“Якщо мені тут так страшно, то набагато страшніше було дітям, чи цивільним, кого росіяни розстрілювали на вулицях”, – військовий ТЦК розповів, як подолав страх у своєму першому бою
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
“Якщо мені тут так страшно, то набагато страшніше було дітям, чи цивільним, кого росіяни розстрілювали на вулицях”, – військовий ТЦК розповів, як подолав страх у своєму першому бою
– 23 лютого мені зателефонували і сказали прибути з речами в ТЦК. Я кажу, ні, я не явлюсь, бо я тільки строчку закінчив. А наступного дня почалася велика війна. І я сам прийшов у ТЦК, та мені сказали бути на зв’язку. На початку березня викликали з речами, і відправили до Києва. Там я потрапив до лав президентського полку, в 20 окремий батальйон спеціального призначення, – розповідає військовослужбовець Четвертого відділу Лубенського районного ТЦК та СП старший солдат Владислав Базака.
Зараз Владу 24 роки. На строкову службу вступив 2020-го, проходив у прикордонному загоні на Волині. Демобілізувався на початку січня 2022-го. Навіть встиг попрацювати за фахом – трактористом. А потім довелося повернутися до війська.
Джерело: Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП
Після навчання в лавах президентського полку влітку старший солдат отримав посаду кулеметника. І влітку у складі свого підрозділу виїхав на Донеччину на виконання бойових завдань в район населеного пункту Велика Новосілка.
– Нас зустріли морпіхи, завели на місце. На перший вихід набрав у сумку багато непотрібного: колонку, спальник, одяг. Аби знав, що там буде, я б багато чого не брав. Бо ще кулемет, БК, вода… Тяг на собі кілограмів 100, і все це по спеці, – згадує Влад. – Ми зайшли, як виявилося, на відбиті в росіян позиції. Це була посадка і трохи поля. Нас розставили по точках. Я потрапив на ту, де перед тим було четверо 200. До мене прибіг один морпіх і спитав: “Ти людей вбивав?”. Та нє, ти шо, кажу. “Ну, привикнеш”, – хлопнув по плечу та пішов. Я був у шоці. А потім почався обстріл. Танки, міномети стріляли, нас закидали фосфором… Я згадував усе своє життя, шкодував, що у мене немає дітей.
Старший солдат згадує про побратима на псевдо “Армані”, який пройшов окупацію і бачив у житті багато страшних речей. Він не розгубився і, коли почався стрілецький бій, активно вв’язався у перестрілку. Влад зізнається, що теж хотів стріляти, та не зміг: дуже злякався і розгубився в той момент.
Наступні чотири дні, каже воїн, здалися йому пеклом. Переважно через постійний стрес. Він дуже боявся отримати важке поранення – навіть більше, ніж загинути. Довелося разом з товаришем виносити тіло командира, який загинув під час обстрілу.
– Мене тоді охопила паніка. Навіть всерйоз були думки про суїцид. А потім “Армані” розповів, через що йому довелося пройти в окупації. І я подумав: якщо мені тут так страшно, то набагато страшніше було дітям, чи цивільним, кого росіяни розстрілювали на вулицях… І зрозумів, що я ще багато корисного можу зробити. Навіть якщо мені суджено загинути на війні, просто зобов’язаний забрати з собою якомога більше цієї російської наволочі. Ото так якось і заспокоївся.
Перший бойовий вихід тривав чотири дні. Військовий розповідає, що позиції були неглибокі – до поясу, ще тоді не встигли облаштувати бліндажі. Коли пішов рясний дощ, добу доводилося спати у воді, яка назбиралася в окопах. Мучили спрага і голод – на виходи бійці взяли з собою лише шоколад, бо мало важив. Виходили на перепочинок уночі, речі залишили на позиції. І за два дні повернулися.
За місяць вже усі звикли та втягнулися в бойову роботу. Короткі перепочинки, зміна позицій. Обстріли, перестрілки… Коли виходили на короткі перепочинки за декілька кілометрів від ЛБЗ, жили в хаті. Переважно, відсипалися, виходили на зв’язок з рідними, адже на позиціях взагалі не могли користуватися телефонами.
– Якось нас мали вдосвіта змінити, а тут раптом з неочікуваного боку – група людей. Спочатку думав, що нас обійшов ворог. Та крикнули їм, вони відізвалися. Ми зрозуміли, що наші. Підходять. і їх старший каже: “Бери кулемет, ти з нами йдеш”.
Під час короткої наради пояснили кулеметнику план дій і за півтори години він пішов на свій перший штурм, який був успішним. Ворожі позиції захопили, а у групі був лише один легкопоранений. Тоді ж їм вдалося взяти перших для Влада полонених.
– Вийшов один бурят. І ще один, представився Андрієм з Сахаліна, ми їх обшукали. Сказали нам, що старший на позиції ДНР-івець. Він крикнув, що здається, але потім випустив чергу з окопу. Закидали гранатами, коли подивилися – їх там двоє було, обидва загинули. А цих двох полонених ми відвели і передали далі.
Старший солдат зазначає, що бурятів, тувинців та зеків росіяни використовують як “м’ясо” – їх завжди першими посилають на штурми, щоб виснажували сили українців. А потім, в другу чи третю хвилю, йдуть вже добре навчені російські військові.
Як і у багатьох інших воїнів, у Влада теж є свої “другі дні народження”, коли був дуже близький від загибелі. Військовий згадує, як одного разу після вдалого штурму мали завдання закріпитися та побудувати добре захищені споруди. З цією метою носили колоди.
– Іти треба було десь кілометр. Несли з “Армані” бревно, він спереду йшов. І перед ним прилетів “сапог”. Мені дуже пощастило – хвилею відкинуло в посадку, а він загинув…
Другий випадок стався 5 червня 2023 року. Це був останній штурм, в якому Влад брав участь. Тоді завдання вдалося виконати – завдяки добре скоординованим діям двох груп одночасно вибили ворога з декількох позицій. Та воїн про те, що операція увінчалася успіхом, дізнався вже згодом від побратимів.
– Прилетіла чи міна, чи граната з РПГ. Мене відкинуло і виключило. Опритомнів, коли ми їхали вже в машині. Думав, що в полоні, і спитав, ви наші чи п…ри? І отам почалося: “Червона калина”, слава Україні, – посміхається старший солдат. – Потрапив у госпіталь, лікувався довго у 23-му. Хотів повернутися в частину, але ВЛК мене визнала придатним з обмеженнями. Сказали шукати відношення на переведення. Так я і потрапив до ТЦК.
Серед службових обов’язків, які старший солдат Базака виконує в Четвертому відділі Лубенського районного ТЦК та СП – чергування та охорона. Доводилося брати участь в оповіщенні громадян. Військовий зазначає, місія дуже важлива, адже війську потрібне поповнення, та водночас дуже складна. Бо при спілкуванні з громадянами доводиться чути не лише зневагу до себе особисто, але й загалом до ЗСУ.
– Люди скидають на нас увесь негатив, який накопичився, всю “втому” від війни. Ми “не так” проводимо мобілізацію, Сили оборони “не так” захищають країну… Список довгий. Кажу таким: якщо ти знаєш, як треба – то прийди і покажи! Зроби це особисто! Але реальність у тому, що якщо вони не хочуть іти у військо зараз, то коли прийде сюди ворог, він знайде важелі змусити воювати на його боці. А незгодним просто відріжуть голову – ніхто не буде гратися. Людям зараз це не доходить. А я хочу, щоб у них нарешті відкрилися очі. Я не раз бачив наслідки “русского міра” – мені довелося витягати з-під завалів після російських обстрілів мирного села наших дітей. Я не хочу, щоб таке відбувалося в моїй області. Тому єдиний спосіб – згуртуватися усім і викинути ворога з української землі.
За участь у бойових діях та зразкове виконання бойових завдань старший солдат Владислав Базака нагороджений Почесною відзнакою 20-го окремого батальйону спеціального призначення, за жертву крові в боях за Україну нагороджений відзнакою Міністра оборони України “За поранення”, має медаль “Учасник бойових дій”.
#вони_захищають_Україну #warriorsТЦК
матеріал підготував/ла: Дмитро Кравченко
