (б), учасника Українського Військового Руху та людини, яка багато десятиліть працювала для української громади.

За офіційними біографічними відомостями, він належав до покоління українців, для яких національна свідомість стала підставою життєвого вибору, а громадська діяльність — тривалим обов’язком.

Його смерть була втратою для рідних, близьких, побратимів, друзів і всього українського середовища, в якому він працював. – Але Пам’ять про людину не завершується днем її похорону. – Вона продовжується у спогадах тих, хто її знав, у книжках, до яких вона доклала зусиль, у громадських установах, яким вона допомагала, у церквах, що постали за підтримки доброчинців, і в історичних документах, які вона зберегла для нащадків.

Для мене св.пам. Іван Буртик назавжди залишиться співтворцем нашої енциклопедії, людиною, яка не дозволила забути одну з найскладніших сторінок української військової історії. –  Він пройшов довгий шлях від прикарпатського села до Північної Америки, від воєнного лихоліття до поважного віку, від особистих випробувань до великої громадської праці.

…Та де б він не перебував, його думки поверталися до України…

Замість післямови: «Несемо цвіт і волю, і любов»

Згадуючи Івана Васильовича Буртика, не можу не повернутися до поетичних рядків Яра Славутича з «Маршу українських добровольців»:

«Ми йдем вперед, і прапор жовтосиній

Вгорі на вітрі звихрюється знов.

Навіки-вічні рідній Україні

Несемо цвіт і волю, і любов…»

Ці слова дуже точно передають сутність життєвого шляху Івана Буртика. –  Він належав до покоління, яке пережило війну, втратило Рідний край, було розкидане по світу, але не зреклося України. – Його Доля була непростою, іноді трагічною, сповненою втрат і розчарувань. – Проте він продовжував працювати, підтримувати інших, допомагати українській освіті, громаді та церкві, зберігати пам’ять про минуле. – Він знав, що свобода не дається назавжди. Її потрібно захищати, виховувати в молоді повагу до неї та передавати наступним поколінням історичні знання, без яких народ втрачає здатність розуміти власну долю.

Сьогодні, коли Воююча Україна знову переживає надважкі випробування, ця настанова набуває особливої ваги.

Пам’ятати Івана Буртика — означає пам’ятати не тільки його особисту біографію. Це означає берегти історію українських вояків, досліджувати минуле без страху перед правдою, підтримувати українську освіту, не залишати без допомоги своїх співвітчизників і працювати задля держави, за яку боролися попередні покоління. – Це також означає продовжувати справу, якій ми присвятили нашу спільну енциклопедію: повертати українській історії імена, документи, свідчення та людські долі.

Нехай же світла пам’ять про доктора Івана Васильовича Буртика — «Януша», уродженця Прикарпаття, вояка Другої дивізії УНА, громадського діяча й мого побратима у праці над історичною пам’яттю — залишається живою серед українців в Україні та на всіх континентах. –  Нехай його життєвий приклад нагадує нам, що навіть на чужині можна багато зробити для рідного народу, а відстань між людьми не є перешкодою, коли їх об’єднують спільна мета, відповідальність і любов до України. 

Від імені тих, хто знав і шанував Івана Васильовича Буртика, висловлюю щиру пошану його Пам’яті. – Вічна пам’ять українському патріотові! –  Вічна пам’ять воякові Другої дивізії Української Національної армії! – Вічна пам’ять Людині, яка все життя служила Богові, українській громаді та Україні!

Олександр Панченко, адвокат з міста Лохвиці Полтавської області, приват-доцент, доктор права Українського Вільного Університету (Мюнхен)

матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова