НП «Медіа» продовжує репортаж із гончарної столиці України. Минулого разу ми завершили розповідь про частину території головного відділу Національного музею-заповідника українського гончарства. Однак найцікавіше вас очікує далі. Разом із нашою невтомною провідницею — завідувачкою науково-організаційного відділу екскурсій та комунікації Центру популяризації гончарної спадщини України Юлією Нижник — ми дослідили й інші локації.
Секретний куточок для медіації та жаби, що виховують характер
Уявіть собі: спека, ви трохи втомилися від масштабів музею і раптом виходите до затишної дерев’яної альтанки на воді.
Тут тихо, прохолодно, а у водоймі вирує справжнє життя: плавають риби, кумкають жаби та гріються на сонечку черепахи.
Але навіть тут природа переплітається з мистецтвом. На березі на вас чекають кумедні глиняні жабки — і це не просто декор. Це творчий проєкт митця Миколи Вакуленка з Ялти, який приїздив сюди у 2019 році. Він обожнює втілювати в глині українські казки та приказки. Пані Юлія з посмішкою пояснила нам філософію цього місця:
«За задумом автора, ці жаби символізують… наші людські вади та риси характеру. А головна ідея в тому, що ми повинні бути панами своїх емоцій, а не навпаки. Дуже влучно, егеж?».
«Гігантоманія» по-українськи: від енергії жінки до стіни терпіння
У 2019 році в Опішні відбувся міжнародний симпозіум «Гігантоманія», який назавжди змінив подвір’я музею. Гігантські скульптури настільки вразили туристів, що цей наратив став родзинкою музею.
Пройшовши трохи далі, можна побачити дивовижну роботу американця Марка Чатерлі «Українська медитація». Це багатофігурна композиція: в основі стоять кілька жінок, а на самому верху — чоловік. Пані Юлія розкрила нам її глибокий зміст, пояснивши, що чоловік спирається на жіночу енергію і лише завдяки їй досягає найвищого етапу медитації та спокою. А чому жінок в основі кілька? Бо в кожного своя історія: у когось одна кохана грає абсолютно різні ролі в житті, а в когось жінок справді багато, і кожна несе свою важливу функцію.
А ось наступний проєкт мисткині Ольги Плохої під назвою «Терпіння, воля, мрія» змушує замислитися. Він з’явився завдяки програмі Олесі Говорун — уродженки Опішного, яка так вирішила підтримати пам’ять про своїх дідуся й бабусю-гончарів та допомогти молодим митцям. Перед нами постала гігантська стіна, яку намагаються подолати глиняні людські постаті.
«Це стіна, яка стоїть перед кожною людиною, коли вона хоче досягти своєї мети, своєї мрії. І от ця стіна може бути подолана різними шляхами, у кожного свій шлях… Хтось вивершується над нею, в нього вистачає сили. Хтось її розбирає… Ну, а хтось шукає шпаринку, через яку пролізти. Головне — не зупинятися», — пояснює Юлія Нижник.
«Керамленд» для малечі та кава на вершині мурашника
Якщо ви приїхали з дітьми, ваш наступний пункт призначення — дитячий майданчик «Керамленд». Тут панує повна казковість: глиняні риби-здиваки, чудернацькі комахи, гігантські медузи та квіти. Авторка всієї цієї краси — талановита мисткиня Зінаїда Близнюк, яка свого часу була першою резиденткою опішнянської «Кераморезиденції».
А зовсім поруч височіє найвища скульптура заповідника — 8 метрів і 30 сантиметрів! Її створив американець Брок Ален, і зображує вона велетенський мурашник термітів. Автор порівняв життя комах із людським суспільством: в основі — важка праця звичайних робітників, вище — керівники, а на самому верху, на вузеньких сегментах, колись була виліплена маленька чашечка для кави. За задумом, той, хто на вершині, вже нічим не керує — він просто п’є каву й дивиться на всіх згори. На жаль, через погодні умови глиняна чашечка з часом розмерзлася.
Літня академія: як за 21 день змінити життя
Чи знали ви, що в Опішні вже понад 10 років діє «Е-літня академія гончарства для харизматиків, романтиків, диваків і діячів»? Це унікальні тритижневі курси для тих, хто захоплюється керамікою, але до цього ніколи не тримав у руках глину. Кураторкою академії є американка українського походження Наталя Кормелюк. Вона професійно викладає гончарство в США, а під час своєї відпустки прилітає в Опішню! Наприкінці 80-х пані Наталя товаришувала з подружжям Пошивайлів. Тепер американка щоліта повертається до витоків.
Записатися до академії можна з лютого по квітень. Музей допомагає студентам знайти житло у приватному секторі або місцевих готелях. Головна умова — мати бодай якийсь мистецький нахил (неважливо, вишиваєте ви, ковалюєте чи робите татуювання), адже з абсолютного нуля за три тижні навчити образного мислення неможливо. Пані Юлія каже, що для багатьох випускників ці курси повністю перевернули життя — люди навіть полишали старі професії й відкривали успішний гончарний бізнес.
Шлях крізь хащі до патріотичних монументів та «Іржавого сонця війни»
Поки ми гуляли розкішним «Майданом», важко було повірити, що у 2020 році тут були непролазні хащі. Музей перетворив це місце на справжній мистецький простір.
У 2021 році, до 30-річчя Незалежності, тут з’явилися величні патріотичні скульптури. А з початком повномасштабного вторгнення музей не закрився — він став вигравати гранти, щоб дати митцям можливість розповісти про біль України через глину.
Особливе захоплення викликає робота Наталі Матвійчук — заступниці директора з мистецьких дисциплін Опішнянського державного художнього ліцею ім. В. Кричевського, — яка зараз очолює «Кераморезиденцію». Її монумент «Свободу не спинити» з гігантськими шестернями та протитанковими їжаками, над якими злітають птахи-душі полеглих героїв, викликає низку емоцій. Це пам’ять про перші дні війни, про єдність воїнів та цивільних.
Поруч — робота львів’янки Людмили Давиденко «Не чути. Не бачити. Мріяти», створена у 2025 році. Це скульптура, розірвана навпіл. Вона про наше сьогодення: як ми закриваємо очі, бо не хочемо бачити руйнувань, і як наші мирні мрії про море чи нові речі в один момент розділилися на «до» та «зараз», перетворившись на одну спільну мрію — про мир.
Ще одна неймовірна мисткиня, про яку нам розповіли — старша викладачка кафедри образотворчого мистецтва та професійної майстерності Луганського національного університету імені Тараса Шевченка Інна Гуржій. Її монумент «Іржаве сонце війни» виконаний у формі свічки, вогонь якої намагаються загасити, а на її тілі викарбувані силуети зруйнованих міст, зокрема Маріупольського драмтеатру.
А трішки далі можна побачити скульптуру 2022 року «Протистояння. Руйнування Чорної імперії» авторства Інни Гуржій. Тут маленькі титанові люди тримають на своїх плечах величезну глибу імперії, що тріщить по швах, захищаючи ідеальну кубічну форму яскравої України.
Символічна рука війни та таємниці всередині скульптур
Ще один об’єкт, який одразу захоплює увагу, — чотирипала рука («Воїни» Юрія Войтовича). Чому пальців чотири? Бо п’ятий — глибоко в землі. Це присвята воїнам, які стоять пліч-о-пліч, та тим, хто вже пішов у засвіти. На руці висічений козацький хрест, яким маркують українську техніку, а червоні смуги символізують поранення, після яких бійці все одно повертаються на фронт.
«Колись ця рука, можливо, тримала ручку, можливо, тримала водійське кермо… була інженером чи будівельником. Ця рука належала саме такій людині. А зараз всі змінили професії», — тихо каже пані Юлія.
До речі, всі великі скульптури в парку — пустотілі. І з настанням осені в них з’являється окреме життя! Там роблять гнізда пташки, ховаються рідкісні жуки-олені та інші комахи. Їм там неймовірно затишно й тепло.
Хата гончаря: доторкнутися до традицій у «Гончарії»
Наступною цікавою локацією неодмінно стане Етносело «Гончарія», що в сусідніх Малих Будищах. Цей підрозділ відкрили влітку 2021 року, а завершили формування локації вже під час повномасштабної війни.
В етноселі ви зможете відвідати автентичну хату-мазанку кінця XIX століття. Хата, як і було заведено в гончарів раніше, ділиться на дві частини: житлову кімнату та майстерню. Тут можна побачити старовинний одяг, рушники, давні ікони, кахлі, різноманітні вироби з глини, а також гончарні інструменти та справжній гончарний круг.
До речі, туристам тут дозволяють прямо з дерев збирати груші та горіхи, що ростуть на подвір’ї.
«А це гончарний круг. Сідав на ослінчик гончар і ось так розкручував рукою, і тут формував вироби. Або, якщо круг був вищий, тоді ставав одною ніжкою, крутив спідняк, а формував на верхняку. Це, наприклад, той, на якому сидять на ослінчику. А тут глина, щоб показати, що це нелегка справа… Це ніби справжня хата гончаря. Хата гончаря ділилася на житлову кімнату і на майстерню. Ось це майстерня», — розповідає екскурсовод для туристів.
Секрети майстерні та унікальний кабінет Кричевського
Цікаво також відвідати музей родини Кричевських.
Тут ви можете побачити величезні глиняні посудини для випікання пасок — пасківники. До речі, якщо уважно дивитись, то на дні одного з них можна помітити сотні монет з усього світу! Завідувач музею Антон Плохой він з розповів нам історію цих монет:
«Колись старенький чоловік ходив тут і кинув туди кілька копійок… Він каже, що коли був маленький, бігав коло матері, а до того коло бабусі. І вони завжди, як робили паски, завжди кидали кілька монеток на дно, і потім, коли паску ламали, кому попадається — це був дуже гарний знак. Він згадав це і вирішив кинути нам».
Відтоді туристи без жодних підказок повторюють цей ритуал: кидають копійки «на щастя» та щоб обов’язково повернутися в Опішню знову.
На мансардному поверсі музею на вас чекає абсолютно новий простір. Тут працівники створили концептуальний кабінет Василя Кричевського — творця нашого тризуба та перших паперових гривень УНР. Це не точна реставрація, а художнє бачення через призму сучасного покоління. Тут зібрані автентичні меблі початку ХХ століття, які реставратори знаходили по всій області та буквально рятували від знищення.
Також тут діє унікальна виставка надходжень за час війни, зокрема розміщені роботи, які в Україні з’явилися вперше.
Справжня хата гончаря: давня «мікрохвильовка» та колекція свистунців
Наступна локація маршруту — Меморіальний музей-садиба Миколи Пошивайла. Це одна з наймолодших садиб заповідника, і зустрічає тут гостей така ж молода й неймовірно драйвова в. о. завідувачки Наталія Чернецька.
Цей затишний двір — місце, де гончарна традиція жила поколіннями. Будинок повністю реставрований, інтер’єри збережені, а поруч стоїть автентичне горно, де майстер випалював свої шедеври.
На поличках і досі сохне глина-сирець — останні дитячі іграшки, які зліпив Микола Гаврилович.
Майстер обожнював пустувати з формою. Наприклад, він узяв звичайний супник і додав йому вушка та хвостик — так з’явилися його фірмові супники-поросята та супники-риби! А ще тут є кумедні куманці, баранчики та зменшені копії козаків, що співають.
Стіни будинку прикрашають сотні яскравих мисок. Завдяки фляндрівці — особливій техніці розпису ангобом, двох однакових візерунків у природі не існує.
Також у будинку збереглась старовинна груба. Наталія Чернецька жартує, що це така собі мікрохвильовка та аерогриль з минулого: знімаєш диски потрібного діаметра, ставиш горщик і готуєш їжу, а комин тримає тепло до ранку. На полицях — крихітний посуд, який називають «монетками». Колись гончарі робили їх як дитячі іграшки, а на ярмарках продавали за пів копійки або просто давали покупцям на решту.
Є тут і вироби, які Микола Гаврилович зробив разом із мамою — відомою на всю Україну малювальницею Явдохою Пошивайло. Її квітковий, пишний стиль одразу впізнається на глиняних формах.
А ще, обов’язково залиште свій відгук у великій музейній книзі, як це зробили журналістки НП «Медіа»!
Опішня поза межами горщиків: сучасне мистецтво, що вражає
Опішня — це не лише столиця гончарства, а й місце, де сучасне мистецтво гармонійно поєднується з глибинними етнографічними традиціями.
Якщо ви прагнете побачити, як глину трансформують у сміливі арт-об’єкти, обов’язково завітайте до Центру популяризації гончарної спадщини.
Тут ви не знайдете звичних горщиків чи глечиків, адже це простір сучасного мистецтва. Експозиції вражають різноманіттям технік та матеріалів: автори використовують не лише глину, а й поєднують її з іншими матеріалами, створюючи авангардні композиції.
Музей-заповідник регулярно проводить бієнале, на які надсилають роботи митці з усього світу — від України до найвіддаленіших куточків планети. Велика частина цих робіт після конкурсів залишається в колекції музею.
Так, тут можна знайти «З французької валізи» — виставку колекції кераміки Наталії Кудрів, яка живе у Франції і періодично надсилає до музею унікальні збірки кераміки з різних країн.
У музеї знайшла прихисток і кераміка зі Слов’янська. Ці роботи, врятовані від обстрілів, були дбайливо відреставровані працівниками музею.
Крім того, експозицію кераміки доповнює зібрання картин відомих художників.
Смаки «Енеїди» та народні традиції в «Старому Хуторі»
Після насичених мистецьких подорожей відпочити ви можете в етнопоселенні «Старий Хутір», яке вже 15 років гостинно приймає відвідувачів.
Комплекс складається з п’яти хатинок 1914–1964 років побудови. До речі, найстаріша хатина, мов природний «термос», зберігає прохолоду влітку без кондиціонерів.
Тут ви зможете скуштувати страви, згадані в «Енеїді» Котляревського: шпундру, верещаку, бабу-шарпанину та традиційний опішнянський борщ з грушками. Окремої уваги заслуговує «королева» місцевої кухні — опішнянська качана каша, яку готують вручну.
В етнопоселенні також проводять майстер-класи, на яких можна навчитися готувати качану кашу, ліпити вареники, вергуни або спробувати себе в гончарстві, свічкарстві чи виготовленні ляльки-мотанки.
Неподалік розташоване цілюще джерело з «іонами срібла» та облаштовані фотозони на пагорбах, звідки відкривається краєвид, який місцеві колись називали «Швейцарією» через мальовничі луки та пагорби.
Крім того, для гостей працює невеличка баня на дровах, а любителі прогулянок можуть дійти до річки Ворскли або насолодитися відпочинком на свіжому повітрі.
До речі, для військових та іменинників у «Старому Хуторі» діє знижка 20% на проживання. Це місце ідеальне для того, щоб не лише смачно поїсти, а й відновити сили серед природи та автентичної атмосфери.
«Місце сили» на найвищій точці краю
Неподалік від етнопоселення розташована Сторожова вежа, споруджена 2021 року як реконструкція укріплень козацької фортеці XVIII століття. Цей 12-метровий об’єкт розмістився на одній з найвищих точок Полтавщини — 202,2 метра над рівнем моря.
Археологи вважають, що в скіфську добу городище біля сучасної Опішні було форпостом, першою лінією оборони перед найбільшим тогочасним містом — Гелон (сучасне Більське городище). Земляні вали навколо вежі нагадують про часи, коли річка Ворскла слугувала кордоном між українськими землями та «Диким полем».
А поруч із вежею знаходиться відома «Лиса гора», яка в народі вважалася місцем нечистої сили. Для захисту цієї території місцевий монах освятив її, встановивши Хрест.
Опішня — це не просто музей, це живий організм, який змінюється щоразу, коли ви туди приїжджаєте. Тут є все: від глибокої філософії та сліз до щирого гумору, смачних груш у садку та унікальних фотозон. Це місце, де сучасне мистецтво гармонійно поєднується з глибинними етнографічними традиціями, а кожна локація розкриває свій неповторний пласт історії.
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
