Різдвяні традиції: багата кутя на Лубенщині
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
Варити кутю та узвар, колядувати та щедрувати, збиратися на вечорниці та ворожити ми, українці, не забували попри всі заборони навіть у найтемніші часи, це об’єднувало наш народ, який жив у різних державах та навіть на різних континентах. Ми не знали чому ми це робимо, але знали, що так треба, бо це традиції, що як і гени, передали нам предки. Чи змінилися наші звичаї та ми, українці, за майже 200 років, спробуємо дізнатися, прочитавши твір “Багата кутя” уродженця Лубенського повіту етнографа Матвія Терентійовича Номиса (Симонова).
Виявляється, що приготування до різдвяних святок у ХІХ столітті майже повністю лягало на жіночі плечі. Впевнена, що ніхто і не здивувався. Пристойна українська господиня розпочинала підготовку до свят з… ремонту: білила, підводила червоною та жовтою глиною візерунки біля вікон, дверей, образів, вирівнювала земляну підлогу, а потім перемивала та вичищала усе, що можна було помити та випрати у хаті.
Чоловіки, яких в цей час виганяли з теплої печі на двір, жалілися сусідам на своїх чепурух, а насправді пишалися ними, бо, як підмітив автор, “мої земляки розуміють своїх дружин та невісток, жінки та невістки розуміють своїх чоловіків та свекрів”, про свекрух та тещ автор (Номис) чомусь не згадав. Оновлення гардеробу до свята – це теж, виявляється, наша давня традиція: українці шили собі кожухи та чоботи, сорочки та керсетки, жупани та шаровари, а заможні родини купували дружинам та донькам очіпки, шуби, шапки та прикраси – каблучки-змійки, сережки-польки, дукачі та намиста. Це, до речі, усе про ХІХ століття.
І яке ж свято без святкового столу! Господиня заздалегідь готувала усе для головних страв куті та узвару. Найкраща кутя мала бути з сьогорічної пшениці, товченої у ножній ступі, щоб була не занадто дрібна, із стільниковим липовим медом. А лише ті хазяйки, які за словами Матвія Номиса, “попанячились і панами помазались, почортіли, забули Бога… і збираються зробити кутю з рису, запасали і родзинки”. Багата кутя на те й багата, щоб навіть найбідніша родина ставила на святковий стіл м’ясні страви та горілку, бо різдвяні святки, це той час, “в який кожен українець, навіть не питущий… вважає за свій священний обов’язок, пити хоч по трохи”.
Коли ж приходив довгоочікуваний день, то тут чоловіки бралися до важливої справи і за місцевими традиціями, вдосвіта йшли… рибалити. Матвій Номис, як справжній патріот Лубенщини вважав, що рибалити взимку на Сулі, Пслі, Удаї чи Оржиці набагато краще ніж на Дніпрі. Найціннішою рибою цього дня була дрібна: щука, карась, лин, окунь, плитка, а от в’юни на святковому столі – то зовсім для невдах. Пізніше до “рибальських сіл” з’їздилися жителі степових і вправний рибалка повертався додому не лише з клунком риби, але й з грошима. Жінки в цей час займалася останніми приготуваннями: прасували білизну, мазали чоботи, пришивали стрічки до очіпків, нанизували намиста, сукали свічки і розливали у пляшки свої запіканки – настоянки на коріннях та травах. В цей день в хаті не було ні сніданку, ні обіду, родина чекала на вечерю. Чоловіки, які вже виконали одну важливу місію, збиралися в одного з кумів голити бороди та підголювати чуби. Автор з сумом зазначав, що його роботящі та добрі земляки не мали ані дзеркальця, ані бритви, і навіть шматочок мила був у них один на велике товариство.
Вечір розпочинався зі справжнього таїнства – винесення куті на покуття. Дійство перенесення горщиків з кутею та узваром у кут напроти печі доручали зробити невеличкому хлопчику. Він заносив на покуття чистого сіна, на нього ставив горщики з кутею та узваром, накривав їх зверху хлібом, а поряд – миску із стільниками. І ось вже вся родина за одним або й двома столами: у світлиці пахне ладан, на гвіздку воскова свічка. Господар читає молитву, наливає собі першу чарку і за давнім звичаєм згадує рідних, яких немає поруч “бо за уявленнями українців велике нещастя для людини жити далеко від родини, а найбільше… не встигнути вчасно на Багату кутю”, тож від жалю за ними він гірко плаче, і за ним вся його сім’я. Сльози припиняються словами: “Нехай же легенько згадається всім помершим Царство Небесне, а нам всім на здоров’я”. Хазяїн перехиляє чарку, а залишки горілки виплескує у стелю зі словами: “Щоб вибрикували!”. Потрохи горілки за ним п’є уся родина, до самого найменшого за столом (!). Їдять спочатку печені пироги: солодкі з маком, солоні з горохом чи квасолею, далі смажені з капустою та картоплею, борщ з карасями та линами, а потім головну страву – товченики: юшку зі щуки, з галушками зі щучого м’яса та смажену рибу . І лише після цього господиня подає на стіл “героїню вечері” – кутю з водою та медом, а насамкінець узвар — справжній десерт. Щодо горілки Номис пише, що наші предки пили її не багато, чарку, або дві-три та й годі , бо “не годиться… гріх”.
Після вечері діти несли кутю до рідних, жінки перемивали посуд, а вся родина милася та перевдягалася. Дочекавшись дітей, господині ретельно замітали підлогу, “тому що ми вірим, що перед кожним святом по нашим хатам ходить янгол, і боїмося, щоб не зачепив він своєю ніжкою якусь соломину та не засмутився”. Господині запалювали свічки та каганці, які мали горіти усю ніч. Світ завмирав до ранку в очікуванні великого свята – Різдва Христового.
Не знаю, чи схожі ваші сімейні традиції на ті, які описав Матвій Терентійович Номис, мої — так. І де б ми не були у цей вечір, давайте, як наші предки, згадувати про тих, хто далеко та вірити, що ми обов’язково зберемося разом за одним столом у мирній, щасливій Україні.
Тетяна Сафронова, науковий співробітник Лубенського краєзнавчого музею ім. Г.Я. Стеллецького
матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова
