Вдень лісівник, а ввечері музикант: Андрій Хмара про гурт «Обрій», «Голос країни» та шлях до сцени

Удень він працює з лісом, а ввечері живе музикою. Історія Андрія Хмари – про те, як тримати баланс між цими двома, на перший погляд, різними світами.

Шлях від дитячого захоплення й перших благодійних концертів до створення гурту «Обрій» виявився лише прологом до більшої мрії. Колись на одному з телевізійних відборів йому сказали, що не вміє співати, та Андрій не відступив. Він продовжив рухатися вперед, виборював своє місце на сцені й урешті-решт дійшов до проєкту «Голос країни».

В інтерв’ю «НП Медіа» співак розповів про роботу в лісництві та творчість, перші виступи «Обрію», дебютні кліпи та підготовку до «Голосу країни».

Про музику, перші виступи та шлях до сцени

– Андрію, ти працюєш у сфері, яка, мені здається, дуже далека від творчості. Як тобі вдається поєднувати музику зі своєю основною роботою?

– Це постійний баланс. На роботі я працюю й ціную те, чим займаюся, а музика – це моє життя, без якого я вже не уявляю свого існування. Коли приходиш додому, можна сказати, зовсім зморений. Але щойно береш до рук мікрофон, починаєш співати – і всередині ніби оживає якась енергія, яка змушує тебе творити.

– Тобто музика для тебе – це хобі чи вже щось більше?

– Думаю, це вже більше, ніж хобі. Можливо, спочатку це й було просто захопленням. Коли я лише починав займатися музикою, виходив на сцену, тремтіли руки, переживав, як виконати ту чи іншу композицію.

Але були люди, завдяки яким я повірив у себе. Вони казали: «Тобі потрібно не зупинятися, а йти далі, співати». Саме це мене надихнуло. З роками я став набагато впевненішим у собі.

Можна сказати, що все почалося з благодійних концертів. Поступово я почав писати власні пісні й крок за кроком ішов до «Голосу країни».

– Про «Голос країни» ми ще поговоримо. Скажи мені, будь ласка, ти співаєш і займаєшся музикою ще з дитинства? Можливо, граєш на якихось музичних інструментах?

– Ну, як то кажуть, граю тільки на нервах (сміється).

Взагалі за дипломом я вчитель початкових класів і музичного мистецтва, а також учитель фортепіано. Щоправда, професійно не граю – хіба трохи для душі.

Цього року моєму молодшому синові Данилу виповнилося сім років, і він пішов у другий клас. Я запропонував йому навчатися в музичній школі. Тепер він вчиться грати на фортепіано.

Коли йому задають пісеньки грати, я можу показати, як їх виконувати, пояснити, що та як робити. А він усе запам’ятовує, можна сказати, з льоту.

– Він, напевно, хоче бути схожим на батька.

– Можливо. Але йому самому це теж подобається. Він співає й уже не раз виступав. Ще у п’ять років він уперше вийшов на сцену Творчого центру Наталії Май і здобув гран-прі.

«Обрій», благодійні концерти та власні пісні

– Андрію, ми ще знаємо, що ти є фронтменом гурту «Обрій». Скільки років існує гурт? Як він виник? Розкажи про ваші перші концерти.

– Концерти, я думаю, вже були під час існування гурту. А виник він у 2020 році. У 2019-му я здобув звання «Співак року» на музичній премії Полтавщини. А через кілька місяців захотів створити гурт.

Почав списуватися з людьми в соціальних мережах, звертатися до знайомих, пропонувати створити гурт. Хтось відмовлявся, хтось погоджувався. Так ми й зустрілися. Наскільки пам’ятаю, це було 21 січня. Відтоді щороку відзначаємо цей день.

Тож зараз для нашого гурту «Обрій» уже шостий рік. У 2021 році ми подали заявку на участь у номінації «Відкриття року» музичної премії Полтавщини. І теж здобули перемогу. Після цього почали активно давати концерти.

У нас планувався один великий проєкт, але, як усі розуміємо, повномасштабна війна внесла свої корективи. Деякі хлопці з нашого гурту й досі перебувають на передовій.

Та коли вони мають час і можливість приїхати у відпустку, ми постійно проводимо благодійні концерти на Театральній площі. Виступаємо або для побратимів, або для інших військових бригад, які потребують допомоги.

– Так, я знаю, що на Театральній площі вас можна зустріти найчастіше. Я пам’ятаю цю атмосферу: проходиш повз, ви виступаєте, навколо збираються люди — і площа перетворюється на імпровізований концертний зал. Вони дивляться на вас, слухають, надихаються. А що входить до вашого репертуару? Які пісні ви виконуєте?

– Взагалі ми кавер-бенд. Але я вже хочу більше виконувати власні пісні. Пишу їх, і ми хочемо поступово переходити до авторського матеріалу. А поки що співаємо кавери. Наприклад, усім відомі «Червона рута», «Лиш вона»… Це популярні, душевні пісні, які знають майже всі. І в них є щось таке, що проникає всередину.

Коли виконуєш знайому пісню, людина проходить повз, чує її, зупиняється — і стає частиною цього концерту. Підспівує, дивиться, слухає.

– А що ти в цей момент відчуваєш? Коли навколо збираються люди, дивляться, слухають, надихаються і самі стають учасниками цього творчого процесу. Тобто є певний фідбек, взаємодія?

– Якщо людині подобається, вона зупиняється. Якщо не подобається, іде далі. Звичайно, дуже приємно, коли люди зупиняються, підспівують, а після концерту підходять, фотографуються. І це дуже приємно, тому що ми розуміємо: йдемо правильним шляхом, робимо щось таке, що людям відгукується.

– Ти говориш, що пишеш власні пісні. А про що тобі хочеться говорити у своїй музиці? Про що ти вже співаєш?

– Я говорю про прості речі: життя, кохання, родину. Я не вигадую щось таке, щоб потім просто про це співати. Я співаю про прості речі, щоб людина, слухаючи мою пісню, могла подумати: «Це ж і про моє життя».

– Тобто є пісні, які розповідають безпосередньо про тебе? Про те, що іноді важко сказати в житті, але ти можеш висловити це через музику?

– Так. Іноді легше сказати щось у пісні, ніж просто проговорити словами. Є такі моменти. Але є пісні не лише про моє життя. Це можуть бути якісь історії, почуті від друзів чи знайомих. Такі пісні теж є.

«Голос країни»: новий етап, старі сумніви та віра в себе

– Тепер питання, яке я хотів поставити ще на початку, але вирішив залишити його пізніше – стосовно «Голосу країни». Ти багато виступав у Полтаві, розвивався, поступово йшов до своєї вершини. Ти вже досвідчений вокаліст. Мені здається, що на регіональному рівні ти вже став досить відомою й знаковою постаттю. І ти вирішив рухатися далі, отримувати новий досвід – так дійшов до проєкту «Голос країни». Поділися своїми емоціями: як на тебе вплинула вся ця атмосфера?

– Це новий ступінь у моєму житті. Я переборов свій страх і подав заявку на «Голос країни», розуміючи, що там будуть сильні вокалісти, адже це вокальний конкурс.

Через деякий час мені зателефонували й повідомили, що я пройшов передкастинг і мене запрошують до Києва на прослуховування. Тоді було трохи мандражу, хвилювання, але водночас і ейфорія. Я подумав: виходить, я правильно рухаюся у своєму житті. Музика допомагає мені долати власні страхи й іти далі.

А «Голос країни», як я вже сказав, – це новий ступінь, нова сторінка мого життя.

– Що ти побачив там такого, чого не бачив по телевізору? Раніше ти дивився на вокалістів і знав про існування «Голосу країни». А що тобі вдалося побачити за лаштунками? Що залишається невідомим для звичайного глядача?

– Я, звичайно, не можу розголошувати всі таємниці, але скажу так: це безцінний досвід, якого ніде більше не отримаєш. Перебуваючи за лаштунками «Голосу країни», можна поспілкуватися з іншими учасниками, обмінятися думками.

Хтось по-своєму готується до виступу, хтось інакше співає, навіть розспівки в кожного свої. Ти бачиш, як різні люди готуються, як працюють із голосом, і все це дає дуже багато. Це справді безцінний досвід.

– Можливо, на початку були якісь сумніви: «Я не пройду», «У мене там нічого не вийде», «Я вже колись подавався, на мене не звернули уваги»? Бо такі негативні думки, мені здається, можуть відштовхувати й не давати можливості розвиватися.

– Так, таке було. Я вже не пам’ятаю точно, мабуть, років десять тому, коли приїжджала до Полтави «Фабрика зірок». Вони проводили відбір, були судді. Я зайшов до кімнати, заспівав кілька пісень. На той час я вважав, що нормально їх виконав. Але мені сказали: «Ви не вмієте співати, вам не потрібно співати». Я вийшов засмучений і подумав…

– Хотілося щось їм сказати?

– Ні. Я подумав: раз вони експерти й так сказали, тож, можливо, я справді не вмію співати. Тоді я не пройшов і не став через це сильно засмучуватися. Просто більше нікуди не подавав заявки, а почав співати для себе.

– І відтоді минуло дуже багато часу. За цей період ти ще більше виріс.

– Минуло більше ніж десять років.

– За цей час з’явилася команда, сформувався гурт, ви почали виступати. Це найперше про розвиток.

– Просто ми зібралися з однодумцями – людьми, які люблять музику, рухаються в одному напрямку й дивляться в один бік.

Я поважаю свій колектив, своїх хлопців і дякую їм за те, що вони зі мною, що ми разом підтримуємо цей гурт. Для кожного з нас це можливість виступати, розвиватися, показувати свій талант і робити те, що ми любимо.

– Стосовно проєкту «Голос країни». Чи можна вже розголошувати, яку пісню ти обрав? Чи це також засекречена інформація?

– Скажу так: це теж засекречено. Але пісня душевна. Думаю, старше покоління її знає, а молодше, мабуть, уже ні. Вона не дуже на слуху. Тож з 25-го жовтня, думаю, всі побачать, яку саме пісню я обрав.

– Інтригуєш. Скажи, будь ласка, як твої рідні, друзі, колеги по роботі відреагували, коли дізналися, що ти береш участь у такому проєкті? Думаю, колеги, можливо, здивувалися. Вони ж знали, що ти співаєш?

– Вони знали, що я співаю, але не знали, що я беру участь у «Голосі країни». Навіть рідні не знали.

– А колеги по роботі дуже здивувалися?

– Так. Але я вже опублікував допис про свою участь в проєкті, тож були привітання. Казали: «Молодець, успіхів, йди далі, хочемо бачити тебе в ефірах».

– А твої рідні як відреагували? Вони нічого не знали?

– Спочатку я не говорив, хвилювався. А потім, коли мені сказали, що я пройшов і мене запрошують до Києва, я, звичайно, розповів своїм близьким. Вони дуже зраділи, підтримали мене й сказали: «Ми з тобою їдемо до столиці».

Між лісом та музикою: про будні, відпочинок і мрію про велику сцену

– Ну, це чудово. Стосовно твоєї роботи: я, чесно кажучи, хотів би детальніше дізнатися, чим ти займаєшся. Бо для мене ти передусім музикант. Я знаю тебе як співака, вокаліста, фронтмена гурту «Обрій». Але чим ти займаєшся на роботі?

– Я працюю в ДП «Ліси України», у Полтавському надлісництві. За спеціальністю я провідний інженер автоматизованих систем керування ЄОД.

Якщо простими словами, я працюю із програмою: заношу електронний договір. Після цього майстер, перебуваючи в лісі, працює з КПК. Далі знаходимо контрагента, який хоче придбати лісопродукцію, і проводимо її реалізацію. Можу бути і в конторі, і в офісі, а також їжджу ще й по лісу.

– Тобто вдень ти працівник лісового господарства, а коли настає вечір, уже перетворюєшся на музиканта.

– Так. Після роботи я приходжу додому, беру мікрофон і починаю щось писати: або свою пісню, або вдосконалювати якусь іншу. І все – відключаюся, набираюся нової енергії. Так можу пару годин провести за музичним інструментом.

– Ти хоч трохи відпочиваєш? Чи музика для тебе – це і є відпочинок, такий собі антидепресант?

– Звичайно, відпочиваю, коли захворію (сміється).

Ні, відпочиваю із сім’єю. Можемо прогулятися. Полюбляємо кататися – у нас є моноколеса. Можемо по лісу проїхатися, можемо до річки. Малий – на велосипеді, а ми з дружиною – на моноколесах. Так і відпочиваємо.

– Андрію, якщо уявити тебе через кілька років, яким ти себе бачиш у майбутньому?

– Хотілося б бачити себе на великій сцені – зі своїми піснями, які вже полюбилися слухачам. Хотілося б виступати на стадіоні й бачити, як люди співають разом зі мною, в один голос.

– НСК «Олімпійський» (усміхається)? Тобто в тебе вже є своя аудиторія, яка тебе знає та слухає. І ти плануєш її розширювати? Можливо, не обмежуватися лише Полтавщиною, а виходити за межі області?

– Я думаю, що всьому свій час. Так, звичайно, буде. Я планую поступово записати альбом. Цього року вже вийшли дві пісні.

Перша – спільна з «YAVIRA». Ми зробили дебютну пісню «Набери». Вона вже, можна сказати, добре зайшла на YouTube і полюбилася слухачам. Другу пісню я зробив про нашу рідну неньку Полтаву.

Ще в мене є пісня «Листопад». Гарна композиція, але торік листя швидко опало, і ми не встигли зняти кліп. Надіюся, цього року все встигнемо.

Інтерв’ю підготував Михайло Михайлюк

матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова