Історія полтавського «Юмориста»: від інтернату до захисту родини в лавах 152-ї єгерської бригади

Полтавцю «Юмористу» – 29 років. Він ландшафтний дизайнер. У житті чоловіка було чимало подій, які змусили його подорослішати значно раніше, ніж зазвичай дорослішають діти.

Джерело: 152-га окрема єгерська бригада імені Симона Петлюри

У 13 років Станіслав поховав маму. Батько, як розповідає військовослужбовець, фактично не брав участі в його вихованні. Після втрати матері хлопець опинився в інтернаті, де й минула значна частина його підліткового життя. Та про цей період Станіслав розповідає без образи на долю. Навпаки, згадує дитинство з особливою теплотою. У його пам’яті залишилися друзі.

«Знаєте, я своє дитинство згадую з радістю. Звичайно, різне бувало. І труднощі були, і такі моменти, коли доводилося самим давати собі раду. Але ж було й багато хорошого. Друзі, море, наші пригоди. Це все моє життя, моя історія. І я не хочу згадувати її лише через погане», – розповідає «Юморист».

У 17 років він залишив інтернат і продовжив навчання в професійно-технічному училищі. Здобув спеціальність ландшафтного дизайнера, однак професійне життя вирішив пов’язати з іншою справою.

Його завжди захоплювали автомобілі. Працювати Станіслав почав приблизно у 18 років. Був оператором технічних установок, монтажником, згодом працював на станції технічного обслуговування. Саме серед автомобілів почувався найбільш упевнено.

«Машини я люблю, скільки себе пам’ятаю. Навіть не можу пояснити, звідки в мене така любов до техніки. Мені цікаво розібратися, як усе працює, щось відремонтувати, довести до ладу. За своє життя вже чимало автомобілів змінив. І знаєте, кожен по-своєму запам’ятався», – усміхається чоловік.

На сьогодні Станіслав переконаний, що його технічні навички та досвід можуть бути корисними війську, адже справна техніка є необхідною складовою щоденної роботи підрозділів.

Та коли розмова заходить про особисте, голос «Юмориста» стає особливо теплим. Удома на нього чекають дружина й маленька донечка, якій лише рік і два місяці.

«Коли усвідомлюєш, що ти батько, це неймовірне відчуття. Справді прекрасно. У тебе є донечка, маленька людина, за яку ти відповідаєш. І ти вже зовсім інакше дивишся на життя. Думаєш не лише про себе, а й про те, як вона ростиме, яким буде її дитинство, що ти зможеш їй дати. Хочеться, щоб у неї все було добре, щоб вона була щасливою», – ділиться військовослужбовець.

Нині їхнє спілкування здебільшого відбувається через екран телефона. Відеодзвінки стали можливістю бачити, як підростає донька, чути її голос, спостерігати за змінами, які в такому віці відбуваються чи не щодня.

«Я хочу бути поруч зі своєю дитиною. Бачити, як вона росте, як робить перші кроки, як навчається говорити. Хочу, щоб вона знала, що в неї є тато, який її любить. Для мене це дуже важливо», – говорить Станіслав.

У його життєвій історії батьківство набуває особливого змісту. Колись він сам був хлопчиком, якому довелося навчитися жити без найближчих людей. Тепер він має змогу подарувати власній доньці те, чого свого часу бракувало йому: батьківську присутність, турботу та відчуття захищеності.

Станіслав не любить говорити про далекі плани. Найбільше прагне миру, спокою для дружини й донечки та можливості проводити з ними більше часу.

«Я служу заради своєї держави, заради своєї родини. Заради дружини, донечки, заради того, щоб вони могли спокійно жити у власному домі. Щоб дитина росла, раділа життю й не знала того, що нині доводиться переживати українцям», – пояснює «Юморист».

А ще в нього є одна цілком земна мрія, про яку розповідає з усмішкою. Станіслав хоче придбати автомобіль. Колись у нього був ВАЗ-2108, відома багатьом автомобілістам «вісімка». Тепер мріє про Volkswagen Passat B5 або B6. Уже навіть визначився з моделями, які найбільше припали до душі.

«Хочу собі Passat. П’ятий або шостий. Хороша машина! Колись у мене була «вісімка», але тепер хочеться вже чогось іншого. Люблю автомобілі, що тут скажеш. От буде можливість, обов’язково придбаю», – усміхається військовик.