«Жила однією ідеєю: вільна Україна»: до 120-річчя «козацької матері» Оксани Мешко
«Жила однією ідеєю: вільна Україна»: до 120-річчя «козацької матері» Оксани Мешко
У дисидентському русі 60–80-х років XX століття Полтавщина не стала краєм, котрий би дав плеяді опозиціонерів чисельне поповнення. Проте, як відомо, і загальна кількість дисидентів не була великою. Українські правозахисники протистояли системі не числом, а гідним подиву моральним потенціалом. Серед українських правозахисників була низка інтелектуалів, котрі стали б окрасою будь-якої європейської нації: генерал Петро Григоренко, письменник Микола Руденко, юрист Левко Лук’яненко, журналіст В’ячеслав Чорновіл, літературознавець Євген Сверстюк, поети Василь Стус, Василь Симоненко та багато інших, хто відкрито боровся за незалежність України, проти тоталітаризму СРСР. Яскравим прикладом такої особистості є, безсумнівно, постать уродженки Полтавщини Оксани Яківни Мешко, котру учасники дисидентського руху називали «козацькою матір’ю», вкладаючи в цю метафору готовність стійкої, незламної жінки до жертовної боротьби.
Мешко ввійшла в історію українського правозахисного руху як громадська діяча, співзасновниця й лідерка Української Гельсінської групи. Драматичний, сповнений боротьбою з тоталітаризмом СРСР, за незалежність України й самовідданою материнською любов’ю, турботою про захист прав і гідності українців, життєвий шлях видатної Українки пояснює глибоку суть ще й характеристики як «матері української демократії». 120-річчя від дня народження Оксани Мешко за ініціативи Українського інституту національної пам’яті (УІНП) та згідно з Постановою ВР цьогоріч відзначається на державному рівні.
Поневіряння, арешти, ув’язнення
Оксана Мешко народилася 120 років тому, 30 січня 1905-го, у містечку Старі Санжари на Полтавщині (нині це село підпорядковане Новосанжарській селищній територіальній громаді Полтавського району), у малоземельній хліборобській, колись козацькій родині. Батько любив працювати на землі, тому скінчив садівничу школу в Полтаві, але, щоб прогодувати сім’ю, мусив ще й крамарювати. Торгувала і її мати, котру односельці поважали за добру та товариську вдачу. Ось як Оксана Яківна описує свою малу батьківщину: «Це мальовничий куточок України над річкою Ворсклою. П’ять церков височіли своїми дзвіницями. Село на п’яти пагорбах, живе, веселе, з млинами, а вечорами з піснями, що й зараз їх можна почути, але вже не на вулиці, а тільки в гуртках співочих».
Один із наслідків окупації Української Народної Республіки ленінською більшовицькою росією – жахливий червоний терор. 1920-го (згідно з іншими даними, 1921 року) був заарештований і розстріляний у рідному селі 42-річний батько Оксани за те, що належав до УАПЦ та за невиконання продподатку. Старший брат Євгена Мешка, активний діяч товариства «Просвіта», поліг за волю України в повстанських лавах місцевого петлюрівського отамана Івана Біленького. Дві сестри – Віра та Катерина (до речі, у майбутньому стане діячкою Організації українських націоналістів та Української головної визвольної ради, організує Першу конференцію поневолених народів Східної Європи та Азії в селі Будераж Здолбунівського району на Рівненщині й підтримуватиме Українську Повстанську Армію), а також брат Іван розійшлися по Україні. Щоб якось вижити в ситуації, що склалася, Оксана переїхала до Полтави, де навчалася в Першій українській гімназії, а згодом почала працювати. 1927 року Мешко вступила на хімічний факультет Інституту Народної Освіти в Дніпропетровську. Упродовж навчання її кілька разів виключали з інституту за «соцпоходження», та вона кожного разу, спираючись на чинне законодавство, відновлювалася.
1930 року Оксана Мешко вийшла заміж за колишнього члена Української комуністичної партії Федора Сергієнка, який свого часу, як і інші «укапісти», відбув ув’язнення в тюрмі на Холодній Горі в Харкові. Своїх синів Євгена та Олександра (відповідно 1930 та 1932 років народження) жінці довелося ростити в тяжкі часи кремлівського Голодомору-геноциду. А коли 1935-го чоловіка вдруге заарештували, то упродовж дев’яти місяців зверталася до посадових осіб і різних інстанцій із проханням про його звільнення. Звільнили, однак змусили погодитись виїхати на Урал – спочатку до Магнітогорська, потім до Челябінська.
Сім’я в складі самої Оксани Яківни, її матері Марії та двох синів Євгена й Олеся бідувала, хоча вона, попри значний психологічний тиск, працювала молодшим науковим співробітником хімічної лабораторії в науково-дослідному інституті зернового господарства. У розпал так званої «єжовщини» її звільнили з роботи під приводом скорочення штатів. Розуміючи, що в Україні вона буде під наглядом сталінського НКВС, разом із синами переїхала до Тамбова, де вже жив її чоловік Федір Сергієнко. З початком радянсько-німецької війни в червні 1941 року його мобілізували до Червоної Армії, а під час нальоту німецької авіації загинув їхній старший син Євген. Уже в травні 1944 року Оксана Яківна разом із сином Олесем повернулися в Україну й 1945-го з матір’ю та чоловіком поселилася в Києві.
Згодом до неї переїхала старша сестра Віра Худенко. Попри те, що сестрин син воював у лавах Української Повстанської Армії, Оксана Мешко, ризикуючи родинним благополуччям, надала їй притулок, знайшла роботу. Та за доносом Віру Худенко заарештували. Тож зверталася до прокуратури, приймалень МДБ і юридичних консультацій. Ці клопоти про сестру вирішили і її власну долю: 19 лютого 1947 року вона теж була заарештована. Сестер звинуватили в намірах вчинити терористичний замах на першого секретаря ЦК КПУ(б) Микиту Хрущова. Допитували 21 ніч поспіль, а вдень за дрімання саджали до карцеру. Ось як згадує ці тяжкі часи: «Нічні допити починалися через 30-40 хвилин після «отбою», а закінчувалися за годину, часом менше перед «підйомом». Можна було сидіти на ліжку, але не лежати. За «клювання носом» саджали до карцеру в холодний підвал і забирали верхній теплий одяг. Карцер без ліжка й «тюфляка», пайок – 300 г хліба та двічі окріп. Часом за дрімання саджали в бокс, де швидко бракло повітря і я непритомніла. Тоді вгорі відчиняли кватирку, що виходила на коридор, і наглядач брутально мені погрожував та докоряв за мою «упертість» і «недисциплінованість». У такий спосіб слідчий робив собі «передишку», а я продовжувала «не зізнаватися».
Через сім місяців, уже у в’язниці Москви, сестрам винесли заочний вирок – по 10 років комуністичних концтаборів. У Москві шляхи Віри Худенко та Оксани Мешко розійшлися: першу заслали до Кемеровської області, другу – до Ухти в Комі АРСР.
«Ми не тільки довбали камінь, ми й вантажили його…»
Спочатку Оксана Мешко працювала в сільгоспзоні, а навесні 1949 року її перевели до Іркутських каменоломень. Вона згадувала: «Ми не тільки довбали камінь, ми й вантажили його спочатку на автомашини, а потім і на залізничні платформи, підкачували камінні брили на лагах з тим же пристрасним рефреном під команду: «… подняли, котим разом, дружнее, еще, еще раз…». У цих нелюдських умовах жінка підірвала своє здоров’я й навесні була комісована як недужа. До Києва повернулася в червні 1956 року. Повністю реабілітована була 11 липня цього самого року. Оксана Яківна з сином жили на той час у Києві за адресою: вул. Верболозна, 16. Син – Олесь Сергієнко – 1963 року вступив до Київського медичного інституту й сумлінно навчався, багато читав, його допитливий розум усе частіше оцінював навколишню дійсність через «українську оптику».
Прийшла «хрущовська відлига». Тож частина інтелігенції старшого покоління й нове покоління шістдесятників скористалися шансом працювати на українську справу в дещо більш сприятливих умовах, ніж за часів Сталіна. Оксана Мешко також активно долучилася до громадсько-культурницької діяльності шістдесятників. Сама вона так описує ті події: «Знайшла людей, прихильних до цієї ідеї, людей, які не питали, скільки їм заплатять за виступ. Я тільки говорила одне: «На громадських засадах». І – о диво! Люди з філармонії, з усіх культурних установ – ніхто ніколи не відмовлявся взяти участь. У двадцяти школах Києва, клубах різних підприємств, науково-дослідних інститутах провели ранки і вечори на теми української класики: ювілеї Шевченка, Франка, Лесі Українки. Роки 1963-1968, ні, навіть до 1969, цілих шість років я жила цим. Я побачила, що Київ живий, що люди спрагли до роботи культурно-духовної».
Та невдовзі повертається задушлива російська комуністична атмосфера. Брєжнєвська, огидна, україноневисницька. У цей час Олеся Сергієнка, сина Оксани Яківни, активного учасника українського руху, звільнили з роботи за промову на похоронах Алли Горської – художниці, члена київського Клубу творчої молоді, котру по-звірячому вбив кремлівський комуністичний режим. У виступі пролунала думка про справжні причини загибелі мисткині – розправу за її волелюбні погляди. Олеся Сергієнка разом із сотнею дисидентів, українських патріотів заарештували 12 січня 1972-го, тож цей «генеральний погром» українського дисидентства не випадково відзначається нині як день українських політв’язнів. Наполегливий захист сина зробив Оксану Яківну найактивнішою правозахисницею. Її пристрасні, стилістично довершені заяви ґрунтувалися на знанні законів, почутті своєї правоти та моральної переваги, стали яскравими зразками правозахисної публіцистики. Це був голос уже не просто матері на захист сина, а відкрита боротьба за права людини. Улітку й восени 1972 року відбулося декілька закритих судових процесів із жорстокими вироками за ст. 62 Кримінального кодексу УРСР. Зокрема Олеся Сергієнка засудили до семи років таборів суворого режиму й трьох років заслання тільки за те, що в нього знайшли самвидавчу працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» з позначками на полях. Чоловіка звинуватили в тому, що він редагував частину праці Дзюби.
Сумління нації
Після арештів інтелігенції 1972 року в духовно розореному комуністами українському Києві, здавалося, не залишалося жодної незломленої, не забрудненої каяттям душі. І все ж декількох незламних нащадки згодом наречуть «сумлінням нації». Серед тих, хто «сіяв квітки на морозі», була й Оксана Мешко, котру чимало киян шанобливо називали тоді «бабою Оксаною». Особлива сторінка її життя пов’язана з діяльністю Української Гельсінкської Групи (УГГ). Ось як жінка згадує ці події: «До мене прийшов у 1976 році, восени, Микола Данилович Руденко зі своєю дружиною Раїсою з пропозицією вступити до Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод… От я сіла і задумалася. Кажу: «Нас зараз тільки двоє». «Нас буде більше, Оксано Яківно, не бійтеся, що нас двоє. Ми тільки складаємо з вами серцевину. Буде більше». Кажу: «Але ви знаєте, що всі ми будемо потім заарештовані?». – «Та ну, ні! – тут уже він сміявся. – Та не будемо ми заарештовані!». Кажу: «Будемо ми заарештовані. Бо вовк линяє, але шкуру не міняє. Я оце тепер, товаришу Руденко, захищаючи свого сина і стикаючися з нашими судовими, державними інституціями, з юстицією, переконалася, що це те ж саме: ми будемо заарештовані. Але я вам хочу сказати – не смійтеся – я не боюся, що буду заарештована. Бо мені навіть краще, щоб я була заарештована. Бо мені жити тепер тяжко. Я не можу більше так жити». Я згодилася, я стала другою».
Перших сміливців, які заснували УГГ, було десятеро. Це були Микола Руденко, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Ніна Строката-Караванська, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Петро Григоренко (як московський координатор), Олекса Тихий, Олесь Бердник. Усі вони підписались під «Декларацією Української Громадської Групи Сприяння Виконанню Гельсінкських Угод» 9 листопада 1976 року. Ось цілі, що їх поставила перед собою група: «1. Сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з декларацією Прав Людини. 2. Активно сприяти виконанню гуманітарних статей Прикінцевого Акту Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі. 3. З метою вільного обміну інформацією та ідеями домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежних прес-агентств тощо».
Як свідчить Мешко, «це була перша в нашій історії боротьба легальна. Ми в своїх правозахисних документах – бо основна наша ідея: захист прав людини і захист прав нації – покликались на Прикінцевий акт Гельсінкських домовленостей і свої документи офіційно розсилали урядам 32-х країн Європи, США й Канади, а 35-ту – радянському урядові. Це була перша нагода, яку не можна було зігнорувати, на яку не можна було не опертися. Це була нагода на підставі міжнародних правових документів боротися з ними».
Вовк линяє, та шкури не міняє
Оксана Мешко стала першою жертвою органів КДБ серед членів Гельсінкської групи. Так, у «Повідомленні», датованому 12 листопада 1976 року, ідеться: «У перший день створення Групи був зорганізований бандитський напад на помешкання Миколи Руденка, і тоді каменем була поранена член Групи Оксана Мешко». Міліція відмовилася розслідувати цей злочин. Від цього моменту й до часу остаточної ліквідації (фактично розгрому) УГГ на початку 1980-х років Група була об’єктом інтенсивних переслідувань і репресій. Документ про напад на засновників УГГ був переданий Миколою Руденком кореспондентові західнонімецького телебачення Бердну Нільсенові Штокбі.
У відповідь органи КДБ розпочали обшуки та вилучення машинописних текстів, книг, чистого й копіювального паперу, друкарських машинок, фотознімків і фотоапаратів, вирізок із газет, журналів, у тім числі грошей СРСР (готівки та ощадних книжок), різних документів. Однак, незважаючи на лють репресивних органів СРСР, Оксана Мешко продовжувала діяльність в УГГ. Активність правозахисників викликала репресії органів КДБ. 3 лютого 1977 року був заарештований Олекса Тихий, а 5 лютого – Микола Руденко, 23 квітня заарештовані Микола Матусевич і Мирослав Маринович.
Дії російсько-комуністичної влади лише зрадикалізували рух і Групу, котру фактично очолила Оксана Мешко. У відповідь на арешти в травні 1977-го Група звернулася із заявою до Президії Верховної Ради Української PCP, у якій вказала на грубі порушення закону, допущені під час затримання. Група вимагала «…проінформувати громадськість республіки про арешти Миколи Руденка, Олекси Тихого; попередити заздалегідь про початок судового процесу; в період суду висвітлювати хід процесів у республіканських засобах масової інформації».
Не відступилася від совісті
Арешти тривали, і Оксана Мешко невдовзі лишилася чи не єдиною реально діючою учасницею Групи. Після арешту Миколи Руденка вирішено було не обирати нового голову УГГ, фактично ж координувала дії Оксана Яківна. Вона пильно охороняла чистоту Групи, ретельно, часом, здавалося, надто ревно перевіряючи кожного кандидата. За підрахунками дослідників, загалом у Групі з 1976 по 1988 роки нараховувалася 41 особа, 39 із них були ув’язнені, провівши разом у неволі понад 550 років.
Із 11 меморандумів, що їх підготувала УГГ, Оксана Мешко була причетна до створення 6, за що до неї застосували один із найжахливіших методів репресивної практики 1960-1980-х – ув’язнення в спеціальній психіатричній лікарні. Декілька місяців жінка провела в Павлівській психіатричці. Після звільнення з лікарні на волі пробула недовго. 12 жовтня 1980 року в неї відбувся обшук – КДБ порушив нову кримінальну справу про «антирадянську агітацію та пропаганду». Київський суд розглянув її 5-7 січня 1981 року і виніс вирок: 6 місяців ув’язнення та 5 років заслання. Етап на заслання в село Аян на березі Охотського моря тривав 105 днів: «Найдовший етап… Я не знаю, чи ще хто-небудь із найтяжчих злочинців мав етап 105 днів, такий, як у мене. Я в багатьох людей питала, скільки вони були на етапі. Коли я називала ту цифру, люди бралися за голову…».
Свій термін ув’язнення й заслання Оксана Мешко добула до останнього дня, звільнилася 5 листопада 1985 року й повернулася до Києва. Впродовж 1988-1989 років мандрувала світом, популяризуючи українську ідею. Виступала в Австралії, США, Франції, зокрема на Світовому Конгресі Вільних Українців. Під час перебування в США зустрілася в Нью-Йорку із засновником УГГ Миколою Руденком.
Повернувшись в Україну, стала членом Координаційної Ради Української Гельсінкської Спілки (УГС), у яку була реорганізована УГГ. 29 квітня 1990 року Оксана Мешко відкривала Установчий з’їзд Української Республіканської Партії. Насамперед її стараннями в червні 1990-го була поновлена діяльність української правозахисної організації «Гельсінкі-90». 2 січня 1991 року серце Оксани Яківни перестало битися. Поховали «козацьку матір» у Києві, на Байковому цвинтарі, невдовзі на могилі постав козацький хрест.
«Померла, як жила, – в дорозі, з повною ношею невідкладних справ», – писав Євген Сверстюк. Оксана Мешко не відступилася від совісті та власних принципів, ставши яскравою представницею полтавського краю в національному правозахисному русі. Як зауважив укладач спогадів Оксани Яківни Василь Скрипка: «…вона жила однією ідеєю: вільна Україна. Ця ідея вела її все життя і, очевидно, давала здоров’я перенести неймовірні муки, тортури і злигодні. Я її якось назвав Залізною Леді, на що вона тільки вибачливо усміхнулася: «Хтось ще мені це казав».
Пам’ять про Оксану Мешко увічнена в назві вулиці в Полтаві (у межах декомунізації, 2016 року). У селі Старі Санжари за ініціативи українських правозахисників Євгена Сверстюка та Василя Овсієнка у вересні 2002 року її ім’я присвоєне місцевій середній школі; тут створена меморіальна кімната-музей української правозахисниці, на закладі встановлена меморіальна дошка. А ще в межах виконання деколонізаційного закону торік за поданням Інституту національної пам’яті розпорядженням Полтавської обласної військової адміністрації в селищі Нові Санжари та селі Старі Санжари на пошану сестер Мешко названі вулиці.
Тетяна Демиденко, кандидатка історичних наук (для Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті)
