Автор «Роксолани» та рятівник шістдесятників: 3 лютого – роковини смерті Павла Загребельного
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
Автор «Роксолани» та рятівник шістдесятників: 3 лютого – роковини смерті Павла Загребельного
3 лютого – день пам’яті видатного українського письменника Павла Загребельного. Він відійшов у засвіти 3 лютого 2009 року. А народився майбутній письменник, сценарист, публіцист, лауреат Шевченківської премії, Герой України 25 серпня 1924 року на Полтавщині, у селі Солошине Кобеляцького району.
Джерело: УІНП
Нині Солошине входить до Горішньоплавнівської міської громади Кременчуцького району Полтавської області. Воно було великим і від початку славилося своєю козацькою вольницею. «Солошине належало до земель Війська Запорізького. Це було гігантське село, тягнулося 15 кілометрів уздовж Дніпра. І населяли його десять тисяч людей», — згадував Павло Архипович в одному з інтерв’ю.
Павло Загребельний захопився читанням років у 5, коли ходив разом з мамою на курси із ліквідації неписьменності. Але щастя було недовгим: коли Павлику було шість, мама померла, а мачуха не надто прихильно ставилася до пасинка. Та й часи були непрості: колективізація, Голодомори, кремлівські комуністичні репресії. У1941 році, одразу після закінчення десятирічки, пішов на антигітлерівський фронт. Став артилеристом, був двічі важко пораненим. Вперше – восени 1941-го, під час оборони Києва. Вдруге, коли після госпіталя повернувся на фронт – у 1942-му. Після другого поранення він, непритомний, лишився на полі бою і потрапив у полон. Далі – три роки нацистських, гітлерівських таборів. Свій досвід полону Загребельний пізніше описав у повісті «Дума про Невмирущого». Йому пощастило уникнути ще й сталінських, російсько-комуністичних таборів, але довгий час довелося виборювати своє право на визнання.
«Після війни ще 16 років я був «людиною другого ґатунку»: адже ті, хто перебував у полоні, вважалися «зрадниками Батьківщини». Це був болісний час. І саме тоді я почав писати. Очевидно, тому й узявся за перо, що у житті було так багато лиха…»,– згадував він.
Одразу після полону і завершення 2-ої світової війни деякий час працював у воєнній місії в Німеччині, після повернення додому – рахівником у колгоспі. Але жага до знань взяла гору. У 1946-му вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету. Опинившись у колі літераторів, сам почав відточувати майстерність слова. По закінченні університету майже півтора десятиліття працював журналістом – спочатку в обласній дніпропетровській газеті «Дніпровська правда», пізніше – заступником головного редактора журналу «Вітчизна». У 1961-1963 pоках він очолював «Літературну газету», яку перейменував на «Літературну Україну». Газета одразу стала трибуною для гострих дискусій, заохочуваних редактором, він же друкував поетів-шістдесятників – Івана Драча, Ліну Костенко, Василя Симоненка, Дмитра Павличка, підтримував їх.
«У 1961 році Загребельний мене врятував, коли мене вигнали з університету. Він узяв мене на роботу у «Літературну газету», надрукував мою поему «Ніж у сонці» і почав друкувати усіх шістдесятників — Миколу Вінграновського, Віталія Коротича, Юрія Щербака, Івана Дзюбу, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда та інших письменників. Він сприяв тому, щоб ця нова хвиля увійшла в українську літературу», — розповідав про ті часи Іван Драч.
З 1979 по 1986 очолював українську Спілку письменників, обирався до Верховної Ради. Мав багато державних нагород, зокрема – Державну премію імені Шевченка (за романи «Смерть у Києві» та «Первоміст»), премію (за роман «Розгін»). На початку 1960-х з’явилися три перші романи письменника: «Європа 45», «Європа. Захід», «Спека». В 1968 році вийшов роман «Диво», який поклав початок серії історичних романів автора, що в ті часи відкривали широкому загалу невідомі сторінки історії України: «Євпраксія», «Смерть у Києві», «Первоміст», «Я, Богдан» і один з найбільших бестселерів – його «Роксолана». Загалом же у творчому доробку письменника – 22 романи та 5 повістей, перекладених 23-ма мовами світу. Написав кілька п’єс, за його сценаріями були зняті фільми «Ракети не повинні злетіти», «Перевірено— мін немає», «Лаври», «Ярослав Мудрий» та ін. В часи Незалежності як літературний критик багато писав і виступав на телебаченні. Залишив щоденник, який, за рішенням дружини письменника може бути оприлюднений після 2029 року.
Після розпаду СРСР і відновлення незалежності України був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та орденом Ярослава Мудрого V ступеня. А в 2004 році за заслуги в літературі удостоєний звання Героя України. Помер на 85-му році життя. Похований на Байковому кладовищі у Києві.
За матеріалом із рубрики «Історичний календар» офіційного сайту Українського інституту національної пам’яті
[news_list]
матеріал підготував/ла: Олександра Клиша
