Вірний присязі тарасівців: полтавські сторінки життя Івана Липи – діяча УНР, лікаря та письменника

Цього року відзначаємо 160-ліття від дня народження відомого лікаря, літератора, громадського й політичного діяча Івана Липи (1865-1923). Ювілей видатного обстоювача та будівничого Української Народної Республіки й української національної культури за ініціативи Українського інституту національної пам’яті (УІНП) та згідно з постановою Верховної Ради цього року відзначається на державному рівні.

Іван Липа став яскравим виразником української ідеї зрізу ХІХ-ХХ століть, почавши від «Братерства тарасівців» і дійшовши до міністерської посади в уряді УНР. Водночас його біографія є цінною в контексті краєзнавчих студій, адже він народився в Керчі, навчався в Харкові, працював на Полтавщині та Одещині, а завершував земний шлях на Галичині. Але в цьому нарисі наголос – на маловідомому періоді його діяльності в селі Мачухи, що під Полтавою.

Арешт за участь у ««Братерстві Тарасівців»

Іван Липа народився 24 лютого 1865 року в Керчі, у родині бідних міщан. Навчався в церковно-парафіальній школі, у якій набув богословських знань, що надалі вплинули на моральність його світогляду. Продовжив освіту в місцевій Олександрівській гімназії, що була відома своїми випускниками революціонерами А. Желябовим, М. Тригоні та Л. Тихомировим, яких знали завдяки вчиненому ними замаху на російського імператора.

У Харківському університеті Іван Липа засвоював медичну науку та під впливом місцевої громади й студентства змінив власні політичні погляди із загальноімперського «толстовства» на позиції українського «народолюбства». Це втілилося в заснуванні таємної організації «Братерство Тарасівців».

Тарасівці об’єднали навколо себе молодь із різних міст Наддніпрянської України. Заручилися підтримкою родини Русових, письменника Михайла Коцюбинського, драматурга Володимира Самійленка. Очолив організацію Іван Липа. А її осередки виникли в понад десяти містах.

1893 року тарасівці опублікували свій Статут. У ньому йдеться про необхідність знищення національної дискримінації, відродження української нації та висловлюється ідея соборності, єдності українців.

Арешт Івана Липи 1893 року призвів до перерви в навчанні. Утім, завдяки значним зусиллям хлопець поновив здобуття фаху. Диплом лікаря отримав 1896-го в Казанському університеті.

Земський лікар

Іван зміг присвятити себе професії земського лікаря, на яку на рубежі ХІХ – ХХ століть у Російській імперії було покладено основний тягар боротьби з хворобами. Першою медичною практикою стало с. Липецьке Ананьївського повіту Херсонської губернії, куди Івана Липу влаштував відомий меценат Євген Чикаленко. Місцева інтелігенція вороже ставилася до лікаря-українця, тому він знайшов роботу на Полтавщині.

У тутешньому земстві теж не надто довірливо поставилися до лікаря, шукаючи серед місцевих поручителя за «неблагонадійну» персону. Невідомо, чи знайшли такого, але наприкінці червня 1898 року Іван Липа без затвердження поїхав до Полтави, одночасно надіславши заяву до Чернігова. Уже з 2 липня був затверджений земським лікарем четвертої медичної дільниці, приймальне відділення якої розташовувалося в селі Мачухи Полтавського повіту (сьогодні Полтавського району й області).

Полтавщина радувала Івана Липу своєю мальовничістю, також  імпонувало, що місцеве населення складалося переважно з українців. Та були й недоліки. Селяни, як зазначав лікар, «як ведмеді живуть по хуторах, такі ж дикі, як і ведмеді. Знахарок і знахарів тут більше, ніж в других місцях…». Іван поселився в п’ятикімнатній «квартирі», тобто будинку, де, щоправда, спочатку не було жодних меблів і посуду. Та з часом облаштував це житло, а поряд із будівлею виростив розкішні троянди.

У лікарні, яку очолив Іван Липа, не вистачало найнеобхідніших інструментів. Лікар просив на їх купівлю 300 рублів, а отримав лише 100. Тож інструменти доводилося купувати найдешевші. Аби змінити ставлення управи до своєї четвертої дільниці в Мачухах,  розписав статистичний звіт за десять попередніх років роботи лікарні. Найбільш виснажливою була робота в період епідемій. Так, у січні 1899 року, коли в регіоні лютувала віспа, інфлюенца (різновид грипу), а згодом і скарлатина, Іван Липа приймав у середньому вісімдесят хворих на день і об’їжджав усі хутори в радіусі сорока верст.

Коли ж не було ніяких епідемій, лікар облаштовував житло, бував у Полтаві на різноманітних заходах, їздив на риболовлю на річку Ворскла в сусіднє село Старі Санжари.

Не забув Іван Липа в Мачухах і про громадську діяльність. Намагався відкрити книгарню та влаштувати туди фельдшерку. Сама лікарня була своєрідним «культурним центром» села. Так, до різдвяних свят наприкінці 1900-го в ній влаштували свято для дітей із «сосенкою», причому потурбувався лікар і про подарунки – українські книжки: «Кобзар», «Чорну раду» та ін.^.

Стосунки з Єлизаветою Геращенко… Все йшло до одруження…

Поява нового лікаря не оминула уваги жіночої половини жителів села Мачухи. До нього почала виявляти цікавість 19-річна дружина місцевого священика Єлизавета Іванівна Геращенко. У листах до М. Загірньої-Грінченко Іван Липа докладно описує їх взаємини та портрет Єлизавети, яку ласкаво називає «Люліки»: «… з одного боку [я] її чим далі, тим більше люблю. З другого боку, боюся взяти її за дружину. Це така людина, що всім подобається: і жінкам, і чоловікам… всі у неї закохуються… Усякий лічить за щастя зробити їй, яку хоче, послугу, і вона панує над ними, поки вони не зробляться для неї непотрібними, або поки я не почну сердитися…». Все йшло до одруження, адже Єлизавета Геращенко подавала заяву на розлучення та навчалася на фельдшерку. Але влаштуватися їй до лікарні так і не судилося: спочатку її ще законний чоловік став на заваді, надіславши заяву до повітової управи зі скаргою, а потім Іван Липа опинився на Одещині. Причому він виїхав із Мачух один, а Єлизавета Геращенко, ймовірно, повернулася до чоловіка.

Ці події певним чином мали продовження через майже десятиліття. Облаштувавшись на Одещині, Іван  Липа одружився з М. Шепель-Шепеленко. Власних дітей у них не було, тому вони всиновили хлопчика Георгія в лютому 1910 року з присвоєнням прізвища та по-батькові всиновлювача. Хлопчику змінили ім’я, і так з’явився в родині вже одеських інтелігентів майбутній талановитий поет і геополітик Юрій Іванович Липа. З листування М. Липи та Л. Шелухиної видно, що 1916-го рідна мати Ю. Липи Є. Геращенко померла. Чи було всиновлено хлопця за її життя, не відомо. Та в будь-якому разі, зважаючи на конфлікт між А. Геращенком та І. Липою, виглядає дуже сумнівним, що священик дав би свого сина на всиновлення колишньому «супернику». Є дуже ймовірним, що Іван Липа повернувся аж через вісім років до старих місць, щоб всиновити власного рідного сина.

Мачуський період життя. Статті, переклади, проза. Рецензії на п’єси

Дві статті та розлога рецензія в «Літературно-науковому віснику» побачили світ 1901 року та, найбільш імовірно, були написані у Мачухах. Стаття «Книжка й автор» переповідала типову для тих часів історію боротьби автора з цензурою. Невідомий нам полтавський автор, за словами Івана Липи, надіслав півтора роки тому свою «Гарненьку книжечку» в цензуру, але відповіді не отримав. А за цей час «будучий видавець уже тричі слабував на інфлюенцу, раз хворів нефритом, раз запаленнєм на лехкі і недавно трохи вмер від тифової гарячки. Коли він слабував на горячку, то йому все ввижалося, що цензура дозволила «Гарненьку книжечку» і що він бігає та клопочеться по друкарнях». Напевно,  Іван Липа лікував нещасливого автора, бо слідкував за наступним погіршенням його здоров’я й передав його зневіру читачам «ЛНВ»: «Певне, я не діждуся свого рукопису з цензури; так й умру не видрукувавши «Гарненької книжечки». Тож автор іронічно питає у цензорів Російської імперії, чи вони думають, «що наші автори та видавці безсмертні або принаймні живуть стільки літ, скільки черепахи?».

У тому самому номері «ЛНВ» лікар розмістив огляд аматорських театральних вистав, які він бачив на Полтавщині. У Старих Санджарах у жовтні 1900 року ставили «Розумного та дурня» І. Тобілевича: «над рікою Ворсклою на швидку руку збили загороду і тільки над лаштунками накрили ряднами… погода була погана…». Люди з’їхалися на виставу з усіх околиць, але ціна 25 копійок за квиток їх зупиняла: «коло театру було багато, а білетів ніхто не брав». Тому «театрали» знизили ціну до 15 копійок і театр наповнився, тож «комедія пройшла жваво, а деякі артисти грали зовсім талановито». Також розписав Іван Липа побачену виставу в Решетилівці. Її ініціаторкою стала місцева фельдшерка, яка згуртувала навколо себе молодь. Ставили п’єсу «Зайдиголова» М. Кропивницького, за режисуру взявся місцевий учитель. «Перша дія просто захопила всіх: до того натурально і жваво проносились малюнки перед нашими очима. Єдина роля Гапки, жінки Лободи, була взята інтелігенткою – самою іниціяторкою і то через те, що ні одна дівчина не схотіла грати ролю п’яниці баби».

Крім журналістських повідомлень, Іван Липа написав у Мачухах кілька художніх творів. Зокрема, його переклад на українську мову вірша С. Надсона «Чи мана, чи нещастя, хіба ж не одно?» містив присвяту до «Є. Г.», тобто до Єлизавети Геращенко, хоча, коли точно його написано, з’ясувати досить складно. Серед прозових творів Івана Липи точно відомо, що в часи проживання в с. Мачухи він писав, коригував та надсилав до друку повість «Прохожалий», що також уперше вийшла друком у «ЛНВ».

На початку березня 1902 року Іван Липа виїхав із Мачух до Одеси. Селяни дуже тепло проводжали лікаря, «дехто просто з плачем».

Просвітницька й державницька діяльність у Одесі

У південному місті Іванові Львовичу не одразу вдалося отримати посаду лікаря: була велика конкуренція. Одеса як одне з найбільших міст імперії потребувала нових лікарень, які поступово будувалися. Зокрема в районі, що отримав назву «Слобідка», на момент приїзду Івана Липи добудовувалась нова лікарня. Трохи згодом він потрапив на посаду головного лікаря в містечку Дальник, поряд із Одесою, де пропрацював майже десять років.

Переїхавши на Одещину, лікар потрапив у коло однодумців місцевої громади, яку складали М. Комаров, Є. Чикаленко, І. Луценко, С. Шелухин та інші. За сприяння однодумців Липа долучився до Української демократично-радикальної партії, а згодом і Товариства українських поступовців (ТУП); до кількох відомих з’їздів української інтелігенції як представник одеської громади та був членом НТШ; до петиції щодо дозволу в Одесі українознавчих студій і брав участь у виборах до І Державної Думи.

Значною перемогою революції 1905-1907 років стала поява на Наддніпрянщині україномовної преси та культурницьких товариств. Іван Липа став співзасновником Одеської «Просвіти», «Одеського українського клубу» та «Української Хати».

Листопад 1917 року. Українська Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку (УНР). Тож Іван Липа ще із більшим завзяттям пірнув в українську національну стихію: завдяки власному авторитетові серед робітничого прошарку в одному з районів міста лікар отримав повноваження його представника – комісара. Цю посаду обіймав до захоплення міста російськими більшовиками в січні 1918-го.

Коли за умовами Брест-Литовської угоди влада ленінської росії залишила Одесу, її новим комісаром став Іван Липа. Перебуваючи на цій посаді, у березні-квітні 1918 року він займався розв’язанням паспортних проблем іноземців, упорядкуванням списків власників зброї, обмеженням сваволі власників житла у відносинах з орендарями, регулював податки з ігрових закладів, обмежував спекуляцію на обміні та в продажу книжок. Унаслідок приходу до влади П. Скоропадського новим очільником міста став В. Мустафін, а Іван Липа зайняв позицію, співчутливу до антигетьманських сил.

В урядах УНР: підтримка УАПЦ, розробка конституції

Гетьманат протримався до грудня 1918-го. Перший уряд Директорії УНР на чолі з одеситом В. Чехівським був затверджений 26 грудня 1918 року. До нього Липа потрапив як керуючий Управлінням культів при Міністерстві освіти. Одразу ж по прибутті до Києва долучився до Української партії самостійників-соціалістів (УПСС). Одним із перших рішень міністра було підтримати указ про створення української автокефальної церкви. Міністр сприяв О. Лотоцькому в його поїздці до Стамбула, метою якої було визнання автокефалії Вселенським патріархом. Також Івана Липа долучився до розробки статуту та проведення Синоду нової церкви.

Відступаючи з урядовцями УНР через Вінницю, Кам’янець та Станіславів, діяч опинився в Тарнові, де долучився до комісії зі складання проєкту нової конституції України. У вересні-жовтні 1920-го конституційна комісія, очолена А. Ніковським, провела понад тридцять засідань, результатом чого став новий проєкт Основного закону. З січня 1921 року Іван Липа брав участь у засіданнях передпарламенту УНР – Ради Республіки – і кілька разів відкривав її засідання як найстарший з урядовців. Як важлива фігура в УПСС очолював її філію при Раді Республіки й намагався стримати розкол, який намітився між його філією та віденським центром. Партія була другою за значенням в екзильному уряді, і ця роль стала можливою завдяки авторитету та діяльності Івана Липи, адже після спроби державного перевороту, очоленого її членом В. Оскілком, УПСС ледве не опинилася поза законом.

На еміграції

Крім політичних аспектів діяльності в період державотворення 1917-1921 ррків, Іван Липа не полишав лікарську справу: 1918-го виконував обов’язки лікарського інспектора м. Одеси, а після відступу разом з урядом УНР на територію Польщі перебував на посаді міністра здоров’я й опікування. Також працював в українському Червоному Хресті при дієвій Армії УНР і створив та особисто очолював товариство Блакитний Хрест, що об’єднувало благодійницькі організації та намагалося покращити матеріальне становище інтернованих українців.

Остання лікарська дільниця Івана Липи функціонувала в м. Винники (нині – частина Львова), він її сам обладнав, незважаючи на скрутне матеріальне становище. Останні роки чоловік провів у боротьбі з польською бюрократією, що не дозволяла медичну практику лікареві-українцю на своїй території, а також у постійних пошуках грошей на навчання для сина Юрія. Лікар, як і на Наддніпрянщині, займався переважно незаможним населенням, у чому йому сприяла греко-католицька парафія.

Залишившись на чужині без дружини, яка не встигла виїхати з Одеси, Іван Липа провів свої останні дні в компанії І. Огієнка та галицької інтелігенції й після смерті знайшов спочинок у Винниках.

Незважаючи на приналежність до дещо менш помітних кіл, аніж очільники УНР, памʼять про цього діяча зберігається. Як і про видатного сина Юрія – найталановитішого українського геополітика ХХ століття. Івана Липу шанують також за його літературні праці, деякі з яких і сьогодні дивують читача сміливими символістськими експериментами та свідченням про Визвольні змагання першої чверті ХХ століття.

Ігор Стамбол, кандидат історичних наук, доцент кафедри інформаційних комунікацій Факультету української філології, культури і мистецтва Київського університету імені Бориса Грінченка (для представництва УІНП в Полтавській області)

---

[wp_show_posts id=”1014722″]

матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова