Пройшов важкі бої, та ледь не загинув у тилу – у Полтаві: історія Віктора Бойка

«Коли почалася велика війна, від перших днів вступив у ТрО – у Хортицький полк, у якому прослужив майже чотири місяці. У наряди ходили, навчалися військової справи. Але там не платили грошей, а я мусив якось утримувати родину. І ще був незрозумілий статус: у контракті дрібним шрифтом було прописано, що вони можуть розірвати його зі мною в односторонньому порядку. Хвилювався, що, якщо зі мною щось станеться, від мене відхрестяться», – розповідає гранатометник роти охорони Полтавського обласного ТЦК та СП солдат Віктор Бойко.

Джерело: Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП

Зараз Віктору 34 роки, а початок повномасштабної війни застав його в рідному Запоріжжі. Будівельник за фахом, він не мав військового досвіду. Але мав велике бажання стати на захист країни. Тому в серпні 2022-го звернувся в Центральний ТЦК та СП у Запоріжжі. За станом здоров’я був придатний до служби в десантно-штурмових військах, тож був мобілізований до лав 81-ї окремої аеромобільної Слобожанської бригади на посаду гранатометника.

Своє перше бойове завдання виконував у жовтні під Білогорівкою на Донеччині. Тоді вони з товаришами по підрозділу брали участь у дуже важких боях – стримували чисельні атаки ворога, потерпали від інтенсивних обстрілів.

«Багато різного довелося пережити. Але найбільше запам’ятався найперший раз. Нас восьмеро тоді вночі зайшло на позицію. А вдень росіяни пішли на штурм. Їх було понад сотню. Взяли нас майже в оточення – ззаду зайшли по старій трубі, що виходила з водокачки. Скільки було БК, ми трималися. Коли залишилося в кожного по одному ріжку патронів, удалося всім вийти яром і відкотитися до сусідньої позиції, на якій було достатньо БК. Ще пару тижнів там пробули, поки нас не змінили», – згадує солдат.

Згодом Віктор навчився добре воювати. Додаткове озброєння здобував у боях: гранати, РПГ, патрони. Бив окупантів їхньою ж зброєю, усміхається.

Після Білогорівки десантники перемістилися в Серебрянський ліс. Облаштували укріплений район – декілька ліній оборони, копали та укріплювали командно-спостережний пункт. Віктор був провідником – під час ротацій на позиції заводив та виводив воїнів. Знав ліс досконально. У перервах між виходами робив укріплення.

Так було й холодного дня 18 січня, коли отримав поранення.

«Ми копали КСП. Росіяни цілий день по цій нашій горі намагалися закинути снаряди, але в них не виходило. Годині так о 4-й вечора, коли майже стемніло, спустилися в бліндаж. Кажу товаришу: «Давай хоч поснідаємо». Зі мною був Док, наш ротний медик. Я тільки сів за стіл, над нами пролетів дрон, а потім як шандарахнуло! Я одразу до Дока, бо основні осколки пішли на нього, відрізало пальці на нозі. Допоміг йому турнікет накласти. А в мене – контузія й осколок прикипів до рогівки ока. Дочекалися повної темряви та пішли. Я – сліпий на одне око, але міг іти. Тягнув Дока за бронік за собою», – розповідає Віктор.

Пройшли темним, побитим снарядами лісом зо три кілометри під обстрілами. Останні кількасот метрів допомогли десантники з іншої роти – донесли до бліндажа пораненого медика, викликали машину, допомогли подолати ще зо два кілометри до точки евакуації.

Віктора відправили на лікування в Дніпропетровську обласну офтальмологічну лікарню. Там видалили уламок з ока. За тиждень, коли рана почала загоюватися, виписали – дали відпустку на відновлення. Провів її в рідному Запоріжжі, а потім повернувся в частину.

Через погіршення стану – захворювання опорно-рухового апарату – невдовзі довелося знову лягти в лікарню на операцію. Після терапії та відновлення пройшов ВЛК, щоб отримати невтішний висновок: до служби в ДШВ непридатний.

Віктор шукав тилову частину для переведення, у якій міг би продовжити службу. Взяв відношення до Полтавського обласного ТЦК та СП. Довгих 7 місяців, поки тривало оформлення документів, був поза штатом. А з січня 2024 року перевівся до Полтави.

Продовжив службу на посаді гранатометника роти охорони Полтавського обласного ТЦК та СП. Виконував обов’язки з охорони території, ходив у наряди. Та навіть у, здавалося б, тихому тиловому місті ледве не загинув від ворожого обстрілу.

Віктор був у наряді 3 липня. Заступив ранком на чергування на тимчасовий пункт пропуску.

«Прийняв чергування. Сів заповнювати журнал. Пролунало повідомлення про повітряну тривогу. Як завжди в таких випадках, я одягнув каску та бронежилет. І продовжив нести службу. Ще на час подивився – було о пів на дев’яту. Почув звук, як їде мопед. Звичайний звук – там по дорозі мопеди постійно мотаються. А потім почав прислуховуватись і зрозумів, що це «шахід» іде на прискорення. Я тільки встиг впасти на підлогу. Згрупувався, закрив голову руками – і був вибух», – згадує солдат.

Віктору здалося, що другий ударний БпЛА прилетів одразу після першого вибуху. Та потім, спілкуючись із побратимами, зрозумів, що між ударами був проміжок у 5-7 хвилин, які він пролежав у приміщенні пункту пропуску. Був дезорієнтований унаслідок контузії чи втратив свідомість, вважає воїн.

Прийшовши до тями, намагався прочистити очі від пилу та уламків скла. І побачив, що з руки тече багато крові.

«Мені одірвало фалангу великого та дві фаланги вказівного пальців на правій руці. Я це побачив водночас із тим, як почув звук другого «шахеда». Вискочив з будки і побіг по вулиці. Присів біля стіни кафе, коли був другий удар. Дівчина, яка там працювала, визирнула й затягла мене всередину. Перетягла мені поясом руку, замотала пальці. Я на адреналіні вискочив і хотів повернутися – у будці залишився мій телефон і документи. Але мене зупинили. Хтось потягнув мене далі по вулиці. І я побіг», – веде далі воїн.

Падаючи на землю, коли один за одним ударні дрони били по будівлях, Віктор зміг дістатися магазину, розташованого в підвалі за два квартали від ТЦК. Там військовик із бойової бригади надав першу допомогу, дав попити води. Хтось викликав «швидку».

«Я розумів, що багато крові втратив. Попросив когось дістати з моєї кишені цигарку, закурив. Хтось приніс табуретку, щоб я не сидів на землі. А потім приїхала «швидка», і мене забрали в лікарню», – ділиться військовослужбовець.

На сьогодні Віктор продовжує лікування. Після операції ще щонайменше місяць має носити гіпс та апарат Єлізарова. Далі, можливо, буде протезування – воїн сподівається, що лікарям вдасться встановити пластини, щоб хоча б частково зберегти функції правої руки. А загалом, за прогнозом медиків, лікування триватиме щонайменше чотири місяці.

Пройшовши важкі бої, перенісши контузії та поранення, перевівшись у тиловий підрозділ, військовик на власному прикладі зрозумів: в Україні немає безпечних місць, поки росія продовжує свою агресію.

«Звісно, на «нулі» ризики для життя більші. Але чоловікам, які уникають військової служби, сподіваючись пересидіти війну вдома в тилу, хочу сказати: не сподівайтеся. Прилетіти може будь-де та будь-коли. Єдине, що ви можете з цим зробити, – це долучитися до Сил оборони й докласти свої сили до того, щоб зупинити навіжених окупантів», – говорить воїн.

 

 

 

---

[wp_show_posts id=”1014722″]

матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова