Учасниця урочистостей відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві, письменниця, жертва сталінського терору: до 150-річчя Оксани Старицької-Стешенко
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
Учасниця урочистостей відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві, письменниця, жертва сталінського терору: до 150-річчя Оксани Старицької-Стешенко
150 років тому, 24 січня 1875 року, у селі Карпівці (тепер Могилів-Подільського району Вінницької області) народилася письменниця, перекладачка, громадська діячка й освітянка Оксана Стешенко.
Джерело: Український інститут національної пам’яті
Вона була молодшою донькою в родині відомого письменника та драматурга Михайла Старицького й громадської діячки та письменниці Софії Старицької, сестри знаменитого композитора Миколи Лисенка. У родині також був брат Юрій (став юристом), сестри Марія (актриса театру) та Людмила (письменниця й громадська діячка). Була ще молодша сестра Ольга, але вона померла одинадцятирічною.
Освіту, як і сестри, Оксана отримала в гімназії Людмили Ващенко-Захарченко, а український патріотизм змалку виховувався середовищем – родини Старицьких, Косачів та Лисенків називали єдиними з дворянства, які розмовляли з дітьми українською та дотримувалися українських звичаїв і традицій.
У родині панував дух мистецтва, літератури, театру. Дім Старицьких у Києві називали київськими Афінами, тут часто збиралася молодь, зокрема члени літературного гуртка «Плеяда». Серед них – Леся Українка та її брат Михайло Косач, Володимир Самійленко, Олександр Черняхівський, Максим Славинський, Іван Стешенко.
Останній навіть деякий час жив у домі Старицьких – щоб покращити матеріальне становище, Михайло Петрович здавав одну кімнату студентам. У харизматичного юнака тоді закохалися обидві сестри, Людмила й Оксана. Утім, серце першої невдовзі заполонив лікар Черняхівський. Оксана ж і далі думала про Стешенка та готова була йому пробачити все. Існує романтична історія про їхнє освідчення. 1897 року народниця-чернігівка Марія Вітрова, не витримавши знущань жандармів у Петропавлівській фортеці, вчинила акт самоспалення. У різних містах прокотилися хвилі «вітровських демонстрацій». Серед затриманих російськими жандармами в Києві була й Оксана Старицька. Два тижні вона провела у в`язниці, де знову зустрілася з Іваном Стешенком, який сидів у сусідній камері. Під час прогулянок на тюремному подвір`ї молоді люди поклялися в коханні та домовилися одружитися, коли вийдуть на волю.
Весілля зіграли через півроку, коли Стешенко вийшов на волю з «вовчим білетом»: під гласний нагляд російських жандармів на два роки із забороною викладати та працювати в університетських містах. Подружжя оселилося на хуторі Надія в Миколи Садовського й Марії Заньковецької. Займалося літературною працею. Народило доньку Ірину (Орисю). У серпні 1898 року взяло участь у з’їзді нелегального антиросійського товариства «Молода Україна».
Невдовзі Стешенки повернулися до Києва. Педагогічна праця Іванові Матвійовичу була заборонена, тому він знайшов роботу в управлінні Південно-Західної залізниці і в міській думі, не полишаючи літературних вправ, зокрема редагування сатиричних журналів «Шершень» і «Ґедзь». Оксана Михайлівна в усьому йому допомагала.
1903 року Оксана Стешенко взяла участь у славетній українській національній акції – урочистостях із нагоди відкриття пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві – першого в історії монументу письменникові, поету, драматургові, засновнику сучасної української літератури. Він був збудований у місті, у якому Іван Петрович народився й прожив більшу частину життя. Збудований на громадські кошти, які збирали в 1895-1898 роках. Загалом на це акумулювали 11 768 карбованців 67 копійок. Встановлення відтерміновувалося через протидію офіційної влади російської імперії, що мала надати дозвіл. Урочисте відкриття пам’ятника 30 серпня (12 вересня) 1903 року перетворилось на видатну подію за участі української еліти, провідних діячів інтелігенції та культури, у тім числі представників Галичини та Буковини. Микола Міхновський, Олена Пчілка та ін. промовляли на відкритті пам’ятника українською мовою, порушивши категоричну заборону, встановлену царською владою.
24 січня 1906 року, саме в день народження Оксани, до них вломилася поліція з трусом – і Стешенко знову лишився без роботи, доки не знайшов місце аж у Мінській губернії.
Наприкінці 1907 року Стешенки облаштувалися в Києві. Іван Матвійович повернувся до викладання, активно працював у «Просвіті», читав популярні лекції про письменників. Оксана Михайлівна займалася дітьми й господарством, а паралельно шила ляльки для народного вертепу, займалася його популяризацією. Впродовж 1908-1914 років вона була членом правління українського клубу «Родина», вела там громадську роботу, аж поки осередок не закрила царська влада.
У часи Першої світової війни Іван Стешенко працював директором так званої Тетянівської гімназії для дітей біженців, а Оксана Стешенко – сестрою-жалібницею в шпиталі.
У червні 1917 року Українська Центральна Рада призначила Івана Стешенка генеральним секретарем, тобто міністром освіти в уряді Української Народної Республіки (УНР). Оксана Михайлівна працювала під його началом у відділі позашкільної освіти та Комісії українського національного театру. Через рік у Полтаві неподалік Київського залізничного вокзалу (нині мікрорайон «Павленки») більшовицький агент Башловка двома пострілами вбив Івана Стешенка на очах у чотирнадцятирічного сина Ярослава.
Справу чоловіка продовжила Оксана Михайлівна. За Директорії УНР вона була головою дитячих притулків департаменту позашкільної освіти, у 1919-1923 роках працювала в Українському Червоному Хресті. Ще за Центральної Ради видала дитячу читанку «Рідні колоски», у якій зібрала найкращі твори українського письменства. Пізніше видала низку книжок для дітей. Писала спогади про Лесю Українку й батька – Михайла Старицького, переклала на українську кілька історичних романів Старицького, які той був змушений у часи Емського указу друкувати російською. 1939 року її взяли до Спілки письменників України.
Попри це, для влади срср Оксана Стешенко завжди залишалася «неблагонадійною». Сина Ярослава, який міг би стати визначним бібліографом, тричі заарештовували: вперше 1929 року в так званій «справі Спілки визволення України», вдруге 1933-го, втретє 1936 року, уже на засланні в Казахстані. Додому він так і не повернувся – його сліди губляться на Колимі, звідки 1939-го надійшла від нього остання звістка. Донька Ірина вижила, хоча й була акторкою репресованого Курбасівського «Березоля». Прославилася перекладами Шекспіра, Мольєра, Марка Твена.
Оксані Михайлівні пощастило менше. 20 липня 1941 року, коли німці підійшли впритул до Києва, її разом із сестрою, Людмилою Старицькою-Черняхівською, заарештували органи сталінського нквд. Двох жінок поважного віку червоні кати вивезли до Харкова, де звинуватили в антирадянській діяльності за статтею 54 Карного кодексу урср. Комуністи відправили видатних українок, доньок Михайла Старицького в товарному арештантському вагоні до Казахстану (у цьому ж потязі їхав і 70-річний академік Агатангел Кримський та інші знакові українські діячі). Дорогою Людмила Старицька-Черняхівська померла – її тіло просто викинули з вагону. Оксана Стешенко дісталася Казахстану, де й померла в одному з таборів приблизно 1942 року.
[wp_show_posts id=”1014722″]
матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова
