Півтора року полону й одна думка, яка допомагала вижити: історія полтавця Володимира Івка, який повернувся з російської неволі
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
Є речі, про які важко розповідати, коли найстрашніше вже позаду. Є спогади, які не зникають після повернення додому. І є люди, які, переживши місяці ізоляції, принижень та жорстокого поводження, знаходять у собі сили знову говорити про пережите. Серед них – Володимир Івко.
Джерело: 152-га окрема єгерська бригада імені Симона Петлюри
Чоловікові – 54 роки. Він родом із Дворічної на Харківщині, але понад 30 років його життя пов’язані з Полтавою. Тут його родина, дім, звичне життя, яке колись здавалося передбачуваним.
Після проходження базової військової підготовки чоловік опанував спеціальність мінометника. Зізнається, що раніше навіть не уявляв себе в цій ролі. Згодом його прикомандирували до піхотного підрозділу. Піхота стала для нього випробуванням, у якому особливо гостро відчувається залежність кожного військовослужбовця від побратимів. Тут неможливо залишатися осторонь, коли поруч люди, з якими щоденно борешся за життя.
Згодом у житті Володимира розпочався інший, не менш тяжкий період. Російський полон. Близько півтора року неволі. Переведення з однієї виправної колонії до іншої. Існування в умовах постійного психологічного тиску, принижень та жорстокого поводження.
Полон позбавляє людину не лише фізичної свободи: він руйнує звичне відчуття часу, можливість самостійно ухвалювати рішення, підтримувати зв’язок із близькими та впливати на власне майбутнє. У таких обставинах навіть найелементарніші людські потреби можуть перетворюватися на засіб тиску.
Володимир Івко не намагається прикрасити пережите. Говорить про жорстокі умови, знущання та приниження, через які довелося пройти. Водночас, розповідаючи про виживання, він насамперед наголошує на взаємній підтримці.
«Там треба разом бути. Так само, як і на позиції – дружно, разом. Не можна, щоб хтось прикидався чи думав тільки про себе. Ми всі пов’язані між собою», – переконаний воїн.
Саме таким є досвід людини, яка пізнала значення військового братерства і на полі бою, і за ґратами російських колоній. Адже в умовах неволі підтримка іншого полоненого іноді стає одним із небагатьох доступних способів зберегти людську гідність.
За свідченнями українських військовослужбовців, які повернулися з російського полону, та результатами міжнародного документування, жорстоке поводження з українськими військовополоненими має системний характер. Йдеться не лише про неналежні умови утримання, а й про фізичне та психологічне насильство, катування, погрози, приниження, обмеження доступу до медичної допомоги та ізоляцію від зовнішнього світу.
Такі дії є грубим порушенням норм міжнародного гуманітарного права. Відповідно до Третьої Женевської конвенції 1949 року військовополонені за будь-яких обставин мають право на гуманне поводження, повагу до їхньої особистості та честі. Насильство, залякування, образи й катування військовополонених заборонені.
Однак кожне задокументоване порушення – катована людина.
Для Володимира внутрішньою опорою залишалася його донька. Думки про неї допомагали витримувати невідомість. Уявлення про майбутню зустріч давало сили прожити ще один день, а потім іще один. Серед усього, чого військовослужбовця позбавив полон, любов до рідних залишалася тим, що неможливо було відібрати навіть під фізичним тиском.
5 березня 2024 року Володимир Івко повернувся в Україну.
«Звісно, радість, задоволення. Не те, що я вже вдома… Просто, що я вдома, що оце все закінчилося», – розповідає чоловік.
Його слова видаються стриманими. Але після тривалого полону саме можливість більше не перебувати під владою тих, хто тебе утримував, знову належати самому собі та знати, що ти в Україні, надихає.
Найбільше чоловік прагнув потрапити до дружини та доньки. Особливо до доньки, зустріч із якою уявляв протягом довгих місяців неволі.
«Я швидко хотів, як можна швидше, побачитися, дочку побачити. Вона давала силу, енергію. Я хотів її побачити», – говорить полтавець.
Історія Володимира Івка не лише свідчення про жорстокість російського полону. Це історія про людську витривалість, силу взаємної підтримки та любов, яка допомагає вистояти навіть тоді, коли людина позбавлена майже всього.
Це також нагадування про тисячі українських родин, для яких очікування досі триває. Про військовослужбовців, які залишаються в російській неволі. Про тих, чиї рідні щодня сподіваються почути найважливіші слова: «Я повертаюся додому».
матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова
