125 років від дня народження Івана Сенченка: життя між словом, внесок у літературу і підтримка молодих талантів

Джерело: Полтавська ОВА

Багатий доробок залишив у скарбниці української культури Іван Сенченко – від воістину філософських оповідань, повістей та романів – до творів для дітей («Мої приятелі», повісті «Руді Вовки», «Чорна брама», «Діамантовий берег» та ін.) і до спадщини Сенченка-критика – вдумливого, оригінального, вельми серйозного. Він вбирав очима всю навколишню красу, вслухався в розмови, і закохувався, і віддавав те кохання палахким художнім словом.

Іван Сенченко народився 1901 року в селі Наталиному (колись Полтавщина, нині — Красноградський район Харківської області). Його батько працював садівником, мав власну крамницю, також віддавав багато часу роботі церковним регентом.

Іван через деякий час після закінчення школи переїхав до Харкова, де працював продавцем у книгарні, бібліотекарем, учителем української мови у робітничому гуртку. Водночас друкувався в газетах і журналах, довкола яких гуртувалася літературна молодь.

Перші літературні спроби Сенченка припадають на час навчання на філологічному факультеті Харківського інституту народної освіти (так тоді називався Харківський університет) – у 1923 році були надруковані збірки оповідань «Навесні», «Ярема Кавун»; у 1925 році вийшла у світ книжка віршів «В огнях вишневих завірюх». У студентські роки приятелював із майбутнім письменником Олександром Копиленком – уродженцем Костянтинограда. Літературним зацікавленням хлопців значною мірою сприяли роздуми над прочитаними книгами та суперечки при їх обговоренні. Продовжуючи розвивати традиції малої прози в українській літературі, використовуючи матеріал тогочасної дійсності, а пізніше й історичні сюжети, Сенченко спирався на багатий досвід своїх попередників. Неодноразово зауважував, що письменник мусить порушувати важливі проблеми.

Письменник належав до літературних організацій «Плуг» і «Гарт». Оповідання Сенченка 1923-1925 рр. були неприкметні. Микола Хвильовий перший оцінив як слід талант Сенченка, залучив його до ВАПЛІТЕ і до найближчої співпраці в очолюваних ним журналах «ВАПЛІТЕ» (1927), «Літературний ярмарок» (1929), «Пролітфронт» (1930). Перехід Сенченка з масового «Плугу» до ВАПЛІТЕ (1925) супроводився його швидким ростом як белетриста й есеїста, а вслід за тим і нападами на нього партійної критики, на які Сенченко умів відповідати літературно-публіцистичним контрударом. У січні 1928 р. радянські спецслужби взяли на облік письменника, запідозривши його в участі в «українській контрреволюційній організації». Про Сенченка ретельно збирали інформацію, залучали до справи агентів, фіксували свідчення його колег, адже ВАПЛІТЕ вважалася опозиційною радянській владі. Один з інформаторів повідомляв, що серед ваплітян панують куркульські тенденції, які, на його думку, найбільше демонструє Іван Сенченко. Зокрема, згадував про поведінку Івана Сенченка на прийомі українських літераторів у Кремлі у Йосифа Сталіна: «Хвильовий і Сенченко постійно мовчали… Було враження, що їх змусили їхати і вони виконують якийсь неприємний обов’язок… поширювати безглузді анекдоти про цю поїздку…». У 1930 р. Івана Сенченка перевели на облік як підозрюваного з кола української «контрреволюційної» громадськості.

Від жовтня 1941 р. Сенченко вивезений з України до Алма-Атинської області Казахстану, де його примусили вчителювати у селі. У воєнні роки письменник виступав із критичними статтями: «Образ бійця», «Думи і мрії», «Про золоте яблуко», «Живий Котляревський», «Євген Гребінка», «Остап Вишня» тощо, опублікованими на шпальтах «Літератури і мистецтва» та «Літературної газети». У цей період він написав і деякі художні твори – невеличкі за обсягом збірки оповідань та п’єс-одноактівок «Віч-на-віч» (1941), «Вітрила нап’яті» (1943), а також оповідання «Кінчався вересень 1941 року», опубліковане 1945 в журналі «Українська література», низку яскравих публіцистичних статей і нарисів.
У 1943 р. Івана Сенченка викликали до Москви й призначили на посаду відповідального секретаря журналу «Україна», де він працював після переведення до Харкова, а згодом – до Києва. Івана Сенченка не репресували, як це сталося з багатьма його товаришами, але можливості працювати позбавили: друкували мало, а після війни звільнили з роботи в журналі «Україна».

У 1951 р. справу-формуляр на Івана Сенченка за відсутністю фактів його антирадянської діяльності замінили на контрольно-наглядову справу. Проте вже 1952 р. в МДБ завели нову справу-формуляр на «українського націоналіста» Івана Сенченка. Агентурні донесення про письменника радянські спецслужби збирали до 1953 р. У 1953 році справу-формуляр на митця закрили і передали в обліково-архівний відділ КДБ. Документи зі справи Івана Сенченка можна переглянути й завантажити на сайті Електронного архіву Українського визвольного руху. Справа Івана Сенченка зберігається в Галузевому державному архіві Служби безпеки України.

Кажуть, що життя Івана Юхимовича минуло між редакційним столом і домашнім робочим столом. Майже сорок років працював він у редакціях різних газет і журналів, готував до друку матеріали, а на власну творчість залишались вечірні години та вихідні дні. Цілому ряду українських літераторів, які належать до різних поколінь, Сенченко допоміг у пошуку власного слова. Серед них – Олександр Копиленко, Юрій Смолич, Терень Масенко, які з вдячністю згадували його повчальні уроки. Рукописи багатьох молодих письменників у 1950-1960-ті рр. пройшли через руки та вимогливо-доброзичливу оцінку Сенченка-редактора.

До кращих творів письменника для дітей належать повісті «Руді вовки», «Діамантовий берег», збірки оповідань «Мої приятелі», «Два дні з життя Женьки і Левка» та інші.

Помер Іван Сенченко 9 листопада 1975 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.