Панас Мирний і його «подвійне життя»: як полтавський чиновник став голосом українського реалізму

Вдень зразковий полтавський чиновник, а вночі творець і майстер слова. Панас Мирний все життя балансував між суворою бюрократичною системою та великою українською літературою.

До дня народження письменника ми разом із літературознавицею Вірою Мелешко записали особливий подкаст про справжнього Панаса Мирного — без шкільних штампів і сухих біографій. Про людину, яка була надзвичайно скрупульозною і вимогливою в усьому: від чиновницької роботи до кожного написаного рядка.

Саме Панас Мирний став автором творів, які й сьогодні живуть на українській сцені. Його «Лимерівну» продовжують ставити театри, а роман «Повія» досі вражає своєю відвертістю та психологізмом. А ще це той самий Панас Мирний, який у 1903 році допоміг зібрати в Полтаві фактично всю українську літературну еліту — Леся Українка, Олена Пчілка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник та багатьох інших — під час відкриття пам’ятника Івана Котляревського. Це подія стала історичною для всієї української культури.

У цьому подкасті ми говоримо про внутрішні сумніви Панаса Мирного, його життя в імперській системі, літературний бунт, Полтаву початку ХХ століття та про те, чому його називали «симфоністом української прози». І все це — у будинку, де письменник жив, творив і надихався.

Михайло: Вітаю вас, Віро Анатоліївно. Ми продовжуємо нашу серію подкастів про видатних українських класиків, фундаторів українського письменства, людей, які вписали свої імена в історію національної культури України. І сьогодні говоритимемо про Панаса Мирного.

Символічно, що зараз ми перебуваємо у його домі, де він жив, творив, надихався, а всю садибу називав «раєм улітку». Сьогодні тут – літературно-меморіальний музей Панаса Мирного. І перше запитання, з якого хотілося б розпочати нашу розмову, — про подвійне життя Панаса Мирного. Не секрет, що вдень він був чиновником, а вночі — майстром слова: писав, творив, осмислював дійсність. Як йому вдавалося поєднувати ці ролі?

Віра: Це питання, яке ми з вами ставимо не першими і, думаю, не останніми. Уже давно точаться дискусії про таку двоїстість, про нібито подвійне життя Панаса Мирного.

Сергій Єфремов, який одним із перших ґрунтовно опрацьовував рукописи нашого письменника-земляка Панаса Мирного, відстоював думку про його подвійне життя. Натомість Борис Антоненко-Давидович говорив про Панаса Мирного як про цілісну людину, цілісну особистість.

Мені здається, що Борис Антоненко-Давидович, теж наш краянин, був ближчим до істини. Спробую коротко це обґрунтувати, адже питання подвійного життя митця хвилює мене вже давно.

Панас Якович Рудченко народився в родині бухгалтера, тобто чиновника, і сам став чиновником. Батько, вихований у певній системі цінностей, не бачив для своїх трьох синів кращої долі. Це один момент. Інший полягає в тому, що Панас Якович був людиною надзвичайно ретельною, скрупульозною й вимогливою до всього, що робив. Чи стосувалося це служби, письменства, родини чи дружби — він у всьому прагнув точності й відповідальності.

Якщо він працював із документом, а через його руки проходили тисячі документів, і на теці стояв напис «Перевірено Рудченком», то жодна комісія: ні полтавська, ні київська, ні петербурзька не могла знайти помилки чи похибки.

Він був надзвичайно вимогливим і скрупульозним у роботі. І таким самим, а можливо, навіть іще більш вимогливим, був до власного письма. Панас Мирний казав: «Я до свого письма чоловік крутий». І слово «крутий» тут слід розуміти не в сучасному значенні, а як «дуже вимогливий». Також він говорив: «Нехай вилежується, як овоч: щось зогниє, а щось достигне».

Саме ця ретельність дає мені підстави говорити про Мирного і Рудченка як про одну цілісну особистість. Працюючи на службі, він намагався однаково ставитися до всіх людей. І приблизно так само ставився до своїх персонажів у літературі.

Він не нав’язував читачеві оцінок. Реципієнт мав сам зрозуміти, хто є хто, якою є та чи та людина. Це прагнення до об’єктивності і в службових справах, і в ставленні до колег, і в письменництві — теж свідчить про його внутрішню цілісність. І ще варто пам’ятати: чому людина пише? Ви, Михайле, як поет, це добре знаєте. Одні пишуть тому, що не можуть не писати — це внутрішня потреба, яка буквально розриває людину зсередини.

У Панаса Мирного, судячи з його щоденників, листів і досліджень про нього, було дещо інше відчуття. Він писав тому, що це було потрібно суспільству. Він ніби говорив: «Я покажу тебе, чиновнику проклятий», або «Я викрию зло, розповім про несправедливість». Тобто він писав не лише — і, можливо, не стільки — з внутрішньої потреби, скільки з потреби зовнішньої: щоб суспільство побачило, усвідомило і змінилося.

Михайло: Тобто це була форма взаємодії зі світом?

Віра: Так, але й робота теж була для нього своєрідною формою взаємодії зі світом. Тому кожен може залишатися при своїй думці щодо цієї двоїстості чи цілісності, але мої аргументи саме такі: його ретельність і скрупульозність — і в службових справах, і в письменництві; його прагнення до об’єктивності у ставленні до всього й до всіх.

Михайло: От говорячи про його службу. Він виконував свою роботу бездоганно, але, здається, не любив самої служби. Чи можна вважати його літературну діяльність формою внутрішньої еміграції, втечею від нудної паперової роботи?

Віра: Можливо, не зовсім правильно буде сказати, що він не любив службу. Радше він не сприймав несправедливості з боку начальства, не приймав самої чиновницької атмосфери.

Починав же він дуже рано — фактично дитиною. У 1863 році, у Гадячі, чотирнадцятирічний Панас Рудченко вже працював. І бачив, що чиновники найнижчого рангу після роботи або пиячать, або грають у карти. Панас Рудченко цього не приймав. Вони ходили по шинках, по повіях — і цього він теж не сприймав.

До речі, одна з таких жінок стала прототипом героїні спершу незавершеної поеми, а згодом — великого роману «Повія». Тобто Панас Рудченко не приймав усієї цієї атмосфери.

Михайло: Виходить, такими були чиновники того часу (посміхається).

Віра: Так, справді. Якщо взяти його твір «П’яниця», то там дуже добре описані ці чиновницькі гуляння. Особливо, коли в столоначальника було багато доньок і їх треба було вигідно видати заміж — тоді збирали якомога більше чиновників.

Рудченко не приймав цієї атмосфери. Але чому тоді так ретельно ставився до паперів? Тому що за кожним папером він бачив людину.

Особливо тут, у Полтаві, в останні роки служби, коли працював у фінансовому відділі, був дотичний до пенсійних справ. Треба було все врахувати, нічого не пропустити, бо це — людська доля, основа життя людини.

Тобто атмосферу він не любив, але до самої роботи ставився надзвичайно уважно.

І коли він уже перестав бути простим переписувачем паперів — бо перші кроки на службі були саме такими, — коли він уже міг сам ухвалювати рішення, умовно кажучи, «творити документ», тоді його ставлення до служби дещо змінилося.

Звичайно, служба забирала дуже багато часу. Це видно навіть із його щоденників. Я перший щоденник називаю Гадяцьким, а другий — Полтавським. У ньому він пише, що часто носив папери додому, бо розумів: треба все зробити вчасно, аби людина отримала належне відповідно до свого стажу, фаху чи певних обставин.

А інші чиновники могли зволікати, і ті папери місяцями лежали без руху. Але водночас він постійно повторював: «Треба ще й писати». Оце слово «треба» для нього було дуже важливим.

Тому я не думаю, що література була для нього лише внутрішньою еміграцією. Радше це був спосіб накопичити життєвий матеріал. Він спілкувався з чиновниками, із людьми, які приходили до установи, з відвідувачами. А потім усе це художньо переосмислював.

Це була не втеча від життя, а навпаки — спосіб показати інший бік цього життя. Ось приходить бідна жінка, плаче, розповідає, що помер син, немає засобів до існування. І Панас Мирний ставить питання: як жити людині, коли суспільство не реагує на її біду?

Мені здається, що його важке чиновницьке життя стало для нього способом, як для реаліста, нагромадити матеріал і перетворити його на художню правду.

Михайло: А чи можна сказати, що саме через письмо він відновлювався після роботи? Що це була форма взаємодії зі світом і спосіб показати іншу реальність? І, можливо, це приносило йому полегшення?

Віра: Боюся, що це не зовсім його заспокоювало, бо він був дуже вимогливим і клопітливим у всьому. Але ваша думка правильна в іншому: письмо було для нього способом переосмислити себе і світ. Показати, що існує інша реальність. І, можливо, річ у тому, що людину, яку ми бачимо зовні, він намагався побачити зсередини.

Адже його проза — це не лише соціальність. Не забуваймо, що в ній надзвичайно сильний психологізм. Тобто письмо було формою проникнення у внутрішній світ людини, а отже — і способом пізнати самого себе.

Можливо, це справді було певним відновленням. А можливо — способом не втратити себе, залишитися людиною. Не просто ретельним службовцем, а людиною, яка здатна подивитися на життя трохи збоку. Бо в реальному житті він бачив зовнішнє, а в художньому тексті намагався проникнути вглиб — у психологію людини.

Михайло: І що особливо вражає — робота в міській управі його не зламала. Можливо, саме в літературі він знаходив розраду.

Віра: Ви знаєте, служба його не зламала, тому що в центрі всього для нього була людина. Є спогади його колег-чиновників, із якими він працював. До речі, про його службу в казенній палаті писав наш журнал «Рідний край». Була стаття нині покійної викладачки Юлії Волощук, яка спиралася на музейні матеріали й спогади сучасників.

І от що цікаво: людину, яка приходила до нього, він сприймав саме як людину, а не просто прохача чи відвідувача. Він намагався вникнути в її ситуацію. Певно, саме це й давало йому сили — можливість допомогти, щось змінити або хоча б зрозуміти, що зміни можливі.

І справді, служба його не зламала. Він просувався від посади до посади завдяки своїй працьовитості й відповідальності. Про це говорили багато його сучасників. Уявіть: хлопець, який почав працювати в чотирнадцять років без протекції, без «блату», як сказали б сьогодні, самотужки пройшов цей шлях. І працював фактично до останніх днів свого життя — до 1920 року. І зрештою він дослужився до найвищого чину — став дійсним статським радником. Якщо перекласти військовою мовою — це рівень генерала.

Михайло: Його ще називають першим симфоністом української прози, правильно?

Віра: Так. Саме Олесь Гончар назвав Панаса Мирного першим симфоністом української прози.

Михайло: І його твори — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія» — стали яскравим підтвердженням цього. У чому саме полягав цей симфонізм?

Віра: Дивіться, коли я вперше прочитала статтю Олеся Терентійовича Гончара «Перший симфоніст української прози», то спершу відштовхнулася саме від заголовка. І подумала: «Ага, симфоніст — мабуть, тому, що тексти дуже великі за обсягом». Пригадайте хоча б роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Це чотири великі частини, які охоплюють майже півтора століття історії — від часів руйнування Гетьманщини та Запорозької Січі до перших десятиліть після скасування кріпацтва, тобто приблизно до 1871–1872 років. Так само й роман «Повія» охоплює майже все життя людини, постійно повертаючись у минуле через спогади та передісторії персонажів.

Спочатку я подумала, що визначення «симфоніст» стосується саме масштабу, великого обсягу творів. І частково це справді так. Але Олесь Гончар мав на увазі значно глибші речі — особливу побудову тексту, складні й оригінальні зв’язки між сюжетними лініями, внутрішнє багатоголосся твору.

Сучасний літературознавець Михайло Наєнко, який, до речі, має і музичну освіту, доводив, що Панаса Мирного можна назвати симфоністом навіть у суто музичному значенні цього слова. У симфонії є високе звучання, масштабність, чергування тем, повернення до головних мотивів — і все це ми бачимо у творах Панаса Мирного.

Тобто симфонізм його прози — не лише в обсязі творів, хоча для української літератури того часу такі масштабні романи були явищем унікальним. Йдеться ще й про особливу композицію. Михайло Наєнко звертав увагу на своєрідні «вступи» в його текстах, на поступове наростання емоційної напруги, на повернення до певних тем і мотивів — так само, як це відбувається у симфонії.

І тут варто згадати ще одну важливу рису прози Панаса Мирного — біографізм. У школі про це, мабуть, говорили. Коли письменник розповідає про персонажа, він постійно заглиблюється в його минуле, повертається до дитинства, до попередніх подій життя, щоб читач зрозумів: людина не стає такою випадково. Її формують обставини, середовище, пережитий досвід.

Тобто Панас Мирний ніби «розгортає партитуру» людського життя — крок за кроком показує, як формується характер, як виникають трагедії, конфлікти, внутрішні надломи. Саме тому його прозу й називають симфонічною.

Михайло: Віро Анатоліївно, поговорімо про стереотипи, пов’язані з Панасом Мирним. Багато хто вважає, що він десятиліттями був «невидимим» письменником і приховував своє авторство від загалу та від чиновницького середовища, бо боявся звільнення з роботи. Наскільки це відповідає дійсності?

Віра: Знаєте, якщо говорити про «десятиліття невідомості», то перший свій твір Панас Мирний надрукував за кордоном — у Львові, в журналі «Правда», у 1872 році. Це був вірш «Україна», підписаний псевдонімом Панас Мирний. Тобто 1872 рік — це, по суті, народження письменника Панаса Мирного. А чиновник Рудченко на той час уже існував як службовець і був знаною людиною: він уже рік працював у Полтаві.

У тому ж році він друкує оповідання «Лихий попутав», яке, по суті, зробило його відомим серед читацької публіки — тих, хто читав і передплачував журнал «Правда». До речі, Панас Мирний не любив говорити про себе. Омелян Огоновський, один із перших істориків української літератури XIX століття, звертався до нього з проханням подати біографію. Але Панас Мирний відповідав приблизно так: «Нехай про мене говорять мої твори».

І скажу ще одну важливу річ: якби була можливість друкуватися тут, у підросійській Україні, то він, можливо, і друкував би свої твори відкрито. Але згадайте: після Валуєвського циркуляру 1863 року і аж до 1905 року на теренах Східної України не існувало українських періодичних видань.

Панас Мирний друкувався переважно в альманахах. Їх час від часу видавали, коли вдавалося отримати дозвіл. І він не афішував себе.

Але я нагадаю один показовий випадок. Ми знаємо, що Панас Мирний був не лише прозаїком і поетом, а й драматургом. В одній із щоденникових нотаток він навіть писав: ««Чи не драма — моє діло, моя робота?..». Коли він написав «Лимерівну», п’єсу дозволили до постановки. А в 1892 році трупа за участю Марії Заньковецької приїхала з виставою до Полтави.

Після завершення вистави глядачі почали аплодувати й викликати автора на сцену. Це була звична театральна традиція, навіть якщо автора могло не бути в залі. І Панас Мирний, ніби забувши про свою обережність, підвівся і вклонився. Сидів він десь високо в залі. І тоді публіка з подивом зрозуміла, що цей високий, уже трохи сутулий чоловік із залисинами — чиновник Панас Рудченко, якого щодня бачили на службі, — і є автором «Лимерівни».

Щоправда, ім’я «Панас Мирний» тоді зі сцени не звучало. Казали просто: «автор».

А ще я читала про випадок 1915 року. Поліція розшукувала якогось «Рудагана» чи «Рудого», який нібито писав крамольні, революційні тексти. Начальник полтавської жандармерії навіть приходив до високопоставленого чиновника Панаса Рудченка й просив: «Якщо вам щось стане відомо про цю людину — повідомте». І тиснув руку тому самому «Рудаганові», який був Панас Мирний.

Михайло: Тобто Панас Мирний не зізнавався відкрито, що він письменник?

Віра: Не зізнавався. Він приховував своє авторство. І, можливо, справді не хотів, щоб його звільнили чи переслідували.

Михайло: Тобто боявся?

Віра: Я б не сказала, що саме боявся. Він був надзвичайно скромною людиною.

Михайло: Можливо, це була професійна обережність? Страх перед можливими репресіями?

Віра: І це теж. Але, знаєте, є ще одна річ: він постійно сумнівався в художній досконалості своїх творів. Можливо, боявся, що хтось скаже: «Оце він написав такий слабкий твір».

А щодо репресій — хто їх тоді не боявся? Ми з вами щойно говорили про його садибу. На її утримання потрібні були великі кошти. А звідки їх було взяти? Лише з чиновницької служби.

Михайло: На літературній діяльності таких статків він би точно не заробив.

Віра: Не заробив би. Це були не якісь розкішні хороми, а земля й будинок тоді означали дуже багато.

Тому я не думаю, що він приховував себе лише через страх звільнення. По-перше, через скромність. По-друге, через внутрішню невпевненість у власних творах. А по-третє, через те, що його тексти у підросійській Україні не могли бути друкованими.

Бо як сказати: «Я письменник», — якщо ти не можеш показати жодної книжки чи журналу, виданого тут? Закордонні україномовні видання привозити заборонено, а друкувати українською в Російській імперії довгий час було неможливо.

Лише у 1903 році його твори почали широко друкувати тут, на теренах Центральної України. До того часу оприлюднених текстів фактично не було. Тож як він міг відкрито називати себе письменником, якщо не мав змоги показати читачам власні видання?

Михайло: Це зрозуміло. Але тепер мені цікаво інше: чи можна сказати, що псевдонім «Мирний» був певною іронією або навіть маскою? Адже у своїх текстах він був гострим і безкомпромісним, а на службі — спокійним статським радником. Де був справжній Панас — у кабінеті з паперами чи вночі над рукописом?

Віра: Знаєте, я сама часто думала над цим псевдонімом. І не раз поверталася до цього питання, бо Панаса Мирного я надзвичайно поважаю, люблю, перечитую. Деякі сучасні письменники навіть трохи посміюються з мене через таке захоплення.

Але зверніть увагу: Сергій Єфремов, історик літератури, був одним із перших, хто почав ґрунтовно вивчати рукописи Панаса Мирного. Саме він уперше заговорив про величезний творчий спадок письменника — тисячі сторінок, сотні текстів, близько семисот віршів.

І от Єфремов знайшов рукописний цикл «Думки» 1869–1870 років. У ньому є твір — чи то вірш, чи радше поезія в прозі, — який дуже багато пояснює. Я процитую: «Чи можна тепер ходити по світу, не надівши на пику якої-небудь марюки: покорності усякій московській воші, віри без Бога, любові без серця?.. Чи можна, питаю, буде ходити по світу без марюки на пиці?».

Тут «марюка» – це маска.

І, можливо, певною мірою псевдонім «Мирний» теж був маскою. Але є й інше пояснення. Панас Мирний народився в Миргороді й був переконаний, що це дуже давнє місто — «місто Мирне». У нього навіть був незавершений твір у трьох частинах під назвою «Місто Мирне». Він вірив, що Миргород колись заснували вільні люди, а вже потім прийшли ті, хто поневолив їх.

Тому, думаю, псевдонім «Мирний» значною мірою пов’язаний саме з місцем його народження — із Миргородом, із образом «мирного міста».

Хоча багато хто вважав, що цей псевдонім відповідав і його характеру. Його сестра Олександра та сусідка родини Рудченків — Ольга Драгоманова, яку ми знаємо як Олену Пчілку, — згадували Панаса Мирного як людину дуже тиху, спокійну, заглиблену в себе.

Сестра розповідала: поки інші діти бігали, галасували, гралися, він десь сидів осторонь, замислений, щось тихо промовляв сам до себе. Подібне згадувала й Олена Пчілка. Коли йому було років дванадцять-тринадцять, усі діти рухалися, сміялися, щось вигадували, а Афанасій сидів собі окремо — дивився на небо, на траву і про щось міркував.

Він був людиною внутрішньо зосередженою, заглибленою у власний світ. І, можливо, псевдонім «Мирний» частково це відображав.

Хоча, чесно кажучи, я не думаю, що тут була іронія. Панас Мирний не був схильний до іронічного світосприйняття — такого, яке ми бачимо, скажімо, у Котляревського чи письменників його кола.

Михайло: Просто його твори дуже гострі й безкомпромісні, але сам псевдонім їх не ідентифіковує…

Віра: Так, але я все ж думаю, що псевдонім був насамперед способом приховати себе від влади, взятий він від Миргорода, від «міста мирного». І, мабуть, сам Панас Мирний не сприймав себе так, як його описували сестра чи Олена Пчілка: тихим, спокійним, сумирним чоловіком. Для нього цей псевдонім радше був пов’язаний із географічним образом, із місцем народження. Хоча, безумовно, ми бачимо інше: його твори — гострі, викривальні, соціально безжальні.

Михайло: Дивіться, якщо говорити про його літературну діяльність, Панас Мирний активно спілкувався з творчими колегами: з Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Василем Стефаником, Михайлом Коцюбинським та іншими. І в 1903 році відбулася подія, яка фактично об’єднала цих видатних представників української літератури в одному місці. Панас Мирний навіть брав участь у її організації й запросив багатьох із них до Полтави. Ця подія стала історичною.

Віра: Так, ви маєте на увазі відкриття пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві. Якщо подивитися на це з сучасної перспективи, то Іван Котляревський — це той, хто започаткував нову українську літературу й нову українську літературну мову. Панас Мирний активно долучився до підготовки відкриття пам’ятника: він входив до комісії зі спорудження монумента.

Ідея встановлення пам’ятника виникла ще раніше — до сторіччя «Енеїди», у 1898 році. До організаційного комітету входили не лише члени міської думи, а й люди, які долучилися добровільно. Серед них був і Панас Мирний, і Микола Дмитрієв.

Передусім вони дискутували про місце встановлення пам’ятника. Варіант, який пропонувала міська влада, Панас Мирний не підтримав. Він вважав його невдалим і навіть іронічно відгукувався про це у сатиричних текстах — зокрема в посланні “На той світ Іванові Петровому синові Котляревському” та в творі “Одклик з того світу від Івана Петровича сина Котляревського”.

Його позиція була чіткою: місце має бути гідним і символічним. Адже тодішня територія була занедбаною — там паслися кози, стояли торгові ятки… Натомість він пропонував Петровську площу — приблизно там, де нині майорить державний прапор.

Панас Мирний наполягав, щоб у виставі «Наталка Полтавка», яку запланували показати в дні відкриття пам’ятника, грала Марія Заньковецька (вона приїхати не змогла). Також він хотів бачити великий хор Миколи Лисенка. До того ж Панас Якович навіть уклав меню святкового обіду, і воно складалося зі страв, згаданих у «Енеїді» Котляревського.

Однак під час самого відкриття виникли проблеми. На першому засіданні учасникам урочистого зібрання заборонили виступати українською мовою. Попри це Олена Пчілка все ж виголосила промову, незважаючи на тиск міського голови Віктора Трегубова, який намагався її перервати.

Після цього виступи українською фактично були заборонені. Ті, хто мав говорити, поклали на стіл порожні теки. Це викликало значне напруження серед учасників.

Лише наступного дня зібралися вже не у формальній обстановці — Леся Українка, Олена Пчілка, Володимир Самійленко, Василь Стефаник, Михайло Коцюбинський та інші. Вони обговорювали літературу й Котляревського, виголосили промови, які не змогли прозвучати раніше. І саме за цим столом у домі Панаса Мирного ми сиділи під час першої частини запису подкасту — там, де свого часу збиралися учасники тих подій.

Цікаво, що саме цей захід став своєрідним об’єднанням української культурної еліти — як із підросійської України, так і з територій Австро-Угорщини. І коли вони їхали одним потягом із Києва, Євген Чикаленко пожартував, що «не доведи, Господи, щоб щось сталося, бо тоді вся українська культурницька еліта просто зникне», адже справді в тому потязі їхала фактично вся українська культура того часу.

Михайло: Панас Мирний фактично був одним із тих, хто об’єднав цю культурну еліту в Полтаві у 1903 році.

Віра: Так. І, зокрема, ця садиба, де ми зараз перебуваємо, пам’ятає всіх, хто приходив і приїздив до Панаса Мирного, особливо в останні дні літа 1903 року. Тут, по суті, творилася українська модерна культура. Тут народжувалася, я б сказала, модерна Полтава.

Михайло: На той момент її ще можна було назвати своєрідною культурною столицею України…

Віра: І справді, можна. І, відштовхуючись від цього, варто було б зберегти цю «марку» й зробити Котляревського своєрідним брендом. А Панас Мирний — це взагалі окремий, унікальний бренд. Ми перебуваємо в музеї, де майже всі речі є меморіальними, автентичними.

І це значною мірою завдячуємо тому, що тут залишалася його родина. А також тому, що син Михайло доклав чимало зусиль, аби речі, які були вивезені до Уфи, повернулися сюди. Бо якщо подивитися на сучасні події, то ми бачимо інше: музеї часто вивозять, руйнують, розпорошують фонди. А тоді, завдяки Михайлові Рудченку та Григорієві Нудьзі — відомому репресованому літературознавцю, який працював у нас на кафедрі, — ці речі були повернуті з Уфи й відновлені в експозиції.

Михайло: І тепер вони є частиною цього музею. І складається враження, ніби ти ходиш не музеєм, а будинком, де родина Рудченків просто ненадовго відлучилася і от-от повернеться. Настільки тут усе автентичне… Ніби опиняєшся в іншій епосі.

Віра: Ми бачили світлини дітей — Віктора, Михайла, Леоніда. Бачили ведмедика, яким грався найстарший син Віктор, і його дитячі малюнки. На Віктора Панас Якович покладав великі надії, вважав, що він продовжить його справу. Але Перша світова війна забрала Віктора — він загинув у 1915 році. І Панас Якович дуже важко пережив цю втрату. Відтоді він став пацифістом, глибоко переконаним, що війна — це щось протиприродне й антигуманне.

На завершення хочу сказати: Панас Мирний був цілісною, універсальною особистістю. Ми звикли говорити про нього як про службовця, письменника, главу родини. Але головне — це справді універсальна людина. За що б він не брався, усе намагався робити ґрунтовно й чесно. Та все ж для України і для світу Панас Мирний — насамперед письменник.

Це своєрідний симфоніст української прози. Автор соціально-психологічного роману, якого до нього в українській літературі не існувало. Це той митець, який зумів показати глибину України. Він одним із перших звернувся до теми інтелігенції — і це було надзвичайно складно. Бо одна річ — писати про інтелігенцію, а інша — змусити інтелігенцію говорити українською мовою. Це вимагало фактично творення нової мови в літературі. Отже, Панас Мирний — це величина. І це постать не лише для Полтави й України, а й для ширшого культурного простору світу та, без перебільшення, для людської душі.

матеріал підготував/ла: Олександра Клиша