Історії акторів полтавського театру “Малафея”: мистецтво, виклики війни й головна фішка

Полтава дуже багата на таланти і на творчі колективи. Особливо виразно простежується діяльність місцевих театрів, а саме професійних й аматорських. І один із них – це театр “Малафея”. Нещодавно ми завітали до них на репетицію і поспілкувалися з членами цього колективу.

Тож читайте або дивіться, як сьогодні живе цей театр, чим “Малафея” приваблює полтавців і що нового актори готують вже найближчим часом.

Перша сторінка в історії “Малафеї”

Офіційна історія театру “Малафея” починається у 2018 році, коли полтавці, які були частиною колишнього театру “Антракт”, поїхали на фестиваль аматорських театрів у Гадяч, що на Полтавщині.

“Ми приїхали з фестивалю. Це була невеличка біографічна вистава про життя Володимира Короленка. І коли ми повернулися, учасники вистави сказали: “Ми хочемо ще, давайте зробимо щось нове”. Тоді ми вирішили створити нашу першу справді масштабну постановку – “Ніч перед Різдвом” Миколи Гоголя. Це була чудова сніжна зима, ми зібралися всі разом і зробили свою першу виставу”, – згадує акторка театру “Малафея” Альона Плахтій.

Спочатку театр базувався у музеї Короленка, але згодом почав виходити за межі музейного простору. Зараз в театрі немає постійного режисера – актори певною мірою самі ставлять собі вистави. Професійної театральної освіти тут не має ніхто: усі аматори.

“У нас довгий час режисеркою була Людмила Вітенко, але після початку війни вона виїхала за кордон. Зараз режисерські обов’язки змінюються: деякі вистави ставив Олексій Керусов, інші – Маринка Недоборенко”, – продовжує Альона.

Виклики війни, новий шлях та особливість театру

Далі своєю історією вирішив поділитися наступний актор театру “Малафея” – Валерій Матевосян. Він приєднався до театру у 2020 році і зізнається, що це сталося абсолютно випадково.

“Тоді вже існувала певна команда акторів театру, і вони залюбки прийняли мене до себе. Чесно кажучи, багато чого довелося змінити у роботі театру, бо частина колективу, на жаль, виїхала за кордон, і ми повністю змінили репертуар”, – розповідає Валерій.

За його словами, початок повномасштабної війни став великим шоком для всіх учасників колективу. Перший рік було складно зрозуміти, чим займатися далі.

“Ми волонтерили, допомагали фронту, але згодом стало зрозуміло, що нам бракує сцени, театру. Тож вирішили присвятити перший рік дитячим виставам, особливо для дітей-переселенців. Війна сильно вплинула на наш вибір. Після того, як пройшли первісний шок, ми почали працювати над новими постановками. Ми фактично перегорнули сторінку довоєнного періоду, змінилося керівництво театру, і почали готувати нові проєкти. Раніше ми показували лише класику, а тепер беремося й за сучасних авторів”, – продовжує Валерій.

Він додає, що їхнє театральне мистецтво відрізняється від того, що пропонують професійні сцени.

“Ми, аматори, робимо свою справу по-своєму, можливо, трошки непрофесійно, але щиро, від душі. У професійних театрах усе чітко, з режисурою і певним рівнем виконання. Це теж має свої переваги, але це зовсім інша сфера творчості”, – пояснює актор.

Особливість “Малафеї”, за його словами, – відкриті простори.

“Наш сезон – літній. Дуже часто вистави відбуваються просто неба: у лісопарках, біля річки та в інших затишних місцях”.

Щодо осінньо-зимово-весняного періоду, то актори шукають приміщення, і їм охоче допомагає влада, меценати та бізнесмени.

“Наприклад, у нас була вистава на другому поверсі міського автовокзалу, також ми співпрацюємо з обласною бібліотекою, завдяки підтримці керівництва Полтавської обласної бібліотеки та Полтавської обласної військової адміністрації. Ми маємо ці приміщення для репетицій та показів і дуже вдячні всім, хто нам у цьому допомагає”.

Про те, як “Малефея” робить мистецтво сімейною справою

Інша акторка театру “Малефея” Марина Недоборенко розповідає, що прийшла до колективу завдяки своєму синові. Спочатку вона лише супроводжувала його на репетиції, але згодом театр став сімейною справою.

“Я досить давно в театрі, і привів мене син. Він тоді був маленьким хлопчиком, і ми просто хотіли спробувати взяти участь у виставі. Спочатку грав лише він, а я була поруч як мама. Але вистава за виставою і я теж почала долучатися. Тепер це вже сімейне: чоловік, я і двоє дітей – ми всі граємо в театрі. Це любов. Любов до мистецтва і до нашого чудового колективу, який став частиною нашої сім’ї”, а ми – їхньої” .

Марина додає, що в театрі панує дружня атмосфера, яка тримає цей колектив.

“Ми всі дружимо й об’єднані однією метою. Після кожної вистави я прошу глядачів поговорити з нами, поділитися враженнями – що сподобалось або навіть що не дуже. Особливо цінно, коли наша вистава пробуджує емоції чи історії глядачів”.

Що покажуть вже найближчим часом

Театр “Малефея” працює переважно у весняно-літній період. Узимку актори переходять до приміщення, що ускладнює процес, але має і свою традицію – щорічну новорічну виставу для “сонячних діток”.

“Щороку ми готуємо для них щось нове й особливе, повністю вкладаючись у цю казку. Ми створюємо виставу для діток, але робимо так, щоб їхнім батькам вона також була цікава”, – продовжує Марина.

Іноді вони з акторами вигадують щось своє, іноді діти підказують їм нові ідеї. Та цього року колектив обрав казку полтавського автора Віктора Сердюка – “Таємниця різдвяних подарунків”. Цієї зими театр “Малафея” подарує її діткам на Різдво.

На що здатна сила мистецтва

І на завершення своєю історією поділився Ігор Нечипоренко. З усмішкою згадує, що друзі фактично “затягнули” його в цей театр хитрістю.

“Мій товариш тут виступав і каже: треба зайти, трохи допомогти – меблі перенести. Я прийшов, а мені кажуть: випав актор, ви будете замість нього. Я взяв текст, почав вчити, і так, власне, й почалась моя історія в театрі “Малафея“. Зіграв у двох постановках: остання – “Тигролови”, а перед тим була “Вечір на Івана Купала” – це була моя перша вистава, в якій я мав якусь роль”.

Поступово участь у постановках змінила його ставлення до театру. Особливо запамʼятався Ігорю вечір, присвячений памʼяті Стуса.

“Тоді я уперше відчув, яку силу має мистецтво – як інструмент, що здатен формувати світогляд людей і поглиблювати розуміння власної історії. Після цього я зовсім інакше почав дивитися на театр”.

 

 

 

 

 

 

Автор: Михайло МИХАЙЛЮК

---

[wp_show_posts id=”1014795″]

матеріал підготував/ла: Олександра Клиша