Військовослужбовця з Полтавщини відзначили нагородною зброєю

Головний сержант 1-го механізованого батальйону Сергій Карпенко проходить військову службу в 32-й окремій механізованій Сталевій бригаді з перших днів її створення – з лютого 2023 року.

Джерело: група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП за матеріалами 32-ї ОМБр

Він став однією з ключових фігур у формуванні боєздатного колективу, адже більшість бійців на той час не мали ані військового, ані бойового досвіду. Спираючись на свій, Сергій взявся за навчання сержантського складу, пояснюючи їм головне завдання – роботу з людьми.

Родом Сергій – з Полтавщини. 2016-го повернувся з АТО. До повномасштабного вторгнення працював слюсарем на Полтавському гірничо-збагачувальному комбінаті.

Днями штаб-сержант Карпенко за стійкість і професіоналізм отримав відзнаку Міністерства оборони України “Вогнепальна зброя” – пістолет Beretta M9.

– Є гасло: “Слідуй за мною, роби, як я”. У цьому є глибокий сенс. Сержант – це, по-перше, товариш. Для когось він батько, для когось – брат чи побратим, а для когось – просто вчитель. Це багато значень, поєднаних одним словом. Звісно, за військовою термінологією, сержант має втілювати лідерство, навченість, професіоналізм, гордість, доблесть. Але всі ми – люди, й усі сержанти різні, – каже Сергій.

Розповідає, що він завжди намагається бути щирим і відвертим з усіма до того моменту, поки до нього не повернуться спиною. Та навіть попри це, вважає, кожна людина має право на другий шанс – усі ми вчимося на помилках, а не помиляється лише той, хто нічого не робить. Тому він дає цей шанс. Один. Якщо людина не розуміє, іншого не буде.

Зазначає, що найчастіше до нього побратими звертаються з проблемами психологічного плану.

– З фізичними навантаженнями простіше: людина або може, або не може. А от психологічні питання – це найважливіше. Люди втомлюються, емоційно виснажуються. Найскладніше – знайти індивідуальний підхід до кожного, адже зараз в армії служать дорослі чоловіки, у кожного свій досвід і характер.

Робота інструктора – це кропітка праця, наголошує військовик. Можна просто прочитати лекцію, як у школі, а можна довести тему, показати, розказати й переконатися, що тебе зрозуміли. Це зовсім інше. Часто людям треба просто виговоритися. Поговорили – людині стало легше, але водночас вона хоче почути пораду від старшого побратима. Погано, коли немає в кого запитати поради.

Сергій розповідає, як йому вдається знаходити потрібні слова для бійця, який на межі – вигорів чи боїться.

– Не можу нав’язувати свою думку чи казати: “Роби отак”. Я можу так говорити, коли навчаю володіти зброєю чи тактики, бо там є чіткі правила, які працюють. У життєвих ситуаціях завжди наголошую, що висловлюю свою особисту думку, – розповідає сержант. – Найчастіше ставлю за приклад себе або просто намагаюся донести думку, що комусь завжди буває гірше. Пропоную подумати про тих, хто просто зараз сидить в окопі на “нулі”. Інколи, щоб зняти стрес, можна розказати анекдот, притчу або просто дати людині виговоритися. Немає заготовок, це завжди імпровізація.

Головний сержант батальйону підтримує новобранців, виділяє серед них лідерів та допомагає їм розвиватися.

– Дуже пишаюся своїми сержантами. Це, наприклад, Сокол, Мес, Толковий, Фома. Вони хотіли розвиватися – я запропонував їм посади, дав поштовх. Спочатку майже всі боялися: “Не потягну”, “Не зможу”. Я казав: “Допоможу, все зробимо, все буде чітко”. Дуже радий, що вони мене зрозуміли й зараз усвідомлюють свою відповідальність.

Лідерів видно майже одразу, розповідає Сергій. Та наводить приклад: один із його вихованців, Фома, прийшов новобранцем, а вже нині головний сержант роти. Його випадково відібрали в штурмову групу, і з перших днів було видно його організаторські здібності, цілеспрямованість та, головне, мотивацію. Такі люди самі “спливають” на поверхню за день-два занять. Їх видно, бо вони стараються та намагаються стати кращими.

Організовуючи навчання для підлеглих, Сергій ставить за мету виживання бійця та виконання завдання.

– Я завжди кажу своєму інструкторському складу: якщо людина пішла на бойове завдання й загинула в перші дні, то ціна нашій роботі – нуль. А якщо солдат повернувся, виконав завдання, потиснув тобі руку та сказав: “Дякую” – от тоді видно результат. Маємо навчити кожну людину, незалежно від того, хоче вона цього чи ні. Іноді доводиться примушувати, бо часу на підготовку небагато. На тренуванні є право на помилку, а в бою немає. Там не буде часу “потім зроблю правильно”. Тому ми прагнемо, щоб наші бійці йшли на завдання не як жертви, а як мисливці, які хочуть взяти здобич і повернутися додому, до сім’ї.

Сергій згадує, як одного разу під Куп’янськом разом із побратимом – пілотом Гітарою – цілу ніч мінували лісову дорогу. Встановили 10 мін. А вже під обід на одній із них підірвався ворожий танк.

– Це був просто клас! Після цього ми з Гітарою щоночі займалися мінуванням, пізніше до нас долучилися хлопці з інших підрозділів. Правда п@#$ри почали наші ТМ-ки красти, переносити в інші місця, ховати. У мене виникла ідея працювати двома важкими дронами-вампірами. Один бомбить ворожі спостережні пости, а другий тим часом мінує, де нам треба. Загалом на наших мінах ми тоді “накрутили” два танки, три БМП. Я був задоволений і здивований водночас.

Штаб-сержант дуже вмотивований на військову службу. Розуміє, що зараз це – його робота, яку має виконувати якнайкраще стільки, скільки потрібно. Його мотивує власна совість, зізнається.

– Я просто не можу сидіти вдома, коли все це відбувається. Так було в лютому 2022-го, так є і зараз. Величезну мотивацію нещодавно дало повернення мого брата з російського полону, у якому він пробув понад два роки. Але головна мотивація – всередині, тільки в собі. Треба розуміти: ніхто не прийде й не зробить роботу за нас. Розмови про “посадимо орків на вила” скінчилися, коли всі побачили, наскільки все серйозно. І ті, хто розуміє ціну свободи, продовжують боротися.

Наостанок Сергій торкається теми мобілізації та висловлює свою думку щодо чоловіків, які продовжують ухилятися від військової служби.

– Ті, що ховаються, роблять це за чиєюсь спиною. Вони не розуміють, що ворогу мало буде Донбасу, що він піде далі й прийде до них додому. Для таких людей немає поняття “рідна земля”. Їм, мабуть, байдуже, який прапор висітиме над їхнім будинком. Я вважаю, що всі, хто хоче боротися за свою незалежність, уже тут – або незабаром будуть із нами в строю.

 

 

 

 

---

[wp_show_posts id=”1014722″]

матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова