“Дивлюся, а техніка їде, і їй немає кінця й краю”, – Прораб розповів, як зустрів перший ворожий удар під Волновахою
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
– Багато знайомих вже були у війську. Я відчув, що моя черга підійшла, вирішив стати частиною нашої армії. У Лимані тоді було все спокійно, нормальне життя, – розповідає про початок своєї військової служби старший солдат Олександр на псевдо Прораб, уродженець Лиманського району на Донеччині.
Джерело: Полтавський обласний ТЦК та СП
У цивільному житті він працював на залізниці оглядачем вагонів. 26 серпня 2021 року підписав контракт на військову службу з 53-ю окремою механізованою бригадою імені князя Володимира Мономаха. Обійняв посаду навідника БМП-1 – заступника командира бойової машини.
Після навчання в складі бригади наприкінці 2021 року разом зі своїм підрозділом зайшов у сектор виконання бойових завдань на Донеччину – між Докучаєвськом, Волновахою та Новогнатівкою. Змінили на позиціях 93-тю ОМБр.
Військовик каже, що майже два місяці ніс із побратимами службу спокійно: було переважно тихо. Ходив у чергування на спостережний пункт, підтримував у боєздатному стані своє озброєння тощо. А потім почалося повномасштабне російське вторгнення.
– 24 лютого близько 2-ї ночі ми йшли на СПшку, спускалися за посадку у свої окопи. На півдорозі почули вибух і побачили велику заграву (як потім дізнався, то наші розвідники підірвали міст, щоб росіяни не переправилися). Ми зайшли на позиції й не мінялися – попередня зміна залишилася. Чули вибухи вдалині з різних боків. А потім, о 4-й ранку, почався конкретний масований обстріл наших позицій. Хвилин за 40, коли стихло, я отримав наказ бігти до своєї машини, – розповідає боєць.
Біля його капоніру на краю ротного опорного пункту вже чекав взводний разом з іншими військовослужбовцями. Сам РОП опинився майже в оточенні. БМП-1 Олександра виїхав на заздалегідь підготовлену для стрільби позицію, щоб щільним вогнем прикрити відхід іншого взводу.
У машині були лише Олександр та його мехвод. Ворог почав прицільно працювати по БМП із танка, пошкодив приціл та зброю. Щойно встигли заїхати в капонір, як зрозуміли, що ворожий танк суне прямо на них.
– До нас під’їхав на БМП заступник командира батальйону (залізний чоловік із залізними яйцями) зі своєю піхотою. Тобто група підтримки була. Вони вийшли з посадки й підбили танк, зупинили його. Але ж за ним там був ще один – ішли стрілою, а за ними ворожа піхота – якась неадекватна, тому що по них стріляли, а вони йшли і навіть не пригиналися. Просто падали ті, у кого поцілили. Ми вже виїхати з капоніра не могли – транспорт був пошкоджений, – веде далі Олександр.
Об’єднаний підрозділ, щоб уникнути повного оточення, відійшов на запасну позицію, стримуючи шалений тиск російських ударних підрозділів. Прораб зазначає, що він тримався групи, у якій було командування, неухильно виконував накази командира. Разом із нею вів бойові дії та змінював позиції. Наступного дня бійці зайняли оборону на КСП батальйону – закріпилися на висоті.
Як зізнається старший солдат, першу добу йому не було страшно – надто інтенсивні були бої та переміщення, все на адреналіні. По-справжньому страшно стало на світанку 25 лютого.
– На КСП було два наших танка, які працювали по ворогу. Потім нас обстріляли з “градів”. Сумно не було. Я почав із ПКМ стріляти. Відбили ніби атаку, закріпилися на горі. Мокрі, холодні й голодні переночували якось. А на світанку спершу почули гул, а потім побачили, як з того боку, де ми раніше стояли, заходить російська техніка. І от я дивлюся, а техніка їде, і їй немає кінця й краю – до горизонту та далі. Бачу, як заходить і роз’їжджається в різні сторони… Це було дуже страшно. А потім почався черговий бій, і вже стало не до страху, – згадує військовик.
Коли вдалося відбити штурм, зізнається Прораб, “було кайфово”: лежав горілиць, дивився в небо й усвідомлював, що бій закінчився, росіяни не пройшли, а він – живий.
Після короткого перепочинку організовано відійшли на іншу позицію, а наступного дня вийшли з цього району, уникнувши небезпеки оточення. Пізніше об’єдналися з підрозділами 54-ї бригади та разом в останні дні лютого заходили на Волноваху, а далі вийшли до Вугледару – тільки там змогли надійно закріпитися.
– Було важко, але тримали. Наприкінці червня ми відбили Павлівку. Це диво, але до того моменту в мене не було жодного поранення – контузії та якісь травми, звісно, я не рахую, – каже старший солдат. – А потім на позиції між Павлівкою та Єгорівкою почався черговий мінометний обстріл ранком 9 липня. Бачив, як міни лягають усе ближче. Наді мною було товстезне дерево. Міна вдарилася у його стовбур, і осколки 120 мм міни полетіли вниз.
Олександр отримав важке поранення плеча, після декількох місяців лікування “на згадку” від тієї міни залишилася пластина.
Після повернення до свого підрозділу був переведений у резервну роту. Працював із документами. Пройшов ВЛК та був визнаний на пів року непридатним до військової служби. За цей час подав документи на МСЕК та отримав інвалідність. І отримав наполегливу пораду від командування шукати переведення в тилову частину.
– Мені запропонували перевестися до ТЦК. Написав рапорт і був переведений до Богодухівського районного ТЦК та СП на посаду стрільця. Там два роки ходив у наряди. А потім за власним бажанням був переведений на Полтавщину – у Другий відділ Кременчуцького районного ТЦК та СП на посаду діловода.
Через нестачу особового складу йому іноді доводилося виходити в складі групи оповіщення, працювати з військовозобов’язаними на вулицях. Порівнюючи аналогічний досвід попередніх років, старший солдат відзначає, що раніше спілкуватися з людьми під час виконання завдань з оповіщення було простіше: зараз люди налаштовані значно агресивніше.
– Багато хто, щойно бачать машину групи оповіщення, починають себе накручувати. Звісно, є й спокійні нормальні люди, які поводяться ввічливо. Але таких направду не так багато, – констатує старший солдат.
За жертву крові в боях за Україну Олександр нагороджений відомчою заохочувальною відзнакою Міністерства оборони України “За поранення”. Маючи інвалідність, може звільнитися з війська. Власне, йому пропонували це зробити – відмовився, каже Прораб.
– А мені що, у мене все на Донбасі залишилося. А там все розбите – каменю на камені немає. А я ще хочу повернутися в рідне місто на Донеччині. Для цього треба звільнити українську землю від навіжених російських окупантів. Як і всі, я втомився від війни й дуже хочу миру. Та здобути його можна лиш зброєю – паперами проти гармат не воюють. Саме тому я в Збройних силах України. Нині не можу вже воювати, але спілкуюся з цивільними чоловіками, щоб пояснити, що тепер їхня черга стати частиною Сил оборони, яким дякують усі українці за захист, – підсумовує військовик. – Тому прошу: не піддавайтеся російським іпсо, долучайтеся до ЗСУ, і спільними зусиллями ми таки здобудемо Перемогу.
матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова
