“Ніхто мене не тягнув”, – воїн із Полтавщини розповів, як двічі добровільно став на захист країни
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
– Свій позивний маю ще з 1995-го року, зі строкової служби в морській піхоті. Я не міг на кацапську мову перейти, так воно приклеїлося: Хохол. Тоді військово-морські сили в Криму базувалися. Російськомовних дуже багато було в армії. А мені російська мова, як кажуть, на язик не лягала. Як кацапи люблять казати, “чєлюсть нє та”, – представляється 48-річний Олександр, уродженець Лохвиці.
Джерело: Полтавський обласний ТЦК та СП
Після строкової служби чоловік повернувся до рідного міста, працював трактористом – спочатку в колгоспі, згодом на агропідприємстві.
Багато років його робота була пов’язана з технікою та землею, але на початку 2015 року вирішив піти до війська. Дочекався, коли закінчилися новорічні свята, і наступного дня вже був із речами у військкоматі.
– Тоді я зрозумів, що на Сході проти України воюють не просто якісь ополченці. І така мене взяла злость за ту несправедливість, що отак одна держава просто ні з того ні з сього може влізти в іншу й диктувати якісь там умови. Я добре дружив із технікою, то пішов у танкові війська, щоб особисто докласти зусиль вигнати окупантів з України, – пояснює своє рішення солдат.
Підписав контракт із 1-ю танковою бригадою. Після фахового навчання спершу був механіком-радіотелефоністом, потім пройшов додаткову підготовку і став механіком-водієм БМП. У складі свого підрозділу брав участь у бойових діях на Донбасі. Коли завершився контракт, повернувся до цивільного життя.
Працював у фермерському господарстві. Разом із дружиною виховував трьох дітей – підлітків на той момент. На початку 2022 року Олександр став готуватися до війни.
– Як і всі, читав новини. Про ту ж Білорусь, як там накопичуються війська. Було зрозуміло, що це не військові маневри. Звісно, я був готовий, що доведеться йти знову на війну. Але спочатку довелося “воювати” з дружиною: я сумку ранком складав, вона ввечері розбирала. Та потім зрозуміла, що я все одно піду. Вдосвіта 24 лютого ми чули, як бомбили Миргород. І ранком я вже з речами був у ТЦК у Лохвиці. В обід – у Миргороді, а ввечері – у бригаді.
Військовик згадує, що взяв із собою лише зміну білизни, рушник, зубну щітку, аптечку й блокнот із ручкою. Свої засоби захисту: бронежилет і каску, у яких воював під час АТО, після демобілізації віддав волонтерам. Зброю та спорядження отримав уже в підрозділі 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького. Був зарахований на посаду стрільця-санітара в механізованому батальйоні.
Серцем Хохол рвався у Київ – до сина, який на той час проходив строкову службу в лавах ЗСУ та брав участь в обороні столиці. Та вже на початку березня й сам був на позиціях між Торецьком та Горлівкою. Тоді навчання як такого не було: на це просто не мали часу, бо російські війська активно просувалися Україною і Сили оборони повинні були їх зупинити. Ті, хто не мали воєнного досвіду, вчилися буквально на ходу – у таких атовців, як Олександр.
Підрозділ, у складі якого служив Хохол, змінив на позиціях бійців 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Тоді на їхньому напрямку ворог не стільки застосовував штурмові дії, як намагався дистанційно знищити українську піхоту за допомогою танків, артилерії та РСЗВ.
Саме тоді Олександр уперше особисто “познайомився” з роботою 240-міліметрового самохідного міномета “Тюльпан”. Каже, нікому не бажає такого знайомства. Тим більше, що тоді їм у відповідь подавити ворожий вогонь було нічим. Основне завдання піхоти полягало в тому, щоб утримати зайняті позиції й вистояти під обстрілами.
Тоді на позиціях Хохол із побратимами стояв три місяці – безперервно на “нулі”. Поповнення підходило, однак повноцінної заміни особового складу довго не могли здійснити: були втрати, людей бракувало, залишати позиції було неможливо. У надважких умовах триматися допомагали прості речі: гумор та підтримка побратимів.
– Це ж друга сім’я, із якою ділили все: і воду, і хліб, і набої. Намагалися жартувати, підтримували один одного. Підміняли один одного, виручали. Дивилися один за одним, щоб нічого страшного не сталося, – розповідає Хохол. – І зараз хлопців своїх не забуваю. Дзвонимо часто, намагаємося підтримати один одного, новинами обмінюємося.
Коли з’явилася така можливість, його батальйон вивели з району бойових дій у тил на доукомплектування. За місяць повернулися на фронт – тепер на Харківський напрямок, де ЗСУ накопичували сили та засоби для контрнаступу.
На Ізюмському напрямку облаштовували й утримували позиції під безперервними обстрілами, відбивали атаки. Особовий склад зазнавав втрат.
– Інтенсивні бої були. Якщо не штурм, так обстріл – нас там розбирали, як отченаш. Кожен день поповнення приходило… Було дуже важко, без відпочинку, майже без сну. Здоров’я в багатьох і так було підірване, але тоді ніхто не думав, є те здоров’я чи немає. Ми закопувалися. Бо не копатимеш, буде обстріл – і закопають тебе. А потім мені стало так погано, що евакуювали санітарним транспортом, – згадує військовослужбовець.
Після лікування за місяць солдат повернувся до строю в рідну бригаду – уже на посаду командира відділення розвідки стрілецького батальйону. Та через хворобу опорно-рухового апарату ледве міг самостійно пересуватися.
– Думали, що бігатиму, як раніше, а я пересувався, як черепаха. Сказав командиру, хай дасть тачку й ПК: хлопці мене пхатимуть, а я відстрілюватимуся. Та було не до жартів, і мене перевели в резервний батальйон. Приїжджали рекрутери з бригад: дивилися на мене, та не брали. А в 41-й батальйон взяли, сказали, що таких набирають, робота буде. Я в підрозділі забезпечення на Донбасі три місяці виконував завдання. А коли здоров’я ще погіршилося, поставили перед вибором: виведення поза штат або переведення в тил.
За порадою командира Олександр узяв рекомендаційний лист у Другому відділі Миргородського районного ТЦК та СП та з вересня 2023 року був переведений на посаду стрільця-санітара взводу охорони. Виконує завдання відповідно до посадових обов’язків. Серед іншого бере участь у мобілізаційних заходах.
Оповіщення громадян, зізнається солдат, – це робота, яка не подобається нікому з його товаришів по службі. Але хтось має працювати над комплектуванням війська. Та й є наказ – має бути виконання.
Стикатися доводиться з різними ситуаціями та реакціями людей – від поваги до ненависті. Ті, хто знає воїна особисто або щось чув про його родину, ставляться з повагою. Інші намагаються принизити.
– Я двічі добровільно долучався до війська. Ніхто не тягнув і не бігав за мною з повісткою. У нашій родині четверо в пікселі: брат, його син, зять. Старший мій син війну застав на строковій службі. Ті, хто це знають, зайвого мені не кажуть. А от під час оповіщення доводиться чути грубість, хоч ми все робимо в межах закону. Є ті, хто розуміє: не маєш права на відстрочку, отже, треба йти. Є ті, хто тікає. Багато хто думає, що його не зачепить війна, що хтось інший захистить. Але війна в країні стосується всіх її громадян, – підсумовує розповідь Олександр.
матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова
