«Для мене бути лікарем під час війни означає відповісти на поклик свого серця»: лікар-анестезіолог із Полтави рятує поранених на фронті
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
«Для мене бути лікарем під час війни означає відповісти на поклик свого серця»: лікар-анестезіолог із Полтави рятує поранених на фронті
27-річний лікар-анестезіолог відділення анестезіології та інтенсивної терапії (ВАІТ) нейрохірургічного профілю КП «Полтавська обласна клінічна лікарня імені М. В. Скліфосовського ПОР» Павло Глянцев цього року до професійного свята був відзначений почесною грамотою «Орден Святого Пантелеймона. Честь медичної професії». На урочистостях цю відзнаку за нього отримувала дружина – торік лікар вирушив на фронт, рятувати життя поранених, тож теперішні умови роботи анестезіолога – це контраст до цивільної медицини.
Про це розповіли в ПОКЛ.
Павло Глянцев народився в Слов’янську Донецької області), навчався в Харківському національному медичному університеті. Медичну кар’єру розпочав у Харкові. Ще під час навчання працював у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії, і це суттєво вплинуло на рішення обрати шлях лікаря-анестезіолога. Інтернатуру проходив на базі КНП «Міська клінічна лікарня швидкої та невідкладної медичної допомоги імені проф. О. І. Мещанінова» ХМР. А після її завершення 2023 року приєднався до команди ВАІТ нейрохірургічного профілю КП «Полтавська обласна клінічна лікарня імені М. В. Скліфосовського ПОР».
«Приєднатись до надання допомоги на фронті я вирішив після того, як уже здобув невеличкий досвід роботи у відділенні саме лікарем-анестезіологом. Це було моє внутрішнє бажання, обумовлене прикладом моїх товаришів, із якими я дружив ще з Харкова, і прикладом мого загиблого родича.
З бойовою травмою стикнувся ще до того, як почав служити війську, зокрема 2022-му року, коли працював та навчався на інтернатурі в Харкові. Ми працювали з дуже багатьма пораненнями, надавали допомогу як цивільним, так і військовим особам. Але я не навчався на військовій кафедрі, не був пов’язаний із військовою медициною, ніякої спеціальної військової підготовки не мав.
Усі мої колеги по роботі були приголомшені, адже я нікому не повідомляв про свої наміри. Батьки дуже переживали. Але потім я їм пояснив, що все добре, що я сам іду в якості лікаря-анестезіолога, намагався їх заспокоїти.
На фронті доводиться працювати в різних умовах. Оскільки я працюю лікарем-анестезіологом на стабілізаційному пункті, то перебуваю як у медичних приміщеннях, так і взагалі немедичних, які ми адаптуємо для надання допомоги, намагаємося створити максимально відповідні умови для того, щоб надавати кваліфіковану медичну допомогу, навіть якщо це не медзаклади.
Дуже виражений контраст із цивільною медициною, тому що зазвичай стабпункт розташований у зоні небезпеки, близько до лінії фронту, доводиться працювати й під обстрілами. Наприклад, коли ми були на Донецькому напрямку, у Покровську, там завжди була зона підвищеного ризику. Були різні засоби ураження: і артилерійські обстріли, і КАБи, і FPV.
Були ситуації ще 2022 року, коли починався артобстріл або авіаналіт, а ти стоїш в операційній і не можеш зупинити операцію, разом із командою залишаєшся в операційній, а не йдеш в укриття. Було таке і на стабілізаційних пунктах. Попри тривоги, попри попередження про загрозу нанесення ударів, якщо ти працюєш із пацієнтом, то ти його, звісно, не залишиш. Ми ризикуємо своїм життям заради порятунку пораненого, адже він ризикував своїм життям заради нас.
Я вже доволі часто стикався з тим, що моя допомога ставала вирішальною для пораненого. Це така специфіка роботи саме лікаря-анестезіолога. Один із таких випадків запам’ятався найбільше – на Херсонському напрямку, де через брак лікарів я працював сам, не було можливості звернутись до старших колег. Нам доставили вкрай тяжкого пацієнта з пораненням стегнової артерії, вени та ампутацією середньої третини гомілки. У нього була дуже сильна крововтрата, декомпенсований геморагічний шок. Ми проводили масивну гемотрансфузію, проводили заходи, щоб стабілізувати стан людини. Операція тривала 8 годин, після чого пораненого доставили на наступний рівень надання допомоги, більш спеціалізований. Намагалися врятувати і життя пацієнта, і кінцівку.
У стабілізаційному пункті анестезіолог дуже часто відіграє ключову роль, адже наша задача – це не тільки зупинити зовнішню або внутрішню кровотечу, а ще стабілізувати стан хворого, провести інтенсивну терапію, гемотрансфузію. Тому анестезіолог робить все, щоб врятувати життя пораненому, стабілізувати його стан і зробити можливим подальше транспортування. Ми намагаємося виграти час для того, щоб людину можна було без критичної загрози для її життя доставити на вищі, спеціалізовані, рівні надання медичної допомоги.
Зберігати спокій і концентрацію в екстремальних умовах завжди допомагає підтримка колег, які поруч, попередній досвід, набутий ще в Харкові. Але найголовніше – це підтримка колег, які тобі допомагають, та жага якомога швидше й краще допомогти хворому. У такій екстремальній ситуації ти «відключаєшся» від усього, що відбувається навколо тебе, і починаєш думати тільки про пацінта, про те, що тобі треба зробити. Це мені дуже допомагає переключитись повністю на роботу. І я не думаю про обстріли, про те, що там якісь вибухи навколо. У тебе є поранений, він тяжкий, і треба йому швидше допомогти.
А ще дуже важливий один із факторів, який допомагає, коли ти перебуваєш під обстрілами і в роботі. Це надія на Бога. У такі моменти відчуваєш, що молитви твоїх рідних і близьких працюють і бережуть. Факт, який дуже часто відчуваєш на собі.
Зазвичай анестезіолог завжди перебуває в таких межах, коли йому доводиться ухвалювати складні рішення в умовах дуже обмеженого часу. Тому що на стабілізаційному пункті якраз такі умови, що немає часу подумати – треба діяти швидко. Усі рішення ухвалюються там під тиском часу.
І доводиться опановувати щось нове. Наприклад, у цивільному житті я не стикався з переливанням свіжозаготовленої донорської крові. Ми завжди переливали компоненти крові – еритроцитарну масу або плазму. А в бойових умовах я навчився проводити трансфузію цільної крові, стикнувся з переливанням різногрупної крові, тому що зараз дозволено переливати кров універсального донора – першої негативної. Це для мене було нове. І для лікарів цивільного життя до початку повномасштабної війни, я думаю, це б теж звучало дуже нестандартно. А тепер ми бачимо, як кров дуже сильно рятує життя нашим пораненим бійцям.
Хочу сказати, що дуже сильно відчуваю підтримку своїх колег із відділення анестезіології та інтенсивної терапії нейрохірургічного профілю, у якому я працював. Вони завжди допомагають не лише морально, а й відгукувалися на пошук розхідних матеріалів, допомагали зборами нашій бригаді. За це я їм дуже вдячний. І завжди, коли мені щось необхідно, я знаю, що можу до них звернутися і вони завжди допоможуть. Підтримують і морально, і психологічно теж, підбадьорюють і переживають дуже сильно за мене та за інших моїх колег. Коли мені вдалося приїхати до них у гості у відділення, то дуже радо мене зустрічали.
Після здобуття такого досвіду змінилися погляди на життя, ставлення до медицини. Я побачив ургентну медицину з нового боку. Адже специфіка військової медицини, бойової травми змінює твої підходи до тактики лікування пацієнта й встановлення пріоритетів у послідовності дій. Ти навіть переоцінюєш свої життєві цінності, бо щодня стикаєшся з тяжкими травмами, інвалідизацією, смертями і це теж впливає на світогляд.
Мотивує те, що анестезіолог може одразу бачити результат своєї роботи, зокрема в тяжких хворих. Коли ти проводиш інтенсивну терапію, масивну гемотрансфузію, бачиш, як на очах хворому стає краще, як стабілізується його стан. Коли його привозять і він кричить, йому дуже сильно болить, а ти виконуєш свою роботу, адекватно знеболюєш пацієнта, проводиш трансфузію і бачиш, як покращуються його показники, то розумієш, що не лише добре зроблена робота, а загалом гарна справа.
Бійці дякують за допомогу, за те, що їм більше не боляче, що вони в надійних руках. Вони приїжджають у критичному стані, а ти стабілізуєш їх, підтримуєш не лише фізично, а й морально-психологічно, пояснюєш їм все. Вони відчувають, що вони в безпеці. Адже робота лікаря полягає не тільки в тому, щоб надати кваліфіковану медичну допомогу, а й забезпечити нормалізацію морально-психологічного стану. Для бійців підтримка дуже важлива. І коли вони тобі кажуть просте «дякую» – це безцінно, найсильніша мотивація продовжувати боротися за життя, коли ти бачиш цей результат роботи, і розвиватись як анестезіолог.
Для мене бути лікарем під час війни означає відповісти на поклик свого серця, виконати свій лікарський обов’язок з великим професіоналізмом, щоб допомагати людям перемагати горе, страждання та хвороби», — повідав свою історію Павло Петрович.
[wp_show_posts id=”1014722″]
матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова
