Волонтерка з Полтавщини: “Коли гримлять гармати, музи не мовчать”
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
В її характері є щось таке, що завжди допомагає досягати будь-якої, навіть, здавалося б, недосяжної мети. Вона вважає, що це – впертість, та, напевно, це все ж таки – винятковий сплав мистецького таланту, внутрішньої сили й енергії творити, навчати й водночас наполегливо знаходити можливості допомоги тим, хто захищає нашу країну від ворога.
Понад 25 років Наталя Матвійчук викладає гончарство, рисунок, живопис та композицію для учнів Опішнянського державного художнього ліцею імені Василя Кричевського. Це фаховий і талановитий педагог, яка допомагає кожному учневі й кожній учениці віднайти й розвинути їхнє творче обдарування. Завдячуючи її креативності як учителя й заступника директора з мистецьких дисциплін, творче життя закладу насичене виставками робіт учнів й учителів та мистців Полтавщини, різноманітними конкурсами, акціями, квестами й арт-проєктами. Вихованці Наталі Матвійчук є постійними учасниками й переможцями численних обласних і всеукраїнських мистецьких конкурсів, фестивалів.
Свої творчі ідеї Наталя повсякчасно присвячує вихованню юних мистців, свідомих національного коріння. Водночас, маючи освіту Косівського технікуму народних художніх промислів імені Василя Касіяна за спеціальністю «Художня кераміка», вона досі не заявляла себе окремо як художниця-керамістка.
Така нагода з’явилася вже після виставки творів її учнів-випускників «ART DRIVE»: 2021 року, на запрошення генерального директора Національного музею гончарства Олеся Пошивайла, Наталя Матвійчук стала учасницею музейної КЕРАМОрезиденції. Свій мистецький проєкт «Шлях, який потрібно пройти» вона присвятила 30-річчю Незалежності України. Виготовила його восени 2021 року. Встановлення планувалося навесні 2022 року, але повномасштабне вторгнення ворога все змінило. Монтування всіх композиційних елементів роботи тривало до січня 2023 року.
Мистецький проєкт Наталі Матвійчук став окрасою нової частини ландшафтного простору Національного музею гончарства. «Шлях, який потрібно пройти» – це монументальна арка, образна стилізація прорізу дверей, яка спонукає глядача до роздумів про шлях випробувань. «Загалом, була ідея створити одвірок, який відкриває шлях через труднощі. Їх я намагалася передати нашаруванням пластів різної неправильної форми, рельєфами. Підсилює думку градація світлих і темних кольорів, до яких здебільшого звертаюся. Оскільки це перша серйозна робота, було багато ідей, але боялася надмірно вдатися до авангарду. Тому вирішила передати цей шлях, який потрібно пройти, за допомогою об’ємних орнаментів», – розповіла керамістка.
На одному боці арки орнаменти менш виразні, у темніших кольорах, вони символічно означають багатовікове пригнічення української культури й соборності. Далі декор плавно, окремими елементами, проходить через нашарування пластів – своєрідну товщу випробувань – на протилежний бік арки. Там орнаменти вже більш об’ємні та яскраві. Вони символізують оптимістичні сподівання на майбутнє. Авторка зауважила, що таким чином проглядається основний задум: шлях, яким би складним він не був, потрібно пройти, його неодмінно подолає кожний із нас і наша мужня Держава.
Робота Наталі Матвійчук надзвичайно глибоко й осмислено передає 30-літню історію Незалежної України. Вона виразно резонує внутрішні відчуття самої художниці-керамістки. 2014 року мисткиня боляче сприйняла вторгнення знавіснілого північного сусіда. Тоді ж вирішила для себе, що не залишиться осторонь в той час, коли наші воїни мужньо стали на захист не лише території, а й кожного українця, – і вперше вирушила волонтером на Український Схід. «2014 року я їздила один раз з волонтером Аллою Свириденко, а сама почала їздити з вересня 2015 року», – пригадала Наталя Матвійчук. – Уперше тоді ми вирушали в Донеччину, і в переддень виїзду був, мабуть, найбільший страх за всі ці роки».
Увесь цей час вона незмінно й наполегливо волонтерить, допомагаючи нашим захисникам задовольнити необхідні потреби. Її шляхи лежать туди, де воюють земляки-опішненці, – в Авдіївку, Краматорськ, Костянтинівку, Курахове, Гуляйполе… «Серед військових у мене є багато знайомих, яких я знаю багато років. Коли ти бачиш там людей, яких ти знала тут, у звичайному житті, про них ніколи б не могла подумати, що вони підуть воювати. Саме це зачіпає набагато більше. У їхніх очах бачиш готовність загинути за Україну в будь-який момент», – ділиться думками волонтерка.
Підтримка військових – це перше, що повинен робити кожний українець в умовах війни. «Спочатку було дуже проблемно з харчуванням, тому ми намагалися якомога частіше передавати їм частку тепла з рідного дому. Стараннями шкільного колективу, небайдужих односельців та мешканців навколишніх сіл громади ми постійно готуємо домашню їжу, збираємо речі першої необхідності тощо. З особливим теплом допомагають учні Художнього ліцею, які готують військовим малюнки, листівки підтримки, обереги. Зараз особливо необхідними є прилади нічного бачення, тепловізори, автомобілі, дрони. Вони потрібні військовим постійно», – зауважує Наталя Матвійчук. Аби закрити збори коштів на дороговартісні потреби, волонтерка постійно організовує благодійні проєкти – ярмарки, покази, лотереї та аукціони, які відбуваються у містах Полтавщини та на інтернет-сторінці Опішнянського художнього ліцею. Їй незмінно допомагають у цьому вчителі мистецьких дисциплін закладу, які виготовляють для благодійних продажів унікальні мистецькі речі – твори кераміки, живопису, декоративно-ужиткового мистецтва, перетворюючи навіть використані тубуси та гільзи з боєприпасів на «мирні» вази з ексклюзивною декоративною мальовкою.
Стараннями небайдужих культура теж є фронтом. «Перш за все, це моя країна, і я не можу сидіти й нічого не робити тоді, коли треба воювати за цю країну. Піти воювати я би не змогла, а зробити хоч щось, щоб допомогти, – так», – говорить Наталя Матвійчук. – Як керамістка, зараз я працюю над новим проєктом «Свободу не спинити», що здобув грантову премію Говорунів. А в майбутньому хотіла б виготовити серію невеликих камерних творів для персональної виставки. Усі мої роботи навіяні тим, що в мене в душі, тим, що болить. Звичайно, хочеться зробити все, що в моїх силах, щоб моя Держава вистояла і в майбутньому розквітла з новою силою».
Тож чи «мовчать музи, коли гримлять гармати»?.. Відповідь очевидна. Мистецтво має велику силу промовляти на весь світ про мужніх незламних українців, про наше право на свободу й життя на своїй землі. Час гуртуватися на всіх позиціях, щоб зробити все можливе задля наближення Української Перемоги!
Жанна Невкрита, інформаційна служба Національного музею гончарства
Фото Тараса Пошивайла
матеріал підготував/ла: Дмитро Кравченко
