«Лідер у часи війни»: у Полтаві обговорили історичну постать Симона Петлюри
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
22 травня у Полтавському державному аграрному університеті відбулася публічна дискусія «Лідер у часи війни: історичний досвід і сучасні виклики». Захід пройшов у межах V універсальної книжкової виставки-ярмарку «ПОШУК», що цьогоріч розгорнулася під гаслом «Наша сила – в єдності».
Нинішня книжкова виставка-ярмарок присвячена вшануванню пам’яті видатного земляка, Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри.
Головною темою обговорення стала роль особистості в історії, а також те, як історичний досвід державотворення перегукується із сучасністю в умовах теперішньої російсько-української війни. Спікери проаналізували феномен лідерства Петлюри з різних ракурсів: від архівних документів і полтавського періоду до журналістики та специфіки презентації його постаті в дитячій літературі.
Полтавські витоки та формування лідерських якостей
Першим слово отримав заступник директора Державного архіву Полтавської області з наукової роботи, лауреат конкурсу імені Симона Петлюри Паризької бібліотеки та автор понад тисячі статей Тарас Пустовіт. Він представив присутнім фундаментальне наукове тритомне видання, присвячене Українській революції («Полтавський вимір»), яке містить унікальні документи, мемуари та фактологію.
Тарас Пустовіт детально зупинився на тому, як зароджувався лідерський характер майбутнього Головного Отамана ще в Полтаві. Спікер продемонстрував історичну світлину 1902 року, на якій зображено групу семінаристів, виключених із Полтавської духовної семінарії за бунт.
«Як завжди, на світлині розміщувалися люди так: в центрі, як правило, провідник, головна особа, а збоку вже інші прибічники. І на цій фотографії 1902 року ми можемо бачити Петлюру, що він уже в студентські роки був основною фігурою тих бунтівників-семінаристів, які вимагали політичних змін у навчальному закладі», – зазначив історик.
Лідерство Петлюри підтверджують і тогочасні жандармські, прокурорські та судові документи 1902 року, де його ім’я фігурує серед перших осіб семінарських заворушень. Організаторський хист він виявляв і згодом у Катеринодарі, де під час обшуків вилучали написані його рукою чернетки вітальних адрес (зокрема до Полтавської міської думи чи на відзначення 31-річчя Миколи Лисенка), під якими підписувалися десятки місцевих представників.
Інтелектуал, видавець та лідер, який не побоявся відповідальності
Працюючи в Києві, Львові, Петербурзі та Москві, Симон Петлюра зарекомендував себе як блискучий журналіст і видавець. Спікери згадали розсекречені документи про виплату гонорарів часів його роботи секретарем газети «Рада». Попри те, що матеріали часто виходили без його підпису, левову частку редакторської лінії визначали Сергій Єфремов та Симон Петлюра. Перебравшись до Москви, саме Петлюра одноосібно формував потужний авторський колектив, залучаючи до співпраці Михайла Грушевського та Андрія Ніковського.
Крім того, перебуваючи на посаді голови Київської губернської земської управи, Петлюра проявив себе як ефективний цивільний управлінець. Зокрема, він доклав колосальних зусиль для вшанування пам’яті Тараса Шевченка, розбудувавши на Чернечій горі інфраструктуру: облаштував причал, відкрив бібліотеку та укріпив надгробок.
Головний феномен Петлюри як воєнного лідера полягає в тому, що він, будучи цивільною людиною без військової освіти, зумів узяти на себе повну відповідальність у часи тотальної невизначеності та війни. Коли інші члени Директорії (як-от Володимир Винниченко, Федір Швець чи Опанас Андрієвський) відійшли від керівництва або залишили її, Петлюра залишився непохитним і продовжив державницьку лінію боротьби за Україну до кінця своїх днів.
Характер лідера: адаптивність та шлях самовдосконалення
Учасники дискусії підкреслили, що Петлюра не народився з готовим переконанням «я буду лідером» – він став ним завдяки постійній праці над собою та винятковій адаптивності.
Він походив із міщанської родини, де шлях до вищої освіти для дітей був фактично закритим. Єдиним шансом вибитися в люди було духовне училище та семінарія, куди батьки й віддали чотирьох братів Петлюр. Старший брат Іван вступив до Духовної академії, але того ж року помер, а брат Федір закінчив сільськогосподарський інститут в Новоолександрії та здобув престижну професію. Симон обрав свій особливий шлях.
Як говорити про Петлюру з молоддю: жива історія проти сухих дат
До дискусії також долучилася експертка низки проєктів УІК, рейтингу “Книжка року”, член журі провідних літературних премій із дитячої літератури Наталя Марченко, яка пише художні твори під псевдонімом Наталя Савчук. Вона презентувала власну книгу «Мій Петлюра» та поділилася унікальним досвідом того, як доносити складні історичні постаті до дітей та студентів, які часто не сприймають сухий виклад біографій, бо емпатично не можуть уявити себе на місці лідера держави в часи революції.
Наталя Савчук зауважила, що Петлюра жив у часи змін, які надзвичайно схожі на сьогоднішні: війна, революція, розпад імперії, невизначеність і навіть масштабні епідемії.
Письменниця запропонувала відкривати молоді Петлюру через зрозумілі людські вчинки та побутові деталі:
-
Захисник однокласників: У дитинстві, навчаючись у суворому хлопчачому колективі, він не мав багатого батька й був невеликим на зріст, проте завжди безстрашно кидався захищати навіть старших за себе вихованців. За таку неймовірну турботу про менших товариші по семінарії поміж собою називали його «мамочкою».
-
Організатор та митець: Він володів колосальними творчими й комунікативними навичками. Навчаючись у закладі, де більшість дітей приїжджали лише на пів року, Петлюра влаштовував такі яскраві різдвяні, новорічні та великодні свята, що однокласники відмовлялися їхати додому, аби лишень узяти в них участь. До того ж, уже у свої 15 років талановитий юнак диригував хором, виконуючи кантату Миколи Лисенка, що розписана на 8–12 голосів (для порівняння – відомий сучасний хор «Гомін» виконує складні твори переважно на шість голосів).
-
Родинне тепло та кіт Мацапура: Постать Петлюри у книзі розкривається і через зворушливе листування з родиною. Попри колосальну завантаженість журналістською та державною роботою, він завжди знаходив час писати листи доньці Лесі. Письменниця згадала кумедний родинний епізод про домашнього улюбленця – бешкетного кота Мацапуру, який подрав отаманові важливі робочі чернетки, про що Петлюра з гумором бідкався у листах до доньки.
Водночас дослідниця згадала й трагічну долю єдиної доньки Петлюри — Лесі. Вона була надзвичайно обдарованою дівчинкою, яка після кількох переїздів та зміни шкіл зуміла самотужки вступити до престижного фізико-математичного ліцею в Парижі (що на той час було рідкістю для жінок у Європі). Проте після підступного вбивства батька в 1926 році дівчина зіткнулася з жорстоким цькуванням і бойкотом з боку колишніх французьких подруг-скауток. Цей важкий психологічний удар і глибоке розчарування в оточенні підкосили її здоров’я, ставши однією з причин розвитку смертельної хвороби — туберкульозу.
Важливу роль у збереженні спадщини відіграла і дружина Олена, яка за життя Петлюри допомагала йому в редакційній роботі та перекладах, забезпечувала виживання родини завдяки шиттю й вишиванню, а після його загибелі стала тим духовним «вогнищем» і притягальним українським центром, навколо якого єдналися емігранти по всьому світу.
Підбиваючи підсумки зустрічі, учасники дійшли висновку, що уроки лідерства Симона Петлюри — це не далека історія з підручників, а живий дороговказ для сучасної України, яка сьогодні знову виборює свою незалежність у протистоянні з тим самим ворогом.
матеріал підготував/ла: Дмитро Кравченко
