Пісня як зброя: про «Байрактар», «Червону калину» та загалом становлення української військової пісні і її роль у протистоянні ворогові говорили на «Сталевому слові» з Тарасом Боровком

Тарас Боровок – кадровий український військовик, у Збройних силах – із 1988 року, полковник ЗСУ. Його позивний – «Байрактар». Як і назва пісні, що навесні 2022 року, на початку повномасштабної війни, миттєво розлетілася, стала популярною, і не тільки на просторах нашої держави, що єднала й окриляла українців, сповнюючи вірою в те, що ворога, який здавався непереможним, можна спинити.

На І Веукраїнському форумі міліарної культури «Сталеве слово» на прохання його учасників легендарний «Байрактар» знову прозвучав у виконанні автора.

А перед тим була понадгодинна розмова. У чомусь ностальгічна, у чомусь весела, у чомусь тужлива, у чомусь драйвова, у чомусь задумлива… Про становлення сучасної української, зокрема військової, пісні, про вплив війни на творчість українців, про роль мистецтва в протистоянні ворогові…

«Декілька разів стикався з таким: «От як розквітла українська пісня, воєнна пісня після широкомасштабного вторгнення!», – розповів Тарас Боровко. – Думаю: «Стопе! А що ж ми тоді робили весь цей час?». 2014 року, коли анексія Криму почалась, у мене була пауза в службі в армії. Я 16 років працював у журналістиці. Паралельно завжди розвивав власні проєкти, займався кіновиробництвом – сім екранізованих повних метрів, які мали місце, у кінотеатрах ішли. Військових журналістів дуже жорстко скорочували. Я дивився й думав: «Оце двіжуха йде! Це ж не просто так знищується армія. Потім почали склади вибухати… Коли у 2014 році стало ясно, що вже зворотна хвиля почалася, до мене звернулися з Міноборони, просто як до цивільної людини, знаючи мій творчий потенціал: «Ви можете підтримати якось людей наших, які там виходять зараз із Криму?». – «Можемо». Тут же сів на кухні, у носі поколупався (жартує) і придумав дует імені путіна. Я чотири ролики зробив у цьому контексті зі своїм другом Дмитром Наумовим (ми у співавторстві багато років працюємо як кінодраматурги). Першу пісню запустили «Письмо президенту». Це к@ц@пською мовою, тому що цільова аудиторія в нас була к@ц@пи. Там були слова «Здравствуй, мілий Вова, прівєт тєбє с войни, спасібо за заботу, за пулі і штани, для нас ти – самий лучший, ти – царь вєлікій, но для украінских воєнних ти – говно». І оці останні слова пішли гуляти. Вони звучали «з кожної праски». Ми дивувалися, як можна правильно прорахувати якийсь механізм поширення необхідних тобі наративів і меседжів. Воно летіло так! Глянув у Ютубі – плюс 10 тисяч переглядів, 10 хвилин минуло – плюс 10 тисяч переглядів… Потім, коли ми дійшли десь до півмільйона за один день (це було щось неймовірне!), вони (росіяни – авт.) розпорошили цей хайп… Закривали Ютуб-канал мій багато разів. Саме через те, що антик@ц@gська пропаганда. У них працюють ботоферми, які знищують найменші прояви української пропаганди. Я не боюся слова «пропаганда», тому що я є пропагандистом, і вся наша компанія є пропагандистами, і, до речі, те, що форум називається «Сталеве слово», нам дуже підходить. Це наш принцип. Ми ніколи не вели інформаційного захисту, у нас пріоритетом був інформаційний наступ. Захищатись нам немає сенсу. Коли ти виправдовуєшся, грубо кажучи, це означає, що ти не правий вже або ти слабкий. Тому тут треба одразу бити, і бити одразу в око … Повернуся до 2014 року, коли почалась війна. На сьогодні всі вважають, що сплеск української мови, україномовної пісні відбувся саме по широкомасштабному вторгненні. Мистецтво україномовне просто вистрілило в усі напрямки і в усіх формах, жанрах і видах. Насправді 2014-го це все було, але… Я-от згадував так судомно… Ну, дует імені путіна. Ми з Дмитром Наумовим лупашили к@ц@пів. Це була така інформаційна війна. Ми нарахували 18+ тисяч погроз на свою адресу. І був такий Борис Севастьянов, якщо хтось пам’ятає. Він теж російською писав. Ми свідомо це робили. Ми ніколи з ним не перетиналися, але досі зідзвонюємось, радимося, як робити правильний контент, який би мав необхідний патріотичний ефект для українського суспільства. От фактично ми вдвох тоді щось робили. Було дуже-дуже мало. І всі ще до цього ставилися якось із таким не повним розумінням, що відбувається. Хоча я абсолютно чітко усвідомлював, що відбувається, – відбувається захоплення України, знищення українців. Те, що вони змогли зробити раз, другий упродовж століть, те ці хробаки намагаються зробити й зараз. Але… У нас паспорт Русі отут, біля серця, лежить. А вони – ніхто. І вони це знають. І їм для того, щоб знищити того, хто володіє правдою… Грубо кажучи, треба вбити батька, щоб зайняти його трон. Оце те, чим вони займаються. Це мої такі образні вислови, якими я намагаюся окреслити ситуацію в коротких двох словах, коли спілкуюся з іноземцями».

У лютому 2022 року, за словами Тараса Боровка, «стара гвардія» (ті, хто вже служив, був скорочений та ін.) зібралася в колектив – Центр моніторингу інформаційного простору і протидії російській дезінформації штабу командування Сухопутних військ Збройних сил України.

«Нас було 16 чоловік, – поділився митець. – Ми чітко розподілили обов’язки: хто займається пропагандою, хто займається оформленням документів: відписок, рапортів, на матеріальну допомогу, заяв тощо. Тобто в нас була адміністративна група, яка прикривала наші тили. У нас були технарі, які, грубо кажучи, знімали, фоткали по всьому фронту з ранку до ночі. А ми робили свій контент, тримали суспільство в курсі справ. 24 лютого росіяни вторглися вже широко. У нас була серйозна загроза з повітря, і 26 лютого Сергій Череватий (на сьогодні генеральний директор Національного інформаційного агентства «Українформ», а тоді очільник центру) сказав: «Давайте якось небо прикриємо». І ми придумали «привида Києва». Всі знають це ІПСО. Тоді не знали. Ми ж нікому не скажемо (усміхається). Це зараз вже можна про це говорити… Але я пам’ятаю, як до нас керівник командування Повітряних сил звертався й казав: «Хлопці, скажіть, що його немає. У нас месенджери тріщать. Закохані дівчата пишуть листи, всі готові заміж. Там капець, що робиться, ми не можемо раціональне знайти. Просто шквал інформації». Ми зрозуміли, що воно працює. Наші люди з того боку, з рф, казали, що російські льотчики відмовляються летіти. Тобто ми дійсно прикрили небо. Тоді к@ц@пська пропаганда запустила ІПСО, що збили «привида Києва». Усі Телеграм-помийки к@ц@пські. А це потужний апарат. На 2023 рік 10 мільярдів євро щороку вкидалося тільки в антиукраїнську пропаганду. Тобто, щоб розуміти рівень гібридності цієї війни… Попереду йде пропаганда, а вже за нею летять літаки, ракети, «шахеди», гармати, танки їдуть, і піхота ця дебільна… З нашого боку – купка офіцерів, які просто на зарплаті, на ентузіазмі, купка людей, які свідомі українці, які митці. А митці – це і є отой культурний зріз суспільства, який, власне, доносить настрої цього суспільства. Це я розповідаю про «привид Києва». Ми пустили зворотнє: «Ні, не збили, поранили, вичухали, живий наш герой!». Вони такі: «От зараза!». Через якийсь час вони знов пускають, мовляв, збили, а ми: «Ні, то іншого збили, російського, а не нашого, там помилилися»… Одним словом, це така перестрілка інформаційна, за якою, ми в шоці були, як суспільство слідкує. Але воно тримало і в напрузі, і в спокої, і давало якусь надію. Ми бачили, наскільки оголений нерв у суспільства, наскільки воно сприймає все це. Четвертого дня по широкомасштабному вторгненні відбулась глобальна операція. Її очолювали і Сирський, серед інших, і командувач артилерії Маліновський. Це, коли запустили 74 км колони, яка йшла на Київ, коли їх впустили максимально близько, потім за допомогою «Байрактарів» розбили голову колони, щоб уперед не могли їхати, посерединці побили точково й хвоста колони розбили, щоб не могли повертатись… І Сирський на нараді каже, що треба щось про «Байрактари» написати… Мені Череватий одразу: «Так, творча одинице, давай щось про «Байрактари». Завтра 1 березня, якраз зраночку запустимо». Ок. Я сів, мені оцей ритм у голові. Швиденько, за 15 хвилин, написав текст, потім ще там пару годин попрацював над музикою. Сам-один у студії працював. Кнопку нажав, побіг до мікрофона, закрився, ля-ля-ля, назад, прийшов, стоп. І оце так воно все писалося. На 1 березня ми виклали цю пісню на Фейсбук-сторінку Сухопутніх військ Збройних сил України. У нас було на той момент приблизно 32-33 тисячі підписників. Коли ми побачили через місяць, що в нас 840 тисяч підписників, зрозуміли, як класно працює пісня. Не в смислі «Байрактар», а будь-яка пісня, якщо вона відповідає якомусь запиту суспільному».

Якими були ці запити? Різними, часом абсолютно протилежними, багатошаровими… Тоді Тарас Боровко написав ще одну пісню. Вона називається «Я щасливий». На думку автора, попри музичну простоту, цей твір є такою собі збіркою наративів того часу.

«П’ятий день широкомасштабки, – пригадав військовик. – Навколо ця незрозумілість, метушня, хаос, страх від невідомого, від невизначеності. І ти. Українець, чоловік, який потрапив у таку ситуацію, продиктовану зовнішніми обставинами, на які, в принципі, особливо не можеш вплинути. Я собі сказав так: «Ану-ка сядь, видихни, заспокойся та систематизуй усе те, що зараз відбувається, знайди в цьому хаосі себе, постав собі мету й рухайся до неї. Отак з’явилась пісня «Я щасливий». Я нею починаю практично всі свої концерти».

Ця пісня ніби повертає до того стану, до тих емоцій, які панували в українському суспільстві на початку 2022-го, зізнався автор, але які люди почали забувати.

«Однією з наших задач був моніторинг, – зазначив Тарас Боровко. – Ми дивилися, що, хто і під яким знаком, плюс чи мінус, пише про Збройні сили, командувачів, Сухопутні війська зокрема, окремі бригади. Ми дивилися, що в к@ц@пстані пишуть, як перегукуються й ким поширюються ці меседжі в Україні. І коли бачили, що, наприклад, трохи в народі якась депресія, невизначеність знову повертається, тоді з’являлися такі пісні, як-от «Сухопутні війська України». 12 грудня, до речі, буде День Сухопутних військ, я обов’язково знову виставлю цю пісню. Коли дивилися, що люди пішли по кабаках, нічних клубах, трохи просіло усвідомлення моменту, усвідомлення того, що зараз війна, тоді з’явилися інші пісні… «Недописані слова». Я вперше написав на таку складну тему – від імені або про тих, кого вже немає з нами, про побратимів втрачених. Я був переконаний, що цю пісню будуть слухати військові, тобто цільова аудиторія. Але для мене було абсолютно неочікувано, що почали писати й дзвонити чоловіки від 50-60+. Кажуть: «Ми просто її слухаємо, цю пісню, по 50 тисяч разів на день, просто по кругу. Хочемо в армію, а нас не беруть». Тобто літні люди, які або непридатні, або вже по віку не можуть іти в армію, стали просто-таки цільовою аудиторією цієї пісні».

На жаль, чим далі від 24 лютого 2022-го, тим коригувати емоційні гойдалки суспільства складніше, констатував Тарас Боровок. Ринок перенаситився україномовними піснями. І, з одного боку, це добре. Коли звучить «Байрактар», «Червона калина», «Враже», навіть «Стефанія», це тримає суспільство на позитиві. Із другого ж – немає єдиного наративу. Більше того, дехто, свідомо чи ні, підхоплює ті, що просувають серед українців росіяни. Як приклад військовослужбовець навів слова з пісні Олександра Пономарьова, Михайла Хоми й Тараса Тополі «Темна нічка»: «…вдома їх чекають друзі і знайомі з великою подякою за все…».

«Це що за наратив?! – запитував військовик. – Ми тут сидимо, «байрактари» пишемо, пісню про «яйці», «армія – це ти, армія – це я» і все таке, щоб запалювати, щоб піднімати. А вони: «Ні, воюйте, а ми з великою вдячністю до вас будемо далі сидіти в себе тут і ухилятися»… Що ж ви робите, люди? Кажете: «Так, я муд@к, і я цим пишаюсь». Така, чисто російська психологія. К@ц@пи започаткували цю ідею з ухилянтами, а наші підхопили: «ТЦК – незаконна структура», «хай діти депутатів ідуть воювати» й оце все. Якщо зайдете на мій Ютуб-канал, крайній кліп називається «Яйці». Там про те, як хлопчина знайшов великі металеві яйця та пішов у ТЦК. І став чоловіком. Кліп забойний, музло качає, відос драйвовий, текст позитивний. Дуже-дуже рекомендую. Особливо діліться з чоловіками призовного віку. Цією піснею будемо робити спільну справу».

Крім того, буває на сьогодні й таке, що ворожа пропаганда навалює людям стільки локшини на вуха, що з-під неї важко вилізти, зауважив митець. Тоді на допомогу приходять інші пісні. Наприклад, про бойові машини, зброю, які створюють драйвовий настрій, виконують позитивну суспільну функцію. У «Байрактара», зокрема, це такі, рок-н-рольні, як-от: «Стугна», «Himars», «Моя артилерія», «БМ-21», із нового – «Фламінго».

Тарас Боровок акцентував, що для українців дуже важливо не піддаватися російській пропаганді, не пускати в душі їхні наративи – ні агресивні, ні ті, що обхідними шляхами проникають у серце. І тут на сторожі повинні стояти серед інших українські митці. На жаль, після 2014 року, після першого вторгнення рф, вони з протистоянням агресорові в інформаційно-емоційному полі не впоралися.

«В естради був страх перед переходом на спів українською мовою: «Я ж втрачу свою к@ц@пську аудиторію», – поділився спікер. – Згадайте Хливнюка. Згадайте його перші альбоми. А потім бац – і к@ц@пське розчарування. «ВВ». Цілий альбом писати в москві к@ц@пською мовою. 2017-2018 роки, народний депутат України Вакарчук їде з концертами по росії… Я на все це дивився й думав: люди, ви показилися? Що з вами відбувається? Невже «бабло» здатне настільки затьмарити ваші мізки, ваші душі? Ви ж глас суспільства. Ви збираєте основні болі й радості соціуму. Ви лікуєте ці болі. Ви поширюєте ці радості. А що ви робите? Переходите на к@ц@пську мову в той час, коли ви є носіями української, ви повинні плекати українську культуру».

2022-й рік дав остаточне розуміння, хто з митців на якому боці. Та це не зупинило прагнення ворога панувати в чужих душах і думках, знищуючи будь-який натяк на цінність України та всього українського.

«На сьогодні російська пропаганда використовує таке збірне поняття, як рьолке (це данське слово), – розповів Тарас Боровок. – Інформаційний шум. Це майданчики, на яких дуже емоційно впливають на свідомість людей. Переважно вони працюють на західну аудиторію. За принципом Гебельса – 70 на 30 чи 60 на 40 – доносять якусь правдиву інформацію, фактаж, який легко можна перевірити, але потім дуже грубо, емоційно розповідають: «А от мені сказали (ну, я не можу експерта виказати, та це просто стовідсоткова інформація), як наслідок всього цього буде отак/вже є отак або готуйтесь до того…». І починається сівба оцих наративів, що Україна не єдина, Україна не існує, там величезна корупція, народ гнилий, лінивий тощо. Моя дружина стала свідком такого в Копенгагені. Ці агенти працюють по хостелах, студентських містечках, гуртожитках по всій Європі. Поширюють одні й ті самі наративи».

На сьогодні одним із потужних інструментів протистояння цьому «інформаційному шуму», який до того ж підтримує українців як єдину родину всередині суспільства, є пісні.

«І я радий, що кожен тиждень з’являється 500 нових релізів на стрімінгових українських платформах, – зазначив митець. – Більшість із них – це патріотична історія. Вони допомагають зберегти нашу національну ідентичність, об’єднують нас навколо себе. Коли ми всі незалежно від того, у якому місці перебуваємо, можемо разом співати одну й ту саму пісню одночасно… Мистецтво, в принципі, має дуже великий вплив на українську ідентичність. І зараз я, в принципі, не сильно брався б розділяти на військове мистецтво і на якесь інше – ми просто живемо під час війни. Добре, що з’явився оцей жанр військово-патріотичної пісні. Він був, але занедбаний, запльований і закинутий. А зараз він воскрес, розвинувся та має дуже багато напрямків. Коротко розкажу про «Червону калину». Я вперше знайшов цю пісню, вивчив її історію. Я цікавився українською піснею.Очолював тоді радіостанцію для української діаспори. Це були 2000-ні. У мене було кілька проєктів якраз про історію України. І от там було про виникнення пісні «Червона калина». Її написав режисер театральний для однієї зі своїх постановок. Але вона українським січовим стрільцям зайшла дуже класно. І вони взяли її собі як стройову пісню. Я відкопав цю історію. Мені так ця пісня сподобалася. Дмитро Чугай зробив аранжування на неї. Але куди я з цією піснею тільки не тикався. Нагадую, це було 20 років тому. Кажуть: «Ти дурко? Ну що це за нафталін? Кому воно треба? Шароварщина». Кажу: «Ви послухайте. Це ж наша історія!». Ні, давай російськомовний контент. Я носився-носився, а потім закинув ту пісню. І от у потрібний час у потрібному місці душа народу знов відчула… Коли Хливнюк заспівав один куплет… Ця пісня підкріпила отой революційний дух емоційним виплеском. І це просто оверкруто! Ні, ну «Байрактар» усе одно круче (усміхається). Чому? Ми знайшли на нього понад 30 перекладів: японською, корейською, литовською, естонською, литовською, латиською та іншими мовами. На фестивалі в Норвегії цю пісню представляли. Коли російська делегація по Анкарі їхала, на Центральній площі їх зустрічали під пісню «Байрактар». Воно класно спрацювало. Правильно. З’явився прапор, яким можна помахати та в око потицяти паразиту ворогом… Я хотів би багато розповісти про те, як, у принципі, з’явилися нові жанри, нові тренди, про музику як інструмент психологічної підтримки, повернення історичних символів тощо, але… Ми всі живі свідки всього цього».

Віолета СКРИПНІКОВА

 

 

---

[wp_show_posts id=”1014722″]

матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова