Людмила Солод: «Для мене стипендія Президента — не лише визнання особистих зусиль, а й велика відповідальність»
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
Полтавку, майстриню художньої вишивки та співачку Людмилу Солод визнано стипендіатом Президента. Молода мисткиня належить до плеяди талановитих носіїв і продовжувачів українських традицій.
Це заслужене підтвердження майстерності, творчої наполегливості та вагомого внеску в збереження й розвиток української культурної спадщини, адже Людмила Солод – атестований майстер Національної спілки майстрів народного мистецтва України, завідувачка сектором відділу зі збереження та розвитку народної творчості й аматорського мистецтва Обласного центру народної творчості та культурно-освітньої роботи. Її творчі й професійні зусилля спрямовані на збереження та примноження культурного скарбу олтавського краю.
Людмила Солод народилася в Полтаві й здобула кваліфікацію магістра музичного мистецтва в Полтавському національному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка, у якому 10 років працювала керівником студії естрадної пісні «Глорія».
З дитинства захоплюється вишивкою, ще в школі почала створювати перші роботи. Має у творчому доробку чоловічі сорочки, жіночі блузи, рушники, жіночі сукні. Здійснює ґрунтовне дослідження технік традиційної української вишивки, зокрема вивчає регіональні особливості орнаментики, символіки та технологій виконання.
Вона носій-практик елементів нематеріальної культурної спадщини «Технологія виконання вишивки «білим по білому» селища Решетилівка Решетилівського району Полтавської області» та «Традиція і технологія вишивки жіночої сорочки на Гадяччині». Працює над дослідженням і збереженням зразків старовинного одягу, вишивки та рушників Полтавщини як важливих елементів нематеріальної культурної спадщини. У своїй діяльності поєднує науково-дослідницький підхід із практичною роботою, спрямованою на відтворення та популяризацію автентичних традицій. Реалізує творчі проєкти, присвячені традиційній вишивці Середньої Наддніпрянщини, сприяє їх осучасненню та інтеграції в сучасний культурний простір.
– Людмило, як Ви дізналися про державну відзнаку? Хто першим привітав?
– Про можливість здобуття державної відзнаки я дізналася завдяки рекомендації голови Полтавського обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України, заслуженого майстра народної творчості України Євгена Івановича Пілюгіна, який і запропонував висунути мою кандидатуру.
Це була моя третя спроба отримати стипендію Президента України – дві попередні, на жаль, не увінчалися успіхом, адже я не пройшла конкурсний відбір. Проте цього разу результат став для мене особливо цінним, таким, що надихає.
Першими з цією радісною новиною мене привітали рідні, колеги Полтавського обласного центру народної творчості та культурно-освітньої роботи, майстри – члени обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України, а також друзі.
Для мене ця нагорода – не лише визнання особистих зусиль, а й велика відповідальність. Символічно, що цей шлях для мене нерозривно пов’язаний із нашою культурою. Для мене вишивка ніколи не була просто ремеслом. Це мова наших предків, зашифрована в полотні. Ця стипендія — не лише велика честь, а й потужний стимул. Це знак того, що традиційне мистецтво на сьогодні важливе, воно живе, воно є частиною нашої ідентичності. Безмежна вдячність моїй родині та моїм наставникам – за підтримку, за те, що навчили любити своє рідне – українське! Далі – нові роботи, складні техніки й нескінченна любов до своєї справи!
– Ви учасниця й лауреатка понад десятка всеукраїнських виставок народного мистецтва, художніх симпозіумів та етномистецьких свят. Які з них запам’яталися найбільше?
– Кожна виставка для мене по-своєму особлива й залишає теплі спогади. Та найбільше запам’ятався Всеукраїнський конкурс Національної спілки майстрів народного мистецтва України «Кращий твір року», на який я представила рушник за власним ескізом «Дерево життя».
– У Вашому пісенному репертуарі чимало народних і авторських творів. З чого починалася дорога до пісні? Хтось у родині надихав, підтримував?
– Пісня супроводжує мене з раннього дитинства. Мама згадує, що я співала завжди – відколи себе пам’ятаю. У віці двох-трьох років бабуся Людмила брала мене на концерти українського народного хору «Калина» та виступи Раїси Панасівни Кириченко.
Особливо пам’ятною стала зустріч після одного з бенефісів Раїси Кириченко. Разом із мамою та бабусею, яка з нею товаришувала, ми завітали привітати її з визначною подією. Тоді, у трирічному віці, я заспівала пісні «Я козачка твоя» та «Ой, на горі два дубки». Раїсі Панасівні це дуже сподобалося – вона подарувала мені квіти й коробку цукерок та сказала: «З цієї дитини буде толк», побажавши світлої творчої долі.
Я співала в дитячому садку та школі, згодом закінчила музичну школу по класах скрипки та фортепіано. Вокалу навчалася в заслуженої артистки України Тетяни Садохіної. Під час навчання в Полтавському національному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка була учасницею, а згодом солісткою українського народного хору «Калина» під орудою заслуженого діяча мистецтв України Григорія Левченка.
Упродовж усього творчого шляху мене незмінно підтримує родина, і ця підтримка є для мене надзвичайно цінною.
– Чим привабила педагогічна освіта? Бачите надалі свій шлях серед іншого у викладацькій діяльності?
– За фахом я викладач музичного мистецтва. Педагогічна освіта привабила мене можливістю передавати знання, ділитися досвідом і відкривати для молоді світ музики. Із великим задоволенням я працювала зі студентами, навчала їх співу та прагнула прищепити любов до народної пісні, адже саме в ній – наше коріння, наша ідентичність.
Наразі моя викладацька діяльність перебуває на паузі, однак у майбутньому я не виключаю повернення до цієї справи.
– Раніше сорочки, взагалі вишивка були справжньою енциклопедією родинної й територіальної приналежності, соціального статусу того, хто носив ці вироби. Зараз українці розуміють ці давні сенси? Чи тільки фахівці? Що Вам найбільш близьке з вишиваних символів?
– Нині, після відновлення незалежності України, наш народ дедалі більше повертається до усвідомлення власної ідентичності й глибинних сенсів традиційної культури. Втім, ці значення повною мірою ще не завжди прочитуються – часто їх розуміють передусім фахівці, тоді як для широкого загалу вони лише відкриваються.
На жаль, у моїй родині не збереглося родинних реліквій – старовинних сорочок, плахт чи інших елементів традиційного строю. Саме це значною мірою спонукало мене до вивчення та опанування давніх технік української вишивки.
Мені особливо близькі традиційні техніки – пряма й коса лиштва, вирізування, ляхівка, різноманітні мережки. Хотілося б, щоб українці частіше обирали саме традиційні зразки вишивки, які несуть у собі глибоку символіку й культурний код, а не лише декоративні сучасні інтерпретації.
– Якою Ви б хотіли бачити Україну й Полтавщину після Перемоги?
– Після Перемоги я бачу Україну сильною, єдиною та духовно відродженою державою, у якій цінують власну історію, культуру й традиції. Країною, де мир поєднується з гідністю, а розвиток – із глибокою повагою до свого коріння. Полтавщину ж мрію бачити осередком збереження та розвитку української культурної спадщини – краєм, де живуть і передаються з покоління в покоління народні пісні, ремесла, традиції; місцем, де шанують майстрів, підтримують творчість і створюють умови для її розквіту. Вірю, що саме культура, пам’ять і єдність стануть міцним фундаментом нашого майбутнього.
Автор: Марійка БОЙКО
Фото з архіву Людмили СОЛОД
матеріал підготував/ла: Олександра Клиша
