Пам’ять про незламність: 12 січня — День українського політв’язня
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
Пам’ять про незламність: 12 січня — День українського політв’язня
12 січня Україна вшановує День українського політв’язня. Ця дата — символ стійкості українського духу, пам’ять про тих, хто обрав шлях боротьби проти репресивної машини Радянського Союзу, та нагадування про наших сучасників, яких нині незаконно утримує за ґратами путінський режим.
Джерело: УІНП
Традиція відзначати цей день з’явилася у 1975 році з ініціативи видатного українського дисидента В’ячеслава Чорновола. Перебуваючи у мордовських таборах, він закликав протистояти репресіям і жорстокості радянського режиму. Відтоді в цей день щороку згадуються українці, які постраждали за свої політичні переконання і прагнення бути вільними.
Дата 12 січня була обрана не випадково. Саме в цей день у 1972 році розпочалася «друга хвиля погрому української інтелігенції», що, фактично, поклала край руху шістдесятників. Після різдвяних вертепів радянські каральні органи заарештували десятки шістдесятників у Києві та Львові. Серед них: Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, Леонід Плющ, Зіновій Антонюк, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Ірина Стасів-Калинець, трохи пізніше – Ігор Калинець та інші.
Наступна хвиля арештів відбулася у квітні-травні 1972 року. Загалом, за даними Харківської правозахисної групи, у 1972-1974 роках було проведено понад тисячу обшуків, заарештовано 193 людини, з них 100 – за антирадянську пропаганду та 27 – за релігійні переконання.
Реакція Кремля на прагнення українців до волі була нещадною. Більшість активістів отримали 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання — й виселені за межі Батьківщини — в Мордовію та Пермську область Росії, потім у Сибір та в Казахстан. Тих, кого режим боявся найбільше, відправлено до психлікарень.
Загалом боротьба радянського режиму з дисидентським рухом в Україні почалася ще в середині 50-тих років. Активізація національно-культурного життя після смерті Сталіна, поява руху шістдесятників налякали вище партійне керівництво. Тому Комітет державної безпеки (таємна поліція) працював над тим, щоби придушити дисидентський рух. Лише за період «хрущовської відлиги» — з 1954 до 1964 року, було заарештовано майже 800 людей за так звану «антирадянську діяльність».
А в 1965-му, з 24 серпня до 4 вересня в Києві, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Феодосії кагебісти заарештували понад 20 представників української інтелігенції. Серед них – брати Михайло та Богдан Горині, Іван Світличний, Святослав Караванський.
Історики підрахували, що українські дисиденти провели сукупно 550 років у радянських таборах, колоніях, в’язницях та на примусовому лікуванні в психіатричних лікарнях. Не всім вдалося дочекатися звільнення: у таборах загинули Василь Стус, Валерій Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин. Були і випадки самогубства: 25 травня 1972 року у Львові, напередодні чергового допиту в КДБ, наклав на себе руки видавець самвидаву інженер Мар’ян Гатала, а 9 березня 1979 року, напередодні неминучого арешту, таке ж вчинив і член Української Гельсінської групи Михайло Мельник. Такою була ціна за відстоювання прав людини та перемоги над комуністичним режимом.
Сьогодні історія повторюється. Росія, як правонаступниця радянського терору, продовжує використовувати репресії проти українців. Сотні наших земляків знову стали заручниками імперських амбіцій кремля.
12 січня ми згадуємо не лише тих, хто вистояв тоді, а й кожного сучасного політв’язня, який сьогодні перебуває в російських катівнях.
[wp_show_posts id=”1014722″]
матеріал підготував/ла: Олександра Клиша
