Народився Олександр Опанасович на хуторі Манів, поблизу села Гаврилівки Роменського повіту Полтавської губернії (тепер село Гаврилівка Роменського району Сумської області), у  родині маломаєтних дворян.

Навчався у Радомській гімназії, у Царстві Польському, де його дядько по матері був учителем. Там вивчав польську, а у домі свого дядька — німецьку. Неповних 16-ти років вступає до Харківського університету з метою вивчення правознавства, але за рік переходить на історико-філологічний факультет. Після закінчення університету з 1856 р. викладає в гімназії. У 1861 р. захищає магістерську дисертацію «Про деякі символи в слов’янській народній поезії» і стає ад’юнктом Харківського університету, згодом – доцентом кафедри слов’янського мовознавства та секретарем історико-філологічного факультету. З 1875 р. – професор кафедри російської мови та словесності Харківського університету. Один із засновників Харківського історико-філологічного товариства, очільник Харківської філологічної школи, член-кореспондент Петербурзької академії наук. Вклад Потебні у загальну та слов’янську лінгвістику – внесок світового масштабу.

Олександр Потебня вивів концепцію про три аспекти слова: форму, значення і внутрішню форму. Він розрізняє поняття мислення та мови, сприймає останню як одну з форм вираження нашого неусвідомленого. Мислення не є тотожним мові, адже людина не встигає (і не може) зловити усі найменші нюанси мислення. Слово у цій концепції постає точкою зіткнення, входу. У слові поєднується фактичне значення слова та значення, актуальне на час мовлення. Так, слово, окрім “серцевини”: окреслення предмету та зв’язку з ним, яке сформувалось у давнині, має унікальне значення, якого додає кожен мовець.  До того ж, кожне слово має звукове вираження, яке, за Потебнею, є знаком знака. Таким чином, мовознавець виводить, що внутрішня форма слова є відношенням змісту думки до свідомості конкретного мовця безпосередньо під час мовлення.

Філософія мови Потебні скеровувала його пошуки в галузях народної та літературної творчості. Ученого цікавлять такі складники культури, як обряди, міфи, поетичний фольклор. Вивчав народні звичаї та вірування українців, порівнюючи їх з аналогічними явищами в культурі інших слов’янських народів. Виступив як фундатор психологічної школи в літературознавстві.

Спадщина науковця обіймає й суспільно-політичні питання, зокрема теорію нації. Націоналізм він витлумачував як світогляд, що визнає і шанує національне розмаїття людства. «Ідея національності, – писав учений, – здатна сприяти людському поступу, якщо вона стверджує взаємоповагу права народів на самостійне існування та розвиток, коли ж через цю ідею стверджують зверхність однієї спільноти над іншою, вона набуває реакційного змісту». Рівноправність і взаємоповага, вважав Потебня, мають бути основою взаємин між народами.

Протестуючи проти національного гноблення, обґрунтовував право кожного народу розвивати свою культуру рідною мовою. За умовами того часу свої наукові праці він мусив публікувати російською. Проте, бажаючи довести, що всі мови мають невичерпні виражальні можливості, першим переклав українською мовою славетну поему Гомера «Одіссея».

Насправді неймовірно цікаво читати праці Потебні. Хоча нині лінгвістика заперечила велику кількість відкриттів та теорій, над якими працював мовознавець, проте сміливість та легкість польоту його наукового мислення заворожує.

Не всі сучасники змогли осягти ідеї О. Потебні за його життя. Повною мірою глибина цих ідея розкрилася лише у ХХ ст. Завдяки видатному вченому українська філологія завоювала авторитет у слов’янському світі, вийшла на загальноєвропейський рівень.

Освоєння спадщини велетня думки і слова триває.