Воював на Донеччині – тепер допомагає війську в тилу: історія старшого солдата Мельника
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
24 лютого 2022 року Олег приїхав зі свого села до Гадяча, щоб стати до війська, але охочих було так багато, що змушений був повернутися додому. У селі організовували блокпости, робили коктейлі Молотова – “зброю”, якою могли б зустріти ворога.
Джерело: Полтавський обласний ТЦК та СП
– Потім почалися нічні чергування по нашому селу. Ставили загородження. У Гадяцькому сафарі безпосередньої участі не брав – росіян зупинили кілометрів за 10 від нас. А потім дільничний із представником сільради привезли мені повістку прибути до ТЦК та СП у Гадячі. Я приїхав, пройшов ВЛК, отримав бойову повістку. Перепитав, що брати з собою, – мені видали список необхідних речей. Прибув 2 квітня, – розповідає Олег.
Разом із кількома десятками земляків його мобілізували до підрозділу, який активно формувався, – 5-го окремого штурмового полку. Військовослужбовець був зарахований на посаду помічника гранатометника. У складі його батальйону нараховувалося чимало учасників добровольчих формувань, які до цього обороняли столицю.
– Великий плюс був у тому, що, коли наш батальйон формували, відсотків 70 були добровольцями, які в перші дні були в боях за Київщину, у тім числі за Бучу та Ірпінь. Багато було айдарівців, які пройшли АТО. Вони нас гарно підготували – не лише по озброєнню, але й морально підтримали, налаштували нас правильно на війну, – зазначає воїн.
Поки комплектувався штат бригади, особовий склад мав змогу проходити підготовку. Завдяки заступнику командира взводу військовики добре володіли різними видами озброєння – могли замінити один одного.
Після злагодження підрозділів у червні батальйон зайшов на виконання завдань у зону бойових дій на Донеччині – на Авдіївський напрямок.
На першому бойовому виході підрозділ замінював воїнів 72-ї ОМБр на позиціях неподалік селища Нью-Йорк. “Чорні Запорожці” ще два дні були з новачками на “нулі”, щоб ті трохи звикли до обстановки.
За посадовими обов’язками як помічник гранатометника Олег мав підносити заряди до гранатомета та зі стрілецькою зброєю прикривати роботу розрахунку. Однак, зазначає військовослужбовець, у реальному житті усі, хто перебував на позиції, виконували практично однакову роботу.
– Якщо ми заступаємо на СПшку, то усі там – все одно, чи ти помічник гранатометника, чи стрілець – вважай, одні задачі виконували. Спостереження, мінялися по дві години. Якщо відбивали штурм, то теж усі, діяли по ситуації, – пригадує захисник.
Щодо страху перед бойовим виходом, військовик згадує, що перший раз іти було страшно. Хоча впевнено поводився зі зброєю, зізнається, що хвилювався щодо того, чи зможе стріляти у ворога, чи не заклинить його, що по той бік прицілу жива істота.
Однак перший ворожий штурм, у відбитті якого брав участь, відбувся вночі, тож спрацював адреналін і до автоматизму відпрацьовані рухи. Боєць слухав накази, стріляв, перезаряджав зброю й знову стріляв. Штурм українські оборонці відбили успішно та без втрат, і Олег, за його словами, усвідомив, що став воїном.
Загалом військовослужбовець дуже неохоче згадує періоди виконання бойових завдань. Каже, переважно згадуються болючі епізоди: обстріли, поранення чи загибель товаришів по підрозділу. У складні моменти триматися допомагала взаємна підтримка побратимів. В останні дні липня під час виконання бойового завдання Олег отримав поранення та важку контузію.
– Тоді в нас позиція була таким собі на третину вкопаним у землю бетонним кубом із броньованими дверима, тамбуром та бійницями. Ми в ньому жили. Окопи та три позиції, з яких ми вели спостереження, копали самі. Бетонний куб обклали мішками з землею. Я відпочив і якраз заступив на чергування, коли почався мінометний і артилерійський обстріл. Ми за звичкою заскочили в цей куб – він завжди витримував. А потім із ферми на околиці Новоселівки, яка була навпроти нас через ярок, прилетіла ПТУР і пробила стіну. На все життя запам’ятав полум’я й уламки бетону, – зізнається боєць.
Через вибух у закритому приміщенні старший солдат отримав важку контузію – розрив обох барабанних перетинок, втратив слух. Також уламок пробив плече. Тоді йому з побратимами вдалося швидко переміститися на сусідню позицію, а коли обстріл закінчився, викликали евакуацію. Олег згадує, що декілька разів втрачав свідомість.
Дочекалися вечора й під прикриттям сутінок три кілометри виходили пішки до точки евакуації. Коли йшли, через те, що нічого не чув, не розумів, коли відбуваються “виходи” ворожих мінометів. Тож доводилося орієнтуватися на рухи побратимів: чи падати на землю, чи вставати та йти далі.
По евакуації захисник потрапив у Дніпро, потім лікувався в різних областях України. Переніс декілька операцій. Після реабілітації пройшов ВЛК, отримав висновок про обмежену придатність. Повернувся в частину, але до бойової роботи більше не залучався.
– Був на ППД бригади разом із такими самими обмежено придатними. Одного ранку нас пошикували й довели, що в бригаді для нас тилових посад немає. Щоб шукали відношення та переводилися. Тоді інформації було дуже мало, я дружину попросив допомогти пошукати. Єдине місце, де були посади, – ТЦК. Я з’їздив на співбесіду й наприкінці травня 2023 року був переведений до Першого відділу Миргородського ТЦК та СП на посаду стрільця, – розповідає військовик.
Спочатку Олег ніс службу на блокпостах на території району. Коли блокпости зняли, іноді як водій залучався до груп оповіщення. Згодом був залучений до виконання завдань чергової служби. Заступав у добові наряди.
– А потім роту охорони скоротили до взводу. Хлопці, хто мав право на звільнення по здоров’ю, звільнилися. Хто здоровіший, тих перевели в тилові частини – тоді якраз почали формувати мобільні групи ППО. Мені здоров’я не вистачило, тому залишився в ТЦК, – пояснює військовослужбовець.
Минулого липня, коли на Полтавщині розбудовувалася служба цивільно-військового співробітництва, Олега перевели на посаду штаб-сержанта 3 категорії відділення ЦВС.
Найбільш складною, зізнається, для нього виявилася не фізична, а моральна сторона служби, бо в маленькому селі, де всі один одного знають, дуже важко повідомляти родинам про загибель чи зникнення безвісти їхніх рідних.
– Люди дуже по-різному реагують. Звісно, що воїни гинуть на війні, бо росія на нас напала й намагається винищити українців як націю. Але в горі не всі усвідомлюють, що, якби не російська агресія, то не було б і потреби йти в армію, – ділиться старший солдат.
Про власну мотивацію до служби військовик каже, що 2022 року дуже хотів захистити свою родину, бо ворог уже був майже в їхньому селі. Але голіруч зупиняти окупанта біля своїх воріт майже неможливо. Тому обрав військову службу й поклав багато сил і власне здоров’я, щоб знищити якомога більше загарбників.
На сьогодні Олег допомагає комплектувати військо, а також у межах цивільно-військового співробітництва надає підтримку ветеранам та їхнім родинам.
– Є багато хлопців, які вже по 4 роки у війську й удома майже не бувають. Було би дуже добре, щоб їх відпустили хоча б на пів року. Багато хто не витримує – йдуть у СЗЧ. Знайомий із моєї бригади здав зброю і пішов. А за пару місяців повернувся, каже, що його тягне відповідальність за людей, які в підрозділі й за нього виконують завдання, – говорить військовослужбовець. – Нам, хто пішов 2022-го, дуже потрібна підтримка від тих, кого ми захищали ці роки, – прийти й поміняти, дати нормально відпочити вдома. Прикро, що цивільні не хочуть цього розуміти. Головна мотивація – не депутати та не влада, а прості люди, ваші близькі, які не зможуть себе захистити, якщо росія дійде на Полтавщину. Тому треба в жодному разі не пустити ворога до наших сіл і міст.
матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова
