У Полтаві встановлять барельєф на честь першого міністра освіти УНР Івана Стешенка
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
У Полтаві встановлять барельєф на честь першого міністра освіти УНР Івана Стешенка
Під головуванням першого заступника Полтавського міського голови Валерія Пархоменка відбулося чергове засідання комісії з питань найменування та перейменування елементів міського середовища та інфраструктури, увічнення пам’яті осіб та подій. На ньому було підтримано ініціативу увічнити пам’ять про видатного уродженця Полтави, першого міністра освіти Української Народної Республіки Івана Стешенка.
Таку пропозицію на розгляд міської влади торік внесли представник Українського інституту національної пам’яті (УІНП) в Полтавській області Олега Пустовгар; доктор історичних наук, професор, ректор Полтавського університету економіки і торгівлі (ПУЕТ), голова обласної організації Національної спілки краєзнавців України Олексій Нестуля, а також знаний краєзнавець і письменник, автор книги «Іван Стешенко. Твори, переклади, вибране листування», лауреат премії Полтавської обласної ради імені Петра Ротача Григорій Титаренко. Про це повідомили в представництві УІНП у Полтаві.
До засідання долучилися не лише члени комісії, але й згадані вище ініціатори пошанування видатного полтавця, першого міністра освіти УНР, історика українського театру, літературного оглядача, ученого-літературознавця, поета, перекладача й письменника Івана Стешенка.
Учасники засідання затвердили ескіз і місце встановлення меморіальної дошки барельєфного типу. Її запланували розмістити на фасаді наукового ліцею №3 по вул. В’ячеслава Чорновола. Це історична будівля Першої чоловічої гімназії, у якій із 1882-го по 1892 роки навчався Іван Стешенко. Кошти на виготовлення барельєфу на пошану діячів УНР виділені на останній сесії Полтавської міської ради.
Працюватиме над створенням барельєфу полтавський скульптор, член Національної спілки художників України Дмитро Коршунов — автор багатьох пам’ятників і пам’ятних знаків у Полтаві, серед яких — пам’ятник Марусі Чурай; меморіальні дошки голові Директорії УНР, головному отаману військ УНР Симонові Петлюрі на будівлі аграрного університету; діячу УНР, поетові, драматургу Володимирові Самійленку на фасаді 3-го ліцею; фермерові, Герою Небесної Сотні Вікторович Чміленку на фасаді будівлі Департаменту агропромислового розвитку Полтавської обласної військової адміністрації й обласної асоціації фермерів.
«Стешенко зробив фантастичний внесок в українізацію освіти в УНР, системно дбав про відкриття україномовних шкіл, гімназій, народних університетів. Більшовицькі терористи вбили його саме за українську мову. Важливо, що міська влада усвідомлює важливість постаті Івана Стешенка та йде шляхом підтримки ініціатив УІНП, краєзнавців та громадськості, щоб пам’ять про видатного полтавця була збережена в його рідному місті», — сказав Олег Пустовгар.
Нагадаємо, за ініціативи УІНП та згідно з Постановою Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022-2023 роках» 150-річчя від дня народження Стешенка мало відзначатися позаторік. Але нові дослідження полтавського краєзнавця Григорія Титаренка встановили рік народження не 1873-й, як вважалося раніше, а саме 1874-й. Тож торік 150-річчя першого міністра освіти УНР Івана Стешенка відсвяткували на його малій батьківщині — у Полтаві. Відбулися презентації книги «Іван Стешенко. Твори, переклади, вибране листування» та передача примірників до всіх бібліотек-філій Полтавської міської територіальної громади, всеукраїнський науковий «круглий стіл», покази документальних відео. А цього року ключовою подією стануть урочистості з нагоди відкриття меморіальної дошки Іванові Стешенку.
Довідково
1874 року в Полтаві в багатодітній сім’ї відставного унтер-офіцера й полтавської міщанки народився Іван Матвійович Стешенко – майбутній поет, перекладач, член літературного гуртка «Плеяда», перший міністр освіти УНР.
Батько, Матвій Стешенко, маючи дев’ятьох дітей, не шкодував коштів на їхню освіту. Іван закінчив Полтавську класичну гімназію, пізніше – історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира. Викладав у Фундуклеївській жіночій гімназії, пізніше – у Фребелівському інституті, Музично-драматичній школі Миколи Лисенка, на Вищих жіночих курсах.
Гімназистом почав писати вірші. Створив поему «Мазепа» і видав збірки поезій «Хуторні сонети» та «Степові мотиви». Вільно володів французькою, німецькою, іспанською, італійською, багатьма слов’янськими мовами, перекладав Овідія, Байрона, Беранже, Шіллера, досліджував творчість Котляревського, Коцюбинського, Старицького, Мирного, Стефаника і Шевченка. Входив до гуртка «Плеяда» разом із Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським та іншими діячами. 1897 року був заарештований за участь у студентських акціях протесту, викликаних самогубством чернігівки-народниці Марії Вітрової, колишньої слухачки Вищих жіночих курсів у Санкт-Петербурзі, яка не витримала знущань російських жандармів у Петропавлівській фортеці-в’язниці та вчинила самоспал. У Лук’янівську тюрму за участь у цих акціях потрапила й дочка Михайла Старицького Оксана. У в’язниці між нею й Іваном спалахнули почуття, і молоді люди дали одне одному слово одружитися, щойно Стешенко вийде на волю. Чекати довелося п’ять місяців. Із в’язниці його випустили з «вовчим білетом» і забороною займатися викладацькою діяльністю та проживати в університетських чи губернських містах. Подружжя оселилося на хуторі Марії Заньковецької та Миколи Садовського, де розпочало роботу над упорядкуванням словника української мови.
Із послабленням цензурних і політичних утисків Іван Стешенко повернувся до активного громадського життя. 1903 року став секретарем Правління Київського літературного товариства, членами якого були Микола Лисенко, Олена Пчілка та інші діячі українського національного відродження. Працював у редакції українського літературного альманаху «Нова Рада», разом із однодумцями заснував гумористичний журнал «Шершень», а після його заборони разом з Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Володимиром Самійленком, Людмилою Старицькою-Черняхівською, Максимом Славинським та іншими видавав журнал «Ґедзь».
Перша світова війна привела до Києва потік сімей біженців із Галичини. Попри заборону української школи, для дітей-біженців 18 березня 1915 року в Києві була відкрита Тетянівська українська гімназія. У ній Іван Стешенко спочатку викладав, а згодом очолив. У той час було складено низку програм, методик та підручників, які стали фундаментом для розбудови української освіти в період Української революції.
1917 року Іван Стешенко разом із однодумцями започаткував «Товариство шкільної освіти», був його керівником. Після створення Центральної Ради ввійшов до шкільної та очолив редакційну комісії Ради. 26 червня 1917-го його призначили Генеральним Секретарем освіти, він ввійшов до Першого Генерального Секретаріату Української Центральної Ради (першого українського уряду). На цій посаді взявся за українізацію освіти в Україні. Одним із його проєктів, яким так і не судилося бути втіленим через брак педагогів та постійні воєнні дії, була організація селянських гімназій. Був фундатором Українського Народного Університету (УНУ) та Академії Мистецтв.
Для російських більшовиків Іван Стешенко з його політикою українізації та відродження національної свідомості був серед ворогів номер 1. Ще в січні 1918 року, коли Муравйов захопив Київ і влаштував там червоний терор, було видано наказ про вбивство нашого земляка. Щоб врятуватися від більшовицьких куль, Іван Стешенко в завірюху пішки вибрався із захопленого ворогами Києва. У ніч із 29 на 30 липня 1918 року він разом із 14-річним сином Ярославом прибув зі столиці на вокзал «Полтава-Київська». Візника серед ночі вони не знайшли, а тому вирішили йти пішки. На одній із вулиць прибулих перестріли двоє більшовицьких терористів, які двома пострілами в голову смертельно поранили Івана Стешенка й зникли, навіть не поцікавившись пакунками жертви. Це було одне з перших політичних убивств в Україні. 20 грудня 1923 року Сергій Єфремов записав у своєму щоденнику: «Дізнався від Костя Івановича Товкача страшні подробиці про вбивство Івана Стешенка. Засудила його на смерть большевистська організація Зіньківського повіту; засуд виконав один з членів цієї організації. Коли б це я не від Костя Івановича чув – я б не повірив: така це без краю безглузда, божевільна якась історія. А втім – чи ж божевілля у всяких формах і проявах у нас взагалі бракувало?». Про те, що вбивство Івана Стешенка – справа рук більшовиків, підтвердив і нарком ҐБ Мешик, зазначивши 1941 року в постанові на арешт Оксани Стешенко: «Муж Стешенко в прошлом являлся министром просвещения при Центральной раде (убит Красными войсками в 1918 году)». Саму Оксану Стешенко в тому ж 1941-му відправили до Казахстану в одному вагоні з її сестрою, Людмилою Старицькою-Черняхівською. На руках в рідної людини Людмила Михайлівна й померла в дорозі, а її тіло просто викинули з вагона. Наступного року в якомусь із концтаборів закінчила життя й Оксана Стешенко. Івана Стешенка поховали на Байківському кладовищі. У вересні 2008 року за ініціативи Григорія Титаренка на приміщенні старої школи в cелі Великі Будища (нині підпорядковане Диканській селищній територіальній громаді Полтавського району) встановили меморіальну дошку з барельєфом першого міністра освіти УНР.
[wp_show_posts id=”1014722″]
матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова
