“Не за нагородами йшов”: історія молодшого сержанта “Цигана”, який пройшов пекло війни й продовжує служити
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
“Не за нагородами йшов”: історія молодшого сержанта “Цигана”, який пройшов пекло війни й продовжує служити
“Нагороди? Та трохи є. “Золотий хрест”, “Сталевий хрест”, “Залізний хрест”. Ще “За поранення”. Від мого батальйону – “За стійкість”, від Київської міської ради – медаль “Честь. Слава. Держава”. Не можу сказати, яка за що конкретно. Це за всі бої, у яких брав участь, думаю. Я ж точно не за нагородами йшов, просто виконував поставлені завдання. Коли вже виходив із позиції, мені повідомили, що треба заїхати щось отримати. Я навіть не вдавався”, – зізнається Олександр із позивним “Циган”, військовослужбовець Восьмого відділу Полтавського районного ТЦК та СП.
Джерело: Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП
До територіального центру комплектування та соціальної підтримки він був переведений нещодавно – після поранень, отриманих у боях із загарбниками, адже здоров’я вже не дозволяє воювати, зізнається воїн, молодший сержант.
Для Олександра, уродженця Херсонщини, селище Машівка стало другим домом. Він переїхав сюди з дружиною, з окупованої Каховки на тиху Полтавщину.
Зі своїх 34 років “Циган” у війську – майже шість: у 2015-му відслужив півтора року строкової служби в одній із частин логістики, а потім ще пів року за контрактом. Потім працював на підприємстві й не думав більше про військову службу.
Та все змінилося ранком 24 лютого 2022 року.
“Працював тоді в Києві. І прямо зранку пішов у Дніпровський районний ТЦК. Там доукомплектовували київський 23-й окремий стрілецький батальйон. Наступного дня вже був зарахований. Тоді про навчання ніхто не думав, знадобився здобутий раніше досвід – ми почали в Києві з Берестейки і пішли далі: околиці столиці, Буча, Антонівка, Дмитрівка, Забуччя… Почали з Києва і на адреналіні рухалися далі, продавлювали”, – розповідає “Циган”.
Його підрозділ спочатку виявляв ворожі ДРГ та протидіяв їм у столиці й околицях. брав активну участь у звільненні Київщини. Наприкінці квітня бійців перекинули на Донеччину – до Новомихайлівки та Парасковіївки. Майже два місяці беззмінно воїни були на лінії бойового зіткнення. Олександр як командир відділення – старшим на позиції.
“Тоді між двома нашими позиціями було 30 метрів. До росіян – 650. Ми з ними мали перестрілки, вони періодично намагалися нас штурмувати. А одного разу о пів на шосту ранку виїхали по нас працювати п’ять танків із різних боків. Шість годин нас рівняли з землею. Поки вони перезаряджалися, ще вісім “ураганів” прилетіло. Нам тоді дуже жорстко дісталося. Звісно, були загиблі – із 13 нас восьмеро залишилося. А потім пішла їхня піхота. Ми 12-х знищили”, – веде далі молодший сержант.
Ті, хто не був поранений, отримали контузії. Та можливості їхати в лікарню відновлюватися не було – виконували рекомендації медиків на місці. Коли відділення змінили, після короткого перепочинку за декілька кілометрів від лінії бойового зіткнення підрозділ перекинули на інший напрямок – під Новодонецьке та Золоту Ниву.
У перерві між бойовими виходами молодший сержант встиг пройти навчання та бойове злагодження.
“Нас часто брали на штурми. Керувати боєм і працювати малими та середніми групами навчали за протоколами військ НАТО – британські інструктори приїжджали, навчали тактики, допомагали проводили бойове злагодження”, – ділиться військовик.
В обов’язки “Цигана” як командира відділення входило не тільки ведення спостереження, а й управління боєм та контроль усього, що відбувається на позиціях та навколо. Головним обов’язком було збереження особового складу, наголошує захисник. Окрім того, Олександр здійснював загальне керівництво: кожному роз’яснити, де позиція, як правильно розставити людей. Не тільки керувати – але й воювати на рівні з підлеглими.
“Робота на всі 360 градусів”, – каже про свої обов’язки сам воїн.
За його словами, він із побратимами постійно був там, де щось відбувалося: як не штурмував ворога його підрозділ, так відбивав атаки противника.
Попри молодий вік, із підлеглими військовослужбовець завжди знаходив спільну мову.
“Як до мене поступала нова людина, я проводив, ознайомлював зі позицією, показував, де і як правильно проходити, тощо. Було, розповідали мені: “Та я знаю”. Казав: “Ти знаєш своє, а тут ти слухай, що я тобі говорю”. А потім, як показала практика, коли ми приймаємо бій, усі бачать, що і як я роблю, як керую особовим складом, у людей одразу змінюється ставлення. Розуміють, чому повинні мене слухати, і мій вплив підкріплюється, скажімо так, вагомими аргументами”, – пояснює Олександр.
Згадує, як із позиції за Золотою Нивою бійці їздили на штурм села Павлівка поблизу Вугледара. Тоді були придані до 68-ї окремої єгерської бригади. Довелося битися з підрозділами російської 155-ї гвардійської бригади морської піхоти.
Із першого разу не вийшло втриматися – зайшли, а потім відкотилися назад. Та за тиждень повернулися й здобули перевагу. “Циган” згадує з посмішкою, як тоді добряче покришили “славних” російських морпіхів. Вибили їх та зайшли в Павлівку й закріпилися.
Більшість часу Олександр зі своїм відділенням перебував безпосередньо на “нулі”, та до побутових труднощів доволі швидко призвичаювалися, каже воїн. Навіть у бліндажах постійно вдосконалювали простір, намагаючись забезпечити собі максимально можливий комфорт.
“Я розумів, що ми не можемо забезпечити умови зіркового готелю. Бо найголовнішим було вижити, попри все. Та навіть в окопах будували собі завжди нормальний туалет. Не просто якась ямка, а такі умови, щоб було зручно й безпечно. Копали на краю позицій, добре перекривали. Бо ясно, що “в кущі” дуже не походиш – постійно щось літає над головою. Взагалі, хочеш жити – треба копати, – наголошує військовик.
Наприкінці листопада 2022-го боєць отримав поранення – уламок від 120-ї міни роздробив праве плече. Лікувався три місяці, а коли зняли шви, повернувся у свій підрозділ. Та вже не в Павлівку, а в так званий “ліс чудес”, у Серебрянське лісництво. Стояли за Торським, на межі Донеччини та Луганщини.
“Навіть у новинах було, як ми штурманули. Наша група взяла полонених. Вибили близько трьох квадратних кілометрів території, – згадує “Циган. – Ми довго тоді стояли один проти одного там, перестрілювалися. А потім зрозуміли, що треба щось зробити. І зробили. Нас було 20 людей – дві групи. Ліворуч стояла 63-тя бригада, праворуч – 60-та, до якої ми тоді були відряджені. І от ми удвадцятьох насипали к@ц@пам добряче”.
На тому самому напрямку, неподалік Кремінної, Олександр отримав друге поранення восени 2023-го. Того дня підрозділ відбив чергову спробу ворожого штурму, згадує молодший сержант. Він вийшов з укриття, щоб обійти свою позицію та оглянути підступи до неї. Так і не зрозумів, чому не почув її, але поруч прилетіла ворожа 80-мм міна. Уламок влучив у коліно.
Військовик відмовився від евакуації – лікувався в медичному пункті в Лимані близько місяця. І потім знову повернувся в стрій. Тоді їх якраз перекинули на Харківщину.
Під Куп’янськом теж вдавалося брати росіян у полон. Якось підрозділ “Цигана” пішов на штурм, і хоч українських оборонців було значно менше, ніж ворога, десятьох окупантів вони знищили, п’ятьох полонили. Із останніх лише один був молодим контрактником, інші – старші, колишні ув’язнені: хто за аліменти, хто за кримінальні справи, когось змусили під страхом фізичної розправи.
“Тоді було не до розпитування, головним моїм завданням стало вивезти полонених. Це наш обмінний фонд та джерело інформації про плани ворога. Один із полонених сказав, що за ними ще з пів тисячі росіян. Нас тоді було лише четверо, тож довелося відходити й займати оборону. Але це вже інша історія”, – додає молодший сержант.
Після Харківського напрямку він виконував бойові завдання на Запоріжжі. Там теж роботи вистачало. Та життя в такому режимі, без реабілітації після поранень та контузій, позначилося негативно на здоров’ї. Через праву руку, що так і не відновила повну рухомість, ускладнення на коліні на початку 2025 року Олександра направили на ВЛК. Комісія дала невтішний висновок про обмежену придатність до військової служби, точніше про придатність до служби в тилових підрозділах.
“Я, коли приїжджав до дружини у відпустку, прийшов у ТЦК та спитав, чи можу до них перевестися. Бо вони ж тільки обмежено придатних приймають по переводу. А мені в частині сказали, що з моїми обмеженнями маю знайти тиловий підрозділ. Так і потрапив на службу в Машівку. Бо розумів, як дружині складно. Вона постійно за мене хвилювалася, пережила два мої поранення, – пояснює “Циган”. – Мій характер не дозволяє просто сидіти й нічого не робити. Мені важливо бути корисним, навіть якщо це важко чи небезпечно. Якщо, не дай Боже, почнуться серйозні прориви, я знаю, що стисну зуби й робитиму свою справу. Бо маю досвід і навички”.
З 6 липня Олександр проходить службу у взводі охорони Восьмого відділу Полтавського районного ТЦК та СП. Його робота – супроводжувати призовників до лікувальних закладів для проходження ВЛК.
Робота ніби й неважка, але морально буває непросто, зазначає військовик. Тому що військовозобов’язані всіляко намагаються йому довести, що “хай спочатку він піде повоює”, а вони, мовляв, для війни не створені.
Та коли таке чує, розповідає трохи про себе: де служив, як воював, після чого люди одразу змінюють тон, говорить Олександр. Дехто навіть питає поради: як обрати підрозділ та посаду або які навички потрібні, щоб вижити, тощо. Але таких – меншість. Інші просто не хочуть служити через страх.
“Найчастіше кажуть, що не хочуть воювати, бо бояться померти. Таким зауважую, що на війні я три роки був, пройшов через багато чого, але живий. І багато хлопців, із якими разом прийшов, досі воюють. Тут найголовніше питання не “як”, а “навіщо”, – каже боєь.
На думку “Цигана”, цивільні втратили мотивацію до захисту, для них ЗСУ – щось абстрактне, “десь там”. Чекають, що не вони, а хтось інший має поповнити лави оборонців. Коли у 2022-му ЗСУ гнали окупантів, ними захоплювалися, коли звільняли міста і села, їм аплодували зі сльозами радості на очах. А тепер бояться поповнити лави захисників, якими так пишалися.
“Багато хто з цивільних нас не розуміє, іноді навіть проклинають. І так, це боляче, та я навчився не звертати уваги. Я знаю, за що воював і за що продовжую служити. Моя мотивація проста: якщо ми не відстоїмо своє зараз, втратимо все назавжди. Якби 2014-го тихо здали країну, може, все було б “м’якше”, жили б знову в реінкарнації “совка” під російською окупацією. Але у 2022-му ми зіткнулися із зовсім іншим ворогом. І стали чинити йому опір, відстоюючи своє право на існування України, – веде далі військовик. – Ми бачили, як вони йдуть уперед, як нищать усе на своєму шляху. Я був на Київщині, бачив, що ці “освободітєлі” там чинили, їх холоднокровність і ненависть – вони не залишають після себе нічого живого. І тому я твердо знаю: треба відстоювати кожен клаптик нашої землі. Бо якщо ми поступимося, вони не зупиняться, виріжуть усе “населення”, як називають українців. А за кордоном нас ніхто не чекає, ми потрібні тільки тут, на своїй землі. Тож, якщо не захистимо своє. ніхто цього не зробить за нас”.
[wp_show_posts id=”1014722″]
матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова
