У Полтаві вшанували пам’ять добровольця «Карпатської Січі» Володимира В’язуна

Напередодні Дня українського добровольця у Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського відбувся вечір пам’яті, присвячений головному сержанту штурмового взводу 49-го окремого штурмового батальйону «Карпатська Січ» імені Олега Куцина — Володимирові В’язуну на позивний «В’язь».

Щорічно 14 березня Україна відзначає День українського добровольця — свято тих, хто за покликом серця першим став на захист нашої держави. Цей день — про незламність та готовність українців віддати найцінніше заради свободи — життя. Саме 14 березня 2014 року перші 500 добровольців Самооборони Майдану прибули на полігон Нові Петрівці для формування першого добровольчого батальйону. Добровольчий рух показав світу, що захист України — це справа не лише армії, а й усього народу.

«Країна, якщо в неї є п’ять відсотків добровольців, які готові піти на захист своєї країни, ця країна непереможна. В Україні цей відсоток значно більший. Я пам’ятаю 24 лютого, 0 8.30 вже стояли в нас блокпости. Почалися заняття з тактичної медицини. Коли вже о 12 годині з’явився в ТЦК, щоб отримати зброю, там були черги. Черги із сотень людей, які були готові віддати життя. Найдорожче, що є в кожного з нас. Те, що найцінніше, що в нас є, що нам дорого коштує. Це життя, руки, ноги, голову, рідних. А все, що ми витрачаємо, це все надумане. Тому що для того, щоб нормально жити, нам потрібно, щоб було що поїсти, щоб було тепло, щоб були рідні, і ти здоровий. І для цього добровольці пішли, не шкодуючи нічого. Вони пішли вперед», — зазначив депутат Полтавської обласної ради Володимир Ярошенко.

Захід об’єднав рідних, бойових побратимів, представників влади, освітян та учнівську молодь. Присутні вшанували пам’ять усіх полеглих внаслідок збройної агресії рф хвилиною мовчання, після чого прозвучав «Марш українських націоналістів» у виконанні Ігоря Дорошенка та Анни Сахацької.

Присутні почули історію життя воїна, який мав нелегку долю та залізний характер. Володимир В’язун народився 18 вересня 1994 року в Полтаві. Хлопець рано втратив батьків, його виховувала бабуся. З дитинства виявляв лідерські якості. Навчаючись у школі, він неодноразово перемагав у військово-патріотичній грі «Сокіл» («Джура»), що, на думку вчителів, і повпливало на його рішення пов’язати життя із військом. У 2012 році закінчив Кременчуцький ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героя України Віталія Коваля, а з 2015 року проходив службу за контрактом.

З початком повномасштабного вторгнення Володимир не зміг залишатися осторонь й одразу вирішив іти на фронт.

«Я військовий, я маю йти, я маю захищати свого сина, я захисник, я цього вчився», — згадують рідні слова героя.

Спершу він ніс службу в одній із частин, а згодом долучився до добровольчого батальйону «Карпатська Січ». Його бойовий шлях пролягав через найгарячіші точки: від наступу під Кремінною до оборони Тернів та боїв за Макіївку. Мужній, стійкий, спокійний. Він жодного разу не поскаржився, з окопів рідні чули лише: «Живий та й добре».

Представник УІНП у Полтавській області Олег Пустовгар наголосив на історичній спадкоємності боротьби Володимира:

«Володимир В’язун – сержант бригади з легендарним ім’ям. «Карпатська січ» — це не лише про новітню історію України, не лише про історію сучасної російсько-української війни за незалежність України. Це взагалі про один із ключових, найвалійніших етапів боротьби за незалежність України у ХХ столітті. Того етапу, який наголошує на неперервності боротьби за незалежність України протягом всього століття. У 1939 році за ініціативою Організації українських націоналістів було створено мілітарне угрупування «Карпатська Січ» на Закарпатті, яке захищало новопосталу державу Карпатська Україна на чолі з видатним інтелектуалом, священником Августином Волошиним. … Володимир В’язун – це один із тих героїв, один із тих націоналістів у націоналістичній бригаді «Карпатська січ». І сьогодні ми його вшановуємо саме як націоналіста, як воїна. … Ця війна — екзистенційна. Це війна за саме існування української нації, і ніяк інакше».

На вечір завітали ліцеїсти з Кременчука, які привезли прапор навчального закладу — ту саму святиню, якій колись вклонявся курсант В’язун. Пам’ять про «В’язя» живе в учнях, які щодня приносять квіти до його портрета у шкільному холі, та у свідомості українців, для яких він став символом незламності. Одна з вихованок закладу, Ануар Мохамед, зазначила:

«Сьогодні ми зібралися тут, щоб вшанувати пам’ять випускника 2012 року Кременчуцького ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою Володимира В’язуна. Для нас він не просто ім’я у списку героїв. Він частина великої ліцейної родини, частина історії нашого закладу, приклад честі, гідності та відданості Україні. Кожен з нас, переступаючи поріг ліцею, розуміє, що обирає шлях відповідальності. Нас вчать не лише військової справи, дисципліни чи витривалості. Нас вчать бути людьми слова, людьми честі. Людиною, для якої Батьківщина – це не просто слова, а сенс життя. Саме таким був Володимир. Він колись так само, як і ми, хвилювався перед контрольними, відпрацьовував Статут Збройних сил України. Він бешкетував з друзями, мріяв про майбутнє. А настав вирішальний час, зробив свій вибір – став на захист України», — розповіла ліцеїстка Ануар Мохамед.

«Карпатська Січ» стала справжньою родиною для Володимира В’язуна. До заходу долучився заступник командира ОШБ «Карпатська Січ» імені Олега Куцина Мар’ян Берездецький («Дзвін»). Він вручив дружині та сину Володимира найвищу нагороду підрозділу — «Лицар «Карпатської Січі».

«Шановне товариство, маю за честь бути тут, в місті Полтава, в козацькому краї, який дарував нашому підрозділу справжнього героя Володю В’язуна. Володя проявився як справжній козак характерник, показав, що таке гідність, честь. Володя був один з перших з тих, хто брав полонених ворогів. Володя не боявся йдти вперед, він здобув собі авторитет і незнищену й невмирену славу. Кажуть, що людина живе доти, допоки її пам’ятають. Ми пам’ятаємо про «В’язя». Ми пам’ятаємо про нього як про героя, козака характерника. Він навіки вписав своє прізвище, ім’я, своє псевдо в історію сучасної української держави. Одним із гасел батальйону «Карпатська січ» є: «Карпатська Січ» відступає тільки вперед. Він в цьому останньому бою показав, що ми відступаємо тільки вперед, бо він розумів, що там де стоїть «Карпатська Січ», там ворог не пройде. І саме тому він в цей геройський день, день того бою, разом із командиром сотні «Кабаном» пішов на цей бій свідомо розуміючи, що, можливо, і не повернеться. Але для нього це не було важливим. Для нього була важлива перемога. Для нього був важливий чин і його честь», — наголосив «Дзвін».

Дядько полеглого воїна Андрій Гонтовий згадав про значущість добровольчого руху: 

«Добровольчий рух – один з феноменів українського суспільства, одна з наших суперсил. У важкі моменти добровольці підтримали та посилили українську армію. У війська масово йшли найкращі — люди, які мали досягнення та перспективу в цивільному житті. Залишали бізнес і родини, наукові досягнення, успішну кар’єру в різних сферах, і навіть своє життя в інших країнах. Вони добровільно йшли на поле бою, щоб захистити Україну. Вони ризикували та ризикують життям заради нас. Чимало з них вже віддали своє життя. Одним із них був мій рідний племінник – Володимир В’язун».

Відтепер частина життя Володимира — особисті речі, документи та нагороди, які були представлені в експозиції музею, — стали частиною історії краю. Сім’я воїна передала їх на зберігання до музею. Відповідний акт про довічне збереження реліквій підписали Андрій Гонтовий та в. о. директора закладу Євгенія Калініна. Собі ж родина залишила лише нагорди — пам’ять про відвагу дорогої людини.

Людина непохитної віри та сталевої волі. Завжди попереду, завжди вів за собою команду — злагоджену, сильну, надійну. «В’язь» міг підбадьорити кожного, вселити надію там, де її, здавалося б, нема. Саме таким його пам’ятають побратими.

Кожен учасник заходу отримав пам’ятку «Живим від полеглих героїв». Ці символічні рядки стануть для кожного постійним нагадуванням про те, якою дорогою ціною виборюється наше право працювати, навчатися та жити під вільним українським небом.

За тиждень до загибелі Володимир В’язун отримав почесну нагороду — «Золотий хрест» від Головнокомандувача ЗСУ. А вже 24 січня 2024 року «В’язь» прийняв свій останній бій біля села Макіївка. Під час штурму ворожої позиції він разом із командиром натрапив на росіян. До останнього залишався на зв’язку, сказавши побратимам: «Я триста». Згодом зв’язок обірвався… Володимир разом із «Кабаном» виконали наказ ціною власного життя.

Герою навіки залишилося 29 років…

Фото — Вікторія Вакула