Для селян – «чорні дошки», для номенклатури – пайки (до 90-х роковин Голодомору 1932-1933 років в Україні)

Сам термін, «чорна дошка», як засіб покарання цілих адміністративних одиниць (із його мешканцями) багато хто пов’язує виключно з періодом проведення колективізації та хлібозаготівель. Але документи періоду української революції 1917-1921 рр. засвідчують, що  вже на зорі радянської влади – на початку 1920-х, цим страшним слоганом більшовики уже почали затавровувати цілі села, які на їх думку уважалися неблагодійними передовсім у політичному відношенні. І вже тільки згодом у 1932-1933 роках центральна і місцева влади знайшли цьому термінові злочинне і більш широке застосування.

Суть репресивного методу «чорна дошка» під час Голодомору поляга­ла у повній блокаді окремих населених пунктів, які з тих чи інших причин найбільше відставали у виконанні хлібозаготівельних планів. У таких селах заборонялась торгівля, із сільських спо­живчих товариств вилучалися усі промислові і продовольчі товари, а щоб колгоспники чи од­ноосібники не могли купити необхідні товари в інших селах чи містах, їм суворо  заборонялося ви­ходити за межі свого села. Фактично населення таких сіл, після винесення такого приговору, було приречене на повільне вимирання.

Як відомо, серед перших 6 населених пунктів республіки, за­несених на «чорну дошку» спеціальною поста­новою Раднаркому УСРР і ЦК КП(б)У від 6 грудня 1932 р. «Про занесення на чорну дошку.сіл, злісних саботажників хлібозаготівель» були і полтавські села Лютенька Гадяцького району та Кам’яні Потоки Кременчуцького району. (Лютеньці влада ніяк не могла пробачити той факт, що село від 1917 року стало одним із потужних центрів національно-визвольного руху).

Через три дні після виходу зазначеної постанови заступник наркома постачання УСРР Берлін розіслав телеграму в обласні торговельні організації про негайне припинення завезення товарів і вивезення з вказаних сіл наявних. Той же Берлін 20 грудня 1932 року терміново роз’яснював підлеглим в областях, що вказівка стосується всіх без винятку товарів, у тому числі сірників, керосину і солі.   

Оскільки від 1932 року право занесення тих чи інших адміністративних одиниць на «чорну дошку» одержало обласне чи районне керівництво, цей спосіб винищення людей набував більш широкого застосування – повсюдно уводився принцип колективної відповідальності. Особливо цинічним було те, що на «чорну дошку» стали заносити не лише окремі села, а й цілі райони, сільські ради, колгоспи і радгоспи, і навіть партійні та комсомольські організації.

До таких неблагонадійних полтавських районів у грудні 1932 року влада відносила: Бригадирівський, Гадяцький, Кишеньківський, Кобеляцький, Лохвицький, Нехворощанський, Новосанжарський, Оболонський та Решетилівський. Цікаво, що партійні та комсомольські організації Глобинського, Кобеляцького, Решетилівського, Чутівського  районів також були занесені на «чорну дошку», а їх керівники попадали під репресії.

На «чорну дошку» заносилися й сільські ради, які за офіційним формулюванням продовжували вперто тупцюватися на місці у виконанні пляну хлібозаготівель і не розгорнули вчасно боротьби з проривом, покладалися виключно на самоплив. У Полтавському районі, приміром, це були такі сільські ради: Зіньцівська, Тахтаулівська,  Мильчанська, Минівська, Обазівська, Мар’ївська, Василівська, Черкасівська, Щербанівська, Грабинівська, Микільська, Тростянецька та ін. Вже з вересня 1932 року такі місцеві інформативні «чорні дошки» періодично появлялися на сторінках газети «Більшовик Полтавщини». Місцева влада щодо мешканців таких сільських рад періодично вдавалася до «закручування гайок». Доходило до того, що у лютому 1933 року з Парасковіївської та Ковалівської сільських рад Полтавський міськком КП(б)У заборонив не лише «про­даж і довіз краму», але й наказав негайно ви­везти увесь «наявний крам протягом трьох днів»…

Взимку 1932-1933 років ситуація з постачанням продовольчих товарів для населення ставала справді катастрофічною. І така ситуація створювалася передовсім штучно, за циркулярами партійних та радянських органів. Станом на 10 січня 1933 року Харківський обком КП(б)У (територія Полтавщини майже повністю тоді входила до складу Харківської області) зазначав, що «із 25 колгоспів, які були занесені на «чорну дошку», тільки три колгоспи Оржицького, Ново-Георгіївського та Зіньківського районів виконали план на 100%, інші продовжують злісно саботувати хлібозаготівлі; особливо це має місце у колгоспах… Кобеляцького (району (33%), Решетилівського району (47,5 %), що є результатом ослабления уваги до цих колгоспів з боку райпаркомітетів та уповноважених обкому, недостатнього застосування репресивних заходів до них».

Як наслідок – невідворотнє покарання винних – за злочинну бездіяльність, відсутність боротьби з куркульським саботажем хлібозаготівель обком відкликав як не виправданих довір’я партії уповноваженого по колгоспу імені Молотова – Цибульського, уповноваженого по колгоспу «Жовтнева революція» Чутівського району Павленка, уповноваженого по колгоспу імені Луценка Чутівського району Губського та уповноваженого по колгоспу «Комінтерн» Кобеляцького району Владімірова, справи на них передавалися до обласної контрольної комісії.

У своїй постанові від 14 січня 1933 року «Про хід хлібозаготівель у колгоспах, занесених на «чорну дошку» Харківський обком зобов’язував; «секретарів райпаркомітетів та уповноважених обкому кинути на допомогу в колгоспи, занесених на «чорну дошку»; бригадам колгоспників, активістам з колгоспів, які вчасно виконали свої плани, розгорнути по всім колгоспам масову роботу з вимогою негайного виконання планів відстаючими колгоспами; застосовувати до колгоспів, занесеним на «чорну дошку» покарання у вигляді грошових та м’ясних штрафів, повторного застосування м’ясних штрафів, «отобрании скота переданного им в свое время от раскулаченных кулаков». Партійне керівництво закликало у своїй роботі не обмежуватися полумірами при застосування репресій.

До одноосібників, які на думку влади не проявляли активності щодо  виконання державних планів хлібозаготівлі, застосовувалися ще більш жорстокі заходи: натуральні штрафи, повний розпродаж усього майна, позбавлення повністю присадибної землі та усіх будівель. Обком закликав у найкоротші терміни (упродовж 3-х днів) продати 1000 господарств злісних нездатчиків хліба.

Водночас вже була готова і постанова колегії Державного політичного управління УСРР від 12 січня 1933 року про виключення з лав КП(б)У та заключення до концтабору цілої низки керівників Полтавщини: Г. Н. Скрипника – кол. голови колгоспу с. Нові-Санджари Новасанджарського району, Н. Я. Кобелякського – кол. голови Кам’яно-Потокської сільської ради, В. Т. Хвостика – кол. секретаря партосередку Кобеляцької міської ради, М. Я. Лісного – кол. голови артілі «Червона Армія» с. Перегонівка Кобеляцького району, С. Я. Каракуци – кол. бригадира артілі ім. Чапаєва Сухомаяцької сільради Кобеляцького району, П. С. Тищенка – кол. голови артілі «Зоря» с. Лука  Лохвицького району, С. А. Романа – кол. голови сільської ради  с. Клепачі Лубенського району, В. Ф. Крята – кол. голови Юсківської сільської ради Лубенського району, П. О. Онищенка – кол. службовця  приймального пункту ст. Терновщина Лубенського району, М. П. Білого – кол. секретаря партосередку  с. Супрунівка Полтавського району, П. Ю. Вітрика – кол. бригадира колгоспу «Веселий ранок» Рибчанської сільради Полтавського району, М. О. Самойленка – кол. механіка МТС Лубенського району та ін.       

Щоб вилучити останні запаси продуктів у населення, владою застосовувалися усе нові і нові репресивні заходи – українське село вимирало.

Разом з тим, забираючи у голодних селян останні крихти хліба,  центральна і місцева влади про себе не забували. Так постановою Наркомату  постачання УСРР від 11 листопада 1932 року «Про поліпшення  матеріально-побутових умов  керівних районових керівників» до цього контингенту, що був прийнятий на централізоване спеціальне постачання, було віднесено 26070 осіб, з них основних – 11078. Таким чином, відповідно до цієї постанови, у кожному районі спеціальними продовольчими пайками забезпечувалося 29 осіб. партійної та радянської номенклатури.      

У даній публікації ми навели лише кілька прикладів застосування  репресій до колгоспників та одноосібників, але такі репресивні заходи застосовувалися постійно і до всіх верств населення.

За останніми підрахунками дослідників, в Україні систему зловісних «чорних дошок» відчули на собі понад 10 млн. чол., значна їх кількість померла у жахливих стражданнях. У День пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні запалимо свічку пам’яті. Злочини тогочасної влади забуттю не підлягають.

Тарас Пустовіт, заступник директора-начальник відділу Державного архіву Полтавської області