«Я не віддав життя театру — це театр дав життя мені»: інтерв’ю з народним артистом України Василем Голубом про 55 років на сцені

Він народився в родині звичайних колгоспників, а став справжнім символом полтавської сцени. Сьогодні народному артисту України, корифею Театру імені Гоголя Василю Голубу виповнюється 80 років. Понад пів століття він виходить на сцену, проживаючи сотні чужих доль. У його творчому доробку — десятки знакових вистав, але чи не найвідомішою стала роль Івана Мазепи у постановці «Остання любов гетьмана». Його впізнають на вулицях, а сам він дякує Богові за те, що дожив до цих років і досі має сили грати в театрі.

Хто такий Василь Голуб не на сцені, а в житті? Що він думає про сучасних режисерів і чи завжди їм вдається знайти спільну мову? Як змінився глядач за ці десятиліття та яким був театр раніше? І головне — як за 55 років на одній сцені не втратити щирого азарту в очах та любові до свого глядача?

Про все це — у нашій розмові з легендою полтавського театру.

Михайло: “Ви прийшли до театру Гоголя, якщо не помиляюся, у 1971 році, тобто вже 55 років на сцені. І чи пам’ятаєте свій перший вихід на сцену цього театру? Яким він був?”.

Василь: “Я почну з того, чому приїхав у Полтаву, до цього театру. У мене було дуже багато запрошень. Кликали і до Житомира — навіть дали ключі від квартири. Я там переночував, і мені сказали: “Якщо вам сподобається наш театр — забирайте ключі, і ми вже будемо знати, що ви наш”.

Михайло: “Тобто ви були цінним кадром?”.

Василь: “Мабуть, так. Після театру Франка мене також запрошували до Сум — там саме побудували новий театр. Загалом мене чекали в багатьох театрах. Але я обрав Полтаву. Чому? Тут мої батьки. У Диканському районі є село Кам’янка — там я народився, там народилися мої батьки, там мої однокласники. Там я закінчив школу. Батьки вже були в поважному віці, тому я вирішив повернутися ближче до них: щоб і вони мені допомагали вчитися, і я міг підтримати їх, забезпечити їм гідну старість”.

Михайло: “А ким були ваші батьки?”.

Василь: “Вони були дуже далекі від мистецтва. Батько працював у колгоспі конюхом, мама — свинаркою. Моє дитинство минуло серед коней і свиней, у сільському господарстві. Я дуже любив наше село — воно мені було рідним і близьким. Мабуть, це й залишило відбиток на моїй творчості: я люблю село, люблю все українське — побут, традиції”.

Михайло: “А батьки зраділи, коли дізналися, що ви хочете обрати мистецький шлях?”.

Василь: “Вийшло так, що вони хотіли, аби я вибився в люди. Не шкодували нічого — віддавали останні гроші, щоб я міг учитися. Але, чесно кажучи, я й сам не думав, що стану актором. Це сталося якось само собою”.

Михайло: “А як саме?”.

Василь: “У нашому селі був мій родич — дядько Андрій Кикоть. Його часто передавали по радіо. Село пишалося ним. Особливо, коли звучала пісня «Взяв би я бандуру» у його виконанні. І знаєте, у мені з’явилося таке відчуття — може, навіть заздрість, але добра: мені теж захотілося чогось досягти, пробитися.

У школі я активно брав участь у самодіяльності. Грав Возного в уривках із «Наталки Полтавки», виступав на шкільних вечорах, читав гуморески. У мене це добре виходило, мене хвалили. Навіть мій класний керівник дав мені рекомендацію для вступу. Так я й вступив до театрального інституту. Батьки дізналися про це вже, коли я приїхав додому на канікули й сказав, що я студент.

А батько в мене був цікавий чоловік. До того я ще закінчив Снятинське культурно-освітнє училище, і він розумів, що це за навчання. А що таке театральний інститут — не дуже уявляв. Коли його питали, де вчиться Василь, він відповідав: «Та там, на кузні». У селі це звучало як щось дуже престижне”.

Михайло: “Скажіть, а скільки вам було років, коли ви вперше переступили поріг театру Гоголя?”.

Василь: “На той момент мені вже було 24 роки”.

Михайло: “І чи уявляли ви тоді, що театр Гоголя стане справою всього вашого життя? Адже ви вже понад пів століття віддаєте йому себе”.

Василь: “Коли я кажу, що віддав життя театру, мені якось дивно це чути. Бо, насправді, це театр дав життя мені. Саме тут я його отримав. І для мене велике щастя — бути на цій сцені вже 55 років.

А вперше я переступив поріг театру за таких обставин. Тут був директор — Євгеній Колганов. Вони тоді готували гастролі до Москви з «Наталкою Полтавкою» і часто бували в Києві з організаційних питань. Їм допомагав мій дядько — Андрій Кикоть.

Ми там і познайомилися. Директор побачив мене, згодом прийшов на мої дипломні вистави — і запросив до театру. Тож я приїхав сюди за його запрошенням.

Перший мій вихід на сцену був у масовці у виставі «Солов’їна ніч». А вже мій бенефіс — це «Страшна помста» за Миколою Гоголем. Я грав чаклуна: там треба було і співати, і танцювати…”.

 Михайло: “А раніше ви цікавилися мистецьким середовищем? Можливо, відвідували вистави театру Гоголя?”.

Василь: “У театрі Гоголя я раніше ніколи не був. Я тоді тут не жив — був у Західній Україні. Школу закінчив ще раніше, і з нашого села тоді не возили на вистави до міста. А потім я переїхав у Західну Україну й фактично до закінчення театрального інституту перебував там. Тож моє перше знайомство з театром Гоголя відбулося вже тоді, коли я приїхав сюди подавати документи”.

Михайло: “Знаєте, дуже цікаво згадати акторів театру Гоголя тієї епохи. Моя бабуся, вона 1939 року народження, у молодості дуже цікавилася театром і постійно відвідувала вистави. Вона попросила мене запитати, чи знали ви таких акторів, як Петро Лисенко і Тамара Кислякова. Можливо, вам довелося разом працювати?”.

Василь: “Так, і працювати довелося, і жили вони тут неподалік театру імені Гоголя. Я навіть був на похороні Петра Лисенка — він трагічно загинув. Ввечері йшов вулицею, його вдарили по голові, після чого утворилася пухлина, і він помер. Він був чудовим актором, тенор, співав прекрасно. Його дружина, Тамара Кислякова, грала Наталку, згодом — Терпелиху в «Наталці Полтавці». Ми разом працювали. Це були справді сильні актори, на яких ішов глядач”.

Михайло: “Це вже ціла історія театру. Вони творили мистецтво свого часу, а ви це продовжили. Ви грали і класичних героїв, і характерні ролі. Скажіть, що вам ближче — трагедія чи гумор?”.

Василь: “І те, і те. Я люблю і трагічні, і комічні ролі. Грав, наприклад, Стецька («Сватання на Гончарівці») — цей образ мені дуже подобався. Загалом у мене було багато комічних ролей, які я виконував із великим задоволенням — і Виборного (Наталка Полтавка), і Івана Карася («Запорожець за Дунаєм»). Це дуже яскраві персонажі. Але й трагічні ролі також були. Зокрема, Мазепа (Остання любов гетьмана) — це ж у нас глибоко трагічний образ. У молодші роки я грав і героїчні ролі — наприклад, у виставі «Засватана — не вінчана» був образ не ліричний, а радше драматичний. Ролі були різні, але всі — по-своєму цікаві”.

Михайло: “У вашому репертуарі є близько десять постановок, у яких ви брали участь. Я пам’ятаю, бачив вас у виставі «Остання любов гетьмана», «Мартин Боруля», «Лісова пісня», «Майстер і Маргарита»… Чи є та роль, яку ви могли б назвати своєю?”.

Василь: “Мені важко це визначити. Це як у матері — як можна сказати, яка дитина найдорожча? Мої ролі — вони здебільшого українські за своєю суттю. Я відчуваю цю природу. Мені більше до душі західноєвропейський тип. Але я не шароварний актор і не люблю «шароварщини».

Мені не близьке те, коли українця зображають карикатурно — з горілкою в руках і салом у роті, як недолугого персонажа. Ні. Я в кожній ролі намагаюся знайти ту зернинку, яка піднімає український дух, передає нашу натуру, козацький характер”.

Михайло: “І все ж мені здається, що вам особливо близька вистава “Остання любов гетьмана”.

Василь: “Тут є нюанс. Ви ж бачите, що вистава написана так, що в ній немає акценту на Мазепі як на полководцеві чи політичному діячеві. Тут інший фокус — це видно навіть із назви: «Остання любов гетьмана». Тобто немає тієї масштабної державницької лінії, до якої ми звикли. Хоч іноді мені й зауважували, мовляв, «якийсь у вас занадто простий, селянський гетьман». Але це не закладено в п’єсі. Якби було — я б шукав і знаходив це.

А так я більше працював із тим, що йде від серця — зі стосунками з Мотрею, з внутрішніми переживаннями. З тим, як він вірив, як довіряв Петру, і як згодом приходив до розуміння. Мені здається, Мазепа був розумним політиком. Він збудував багато церков, відкрив чимало навчальних закладів…”.

Михайло: “Дивіться, Іван Мазепа — це складна історична постать. Як ви його відчули? Як прожили цю роль як актор?”.

Василь: “Мені здається, що він був насамперед людиною. А в людині є все. Подивіться на сучасних політичних діячів: мине час — і їх зроблять «плоскими», одновимірними образами. Але ж вони — живі люди, з хорошими і поганими рисами. Так само і Мазепа. Я грав його як людину. Пропускав через серце, через душу. Бо кожна людина відчуває однаково: плаче одними сльозами, сміється одним сміхом — незалежно від того, хто вона: велика постать чи звичайний двірник”.

Михайло: “Василю Григоровичу, скажіть, чи є роль, яку ви ще не зіграли, але хотіли б?”.

Василь: “Уже, мабуть, пізно. Для такого віку п’єси ніхто не пише”.

Михайло: “Як казала видатна Ліна Костенко: “І кожен фініш — це, по суті, старт…”.

Василь: “Для цього треба знайти автора або написати п’єсу, де є герой мого віку — 80–90 років. А з тих ролей, про які мріяв, — мені дуже подобався персонаж Чіпки з роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Я хотів його зіграти. У молодості я був такий, знаєте, трохи «зірви голова», і мені здавалося, що ця роль дуже мені близька, але її віддали іншому акторові. Це ж стихія — пропаща душа або пропаща сила. Я цією роллю теж жив, навіть не граючи її. А взагалі я в театрі такий, знаєте… як пластилін — мене ліплять. Я отримую роль і маю її виправдати”.

Михайло: “Але ж ви й самі себе ліпите…”.

Василь: “Я виправдовую вчинки героя. Маю знайти їх у собі й зрозуміти. Коли працюю над роллю, якщо персонаж позитивний — я намагаюся й сам підтягуватися до нього, ставати кращим. А якщо герой негативний — навпаки, намагаюся від нього дистанціюватися, щоб не стати схожим. І це, як не дивно, допомагає мені і в житті”.

Михайло: “Я знаю, що ви дуже багатогранна людина. Ви ще й чудово співаєте. Скажіть, будь ласка, чи вплинула музика на вашу творчу діяльність, на ваш шлях?”.

Василь: “Звісно. Моя перша роль — це чаклун, і там я співав. Це ж фактично оперна музика, там є арія. І в «Наталці Полтавці» також опера. Коли я грав Виборного — співав. У «Запорожці за Дунаєм» я виконував роль Івана Карася — теж співав. Взагалі, раніше до інституту не можна було вступити, якщо ти не вмів співати”.

Михайло: “Ну так, актор має володіти всім: і танцювати, і співати, і грати”.

Василь: “Саме так. І коли в театр приходила нова людина — з інституту чи училища — збиралася художня рада. Ми дивилися, чи вміє вона співати, танцювати. Для мене особисто вокал дуже допоміг, бо багато ролей були вокальними”.

Михайло: “Василю Григоровичу, ви на сцені театру імені Гоголя вже понад пів століття. Скажіть, будь ласка, як за цей час змінився глядач? Якими були глядачі раніше і якими є зараз?”.

Василь: “Це непросте питання. Ми формували глядача, а глядач формував нас. Якщо ми бачили, що якась тема не сприймається — виставу знімали. Якщо глядач не реагував на актора — шукали іншого. Так глядач «шліфував» актора, а актор — глядача. І ми разом зростали.

Але були часи, коли театр, здається, не користувався великою популярністю. Думаю, причина — у плановості. Існував чіткий план: треба було поставити виставу на колгоспну тему, на робітничу, воєнну, ідеологічну. Такі вистави часто не були цікавими для глядача. Але план треба було виконувати. Бувало навіть таке, що ми скасовували спектаклі, бо в залі було менше людей, ніж на сцені. А зараз… навіть важко пояснити, з чим це пов’язано, але сьогодні майже кожна вистава проходить з аншлагом”.

Михайло: “Ви маєте на увазі тільки прем’єри?”.

Василь: “Ні, навіть ті вистави, які йдуть уже давно. От, наприклад, «Сватання на Гончарівці» — зал повний. І на «Останню любов гетьмана» у мене є глядачі, які приходять по 13–14 разів”.

Михайло: “Бачите, як ви впливаєте на глядача. Можливо, і на молоде покоління також. Адже вони теж вивчають цю історичну постать”.

Василь: “Так, так. Я, чесно кажучи, хотів створити цей образ так, щоб глядач полюбив його, розумієте? Бо про нього дуже багато негативу поширювалося. Мені хотілося, так би мовити, очистити його від цього “бруду”.

Михайло: “Василю Григоровичу, скажіть, що сьогодні шукає людина в театрі? Зараз час непростий… Часто кажуть, що театр — це можливість трохи відволіктися, відпочити від буденності…”.

Василь: “Людина, яка приходить до театру, повинна щось винести звідси. Якщо вона прийшла і пішла такою ж, якою була — то навіщо тоді цей театр? Потрібно знаходити теми, які хвилюють глядача.

А якщо глядач іде до театру — значить, ми, мабуть, не дуже й помиляємося, значить, рухаємося в правильному напрямку”.

Михайло: “А як змінився театр відтоді, як ви вперше переступили його поріг? Мене цікавлять ідеали, атмосфера, творчий процес. Яким був театр тоді і яким є зараз? Щось змінилося чи, можливо, покращилося?”.

Василь: “Це теж непросте питання — як порівнювати…”.

Михайло: “А як ви це відчуваєте?”.

Василь: “Мені здається, творчість завжди залежить від режисера. Який режисер — такий і театр. І тоді були різні: були й, скажімо так, непрості в роботі, і водночас дуже талановиті. Зараз, як на мене, стало більше свободи. Раніше режисер часто був таким собі диктатором. А тепер акторові дається більше самостійності, більше простору для творчості”.

Михайло: “А що ви можете сказати про співпрацю з режисерами театру імені Гоголя? Зокрема, з головним режисером Владиславом Шевченком і запрошеним режисером Сергієм Павлюком. Чи легко вам знаходити з ними спільну мову? Адже кожен із них має власне бачення та творчий підхід”.

Василь: “Я так відчуваю, що до кожного режисера потрібно підлаштовуватися. У мене не було конфліктів ні з Павлюком, ні з Шевченком. Я така людина — намагаюся зрозуміти, чого хоче режисер”.

Михайло: “А режисер може донести своє бачення так, щоб ви його відчули?”.

Василь: “Якщо я чогось не розумію — перепитую. Ми завжди домовляємося. Та й режисер, коли береться за виставу, вже бачить, хто яку роль може зіграти. У мене з цим проблем не було. Навіть якщо траплялися режисери, скажімо так, не надто сильні, я все одно намагався виконати поставлене завдання. Навіть якщо внутрішньо був не згоден — усе одно треба було працювати далі”.

Михайло: “Василю Григоровичу, ви, як я розумію, один із найстарших акторів театру Гоголя. Можна сказати — ціла епоха. І вже незабаром вам виповниться 80 років. Це ж не просто цифра, це великий життєвий шлях. Що ви відчуваєте, озираючись назад?”.

Василь: “Можу сказати одне: слава Богу, що я дожив до цих років”.

Михайло: “І наостанок: хто такий Василь Голуб сьогодні?”.

Василь: “Дідусь (сміється). У мене звичайне життя. Є невелика пасіка, займаюся нею. Дуже люблю квіти — у мене весь двір у квітах. Люблю також садити дерева. Колись малював і багато вишивав — мої роботи були навіть у Канаді й Америці. Але зір трохи погіршився, тому довелося це залишити.

Я вдячний Богові, що ще живий, що бачу сонце. Останнім часом виходжу вранці — у мене прибудова виходить на схід — сідаю й дивлюся, як сходить сонце і дякую Богові за ці роки”.

Михайло: “І ще будете жити й творити. Бо театр, мабуть, тримає нас у цьому світі”.

Василь: “Я знаю, що тут мене чекають — мої ролі, мої друзі. Буває, що людина не на своєму місці — тоді все життя мучиться: не хочеться ні на роботу йти, ні людей бачити. Це нещасливе життя. А я приходжу до театру — і в мене тут немає ворогів. Усі — друзі”.

Михайло: “І коли ви виходите на сцену, ви відчуваєте, що ви на своєму місці?”.

Василь: “Так, безумовно”.

Михайло: “Що ви не дарма сюди прийшли. Можливо, саме сцена нас і тримає на цьому світі”.

Василь: “Є така думка: якщо ти знаходиш роботу, яка тобі дана Богом, то це вже не робота — це насолода. І за неї ще й платять”.

Михайло: “Ви дуже цікава людина. Ми сьогодні торкнулися багатьох тем, пройшлися вашим життям. Думаю, глядачам було б цікаво дізнатися, якими є актори театру Гоголя поза сценою.

Щиро дякуємо вам за цю глибоку й насичену розмову. Вітаємо вас із прийдешнім днем народження, бажаємо здоров’я, довголіття і ще багато цікавих ролей”.

Василь: “Коли мене зараз питають, яку роль я хотів би зіграти, я відповідаю: таку, щоб у першій дії вийти, сказати два слова — і щоб мене одразу застрелили (сміється).

Михайло: “Великі запити! (сміється) Дуже вам дякую за цю розмову. До нових зустрічей!”.

Михайло МИХАЙЛЮК

матеріал підготував/ла: Олександра Клиша