Полтавський офіс УІНП запропонував нові назви для деяких вулиць: перелік

Прочитаєте за: 41 хв. Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google

Мова йде про обєкти топонімії у Полтавській міській територіальній громаді (4-та черга).

Джерело: Полтавський офіс УІНП.

Полтава:

  1. Вулиця 8 березня

Вулиця Галини В’юн

Галина Іванівна В’юн (1912-1972), уроджена Гришко, народилася в місті Дубно на Рівненщині. Українська громадська і політична діячка, член ОУН, письменниця. Борець за незалежність України у ХХ ст.

Як донька офіцера Армії УНР зазнала репресій від радянської влади. Під час німецької окупації України стала співорганізатором, потім — Головою Полтавського відділення Українського Червоного Хреста: організовувала і надавала допомогу харчами, одягом, ліками полоненим червоноармійцям в німецьких таборах Полтави. Створила в Полтаві госпіталь для полонених червоноармійців. Сприяла звільненню їх з полону. Член ОУН (м) і УНРади Зенон Городиський згадував: «Український Червоний Хрест відіграв велику роль у допомозі хворим, нужденним, не боявся іти рятувати недужих за колючим дротом таборів для військовополонених. Автор цієї праці в 1941-1942 році у Полтаві був членом обласної Ради, яку очолював колишній старшина Армії УНР Федір Борковський. Як зв’язковий Президії УНРади я до арешту, наприкінці 1941 року, мав змогу спостерігати роботу тамтешнього Червоного Хреста під керунком Галини Гришко — В’юн, яка померла на чужині в Чикаго, США. Багато українців — немічних, заслаблих на так званій волі і в’язнів у німецькій тюрмі завдячують цій героїчній жінці життям, здоров’ям і, внаслідок її клопотань, — свободою. Нехай кілька слів згадки про славну і шляхетну червонохресну діячку буде нев’янучою китицею квітів до вічної пам’яті про неї» («Українська Національна Рада» Київ, 1993. ст. 45). Вся родина Гришко в лавах ОУН вела підпільну боротьбу проти окупантів України. На еміграції з 1945 року працювала в українських громадських організаціях — УЧХ, очолювала ДОБРУС (Демократичне об’єднання бувших репресованих українців совєтами), члени якого збирали інформацію, свідчення очевидців і документи про масові вбивства і депортації українців комуністичною владою СРСР, оприлюднювали їх в різних українських виданнях у світі. ДОБРУС видавав місячник «Голос недостріляних». Г. В’юн організувала в Чикаго 77-й відділ Союзу українок ім. Алли Горської. Написала спогади «Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-1942р.р.». Померла в Чикаго 1972 року.

  1. Вулиця 9 Травня

Вулиця 24 серпня

На пошану дня, коли відбулася знакова подія новітньої історії України-24 серпня 1991 року проголошено Акт незалежності України

Полковника Лазуренка вул

На честь командира першої регулярної військової одиниці української армії доби УНР – першого українсько-го козацького полку ім. Богдана Хмельницького, уродженця Полтавщини.

Лазуренко Степан Савич (1892, м. Гадяч – 1969, США) — військовий діяч, полковник Армії УНР (в еміграції). Повернувшись до України з фронтів Першої світової війни, штабс-капітан Лазуренко взяв активну участь у творенні національного війська. Був одним із засновників Богданівського полку (травень 1917 р.). Після розформування частини служив курінним у Дорошенківському полку Запорозької дивізії. Бився з червоними військами під Крутами. В березні 1918 р. брав участь в боях проти більшовиків на території Полтавщини. Після того, як у Полтаві Запорозька дивізія була розгорнута в корпус, а Богданівський курінь — в полк, командував другим куренем богданівців. Взимку 1918–1919 рр. захищав від більшовиків північно-східні рубежі України. З кінця 1919 року в еміграції. Вноситься з метою виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

  1. Вулиця Агітаційна

Дмитра Андрієвського вул.

27 вересня 1892 р. у Бодакві на Полтавщині народився Дмитро Юрійович Андрієвський – учасник Української революції 1917-21 рр., теоретик українського націоналізму, публіцист, діяч ОУН. Здобув середню освіту в гімназії в Лубнах. Співпрацював з місцевим осередком Революційної Української партії. Ознайомився із Маніфестом «Самостійна Україна» Миколи Міхновського і перейнявся його ідеями.  У 1911 році вступив до Харківського університету. Згодом перейшов до Інституту цивільних  інженерів у Санкт – Петербурзі. Тут долучається до української студентської громади. Передплачує львівський «Літературно – науковий вісник» та журнал «Украинская жизнь», який видавав Симон Петлюра.У 1917 році повернувся до України. Працював в Урядах Центральної Ради, гетьмана Павла Скоропадського та Директорії УНР. Восени 1918 р. опікувався дипломатичною місією Української Держави в Швейцарії. Роботу поєднував з навчанням на інженерному факультеті державного Університету бельгійського міста Гент. Через два роки отримав диплом інженера – архітектора. За фахом працював спочатку у Франції, згодом – у Бельгії, яка стала постійним місцем проживання на еміграції. Тут організував Український допомоговий комітет, оприлюднював аналітичні та ідейно –теоретичні розвідки у журналах «Тризуб» та «Національна думка».Автор низки публіцистичних статей. У них наголошував, що розбудова нації має початися з подолання у власних душах рабської психології і передбачає цілісність і монолітність української спільноти. На першій Конференції українських патріотів-націоналістів (3-7 листопада 1927 р.) в Берліні Андрієвського обрали Головою президії конференції і членом новоствореного проводу націоналістів як ідеологічного референта. Про величезну роботу з підготовки Першого Конгресу Організації Українських Націоналістів (ОУН), який відбувся в січні 1929 року у Відні свідчить його листування з Євгеном Коновальцем, Дмитром Донцовим, Миколою Сціборським. У 30-х роках ХХ привертав увагу світової громадськості до голодомору. У 1934 році написав протест проти прийому СРСР до Ліги Націй. З початком Другої світової війни мав виїхати на українські землі, але дістався лише до Львова, де був затриманий, відправлений до Берліна і там заарештований. Поневірявся у нацистському концтаборі в Бреці. Після закінчення Другої світової повернувся до Бельгії. У 1949-1952 рр. відвідав українські громади в Канаді та США, представляв ОУН у виконавчому органі створеної 1948 року Української Національної ради та Державницького центру УНР. Андрієвський передбачив розпад і загибель Радянського Союзу. «Майбутнє совєтської імперії, – пророкував він у 1958 році, – є виписане в самій її природі, в її внутрішнім змісті, в її побудові. Від початку свого існування вона є повна суперечностей, які її роздирають і від яких вона колись згине, розложиться, розпадеться». Але до розпаду СРСР не дожив. Помер 30 серпня 1976 року. 22 січня 2010 року прах Андрієвського перепоховали на Полі Героїв Личаківського цвинтаря у Львові.

  1. Вулиця Барикадна

Генерала Крата вул

Михайло Миколайович Крат (1892-1979) – уродженець Полтавщини, український військовий діяч. Походив з української старшини Гадяцького полку. Одержав освіту в кадетських корпусах у Полтаві, Сумах і в Петербурзі.  В роки Першої світової на фронті: командував піхотним полком, чотири рази поранений і нагороджений російськими бойовими орденами. Тоді ж одержав сербський орден «Звізду Караґеорґія» 4-го ступеня з мечами. В грудні 1916 року, маючи 24 роки, вже був підполковником, а в 1917 році – полковником. 10-го грудня 1917 року полковник Крат вступив на службу в Армії Української Народної Республіки (УНР). Під час боїв у Києві в січні  1918 р. був помічником начальника оперативного відділу штабу Київської Військової Округи. Пізніше, в роках 1918-1920, брав участь у боях за УНР проти окупаційних військ як червоної армії, так і так званої  «Добровольчої» російської армії генерала Денікіна. Генерал Крат на чолі 8-го Чорноморського полку розгромив на Поділлі денікінський полк і захопив у полон 600 московських вояків. З 16 січня 1919 року – начальник Республіканської дивізії Дієвої Армії УНР. Був начальником оперативного відділу штабу 3 Залізної Дивізії, пізніше і до закінчення Першого Зимового походу — начальником штабу Запорізької дивізії Армії УНР. Після окупації УНР більшовицькою росією опиняється на еміграції. Мешкав у Польщі, належав до дирекції Союзу Українських Кооператив у Холмі. З 1948 р. – в Англії і США. Брав участь у громадському житті української діаспори. Автор книги спогадів про перші визвольні змагання «Козацькому роду нема переводу». Похоронений в США. Вноситься з метою виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті»).

  1. Вулиця Безвірницька

Вулиця Митрополита Феофіла

Феофіл (в миру — Федір Іванович Булдовський, 1865-1944) — видатний православний церковний діяч. Народився у родині священика на Полтавщині, служив настоятелем Всіхсвятської церкви м. Полтави (з 1901 до 1923 р.), і викладачем Полтавського жіночого Єпархіального училища поблизу цієї вулиці (тоді — пров. Київський). У травні 1917 на Полтавському єпархіальному з’їзді виступив із програмною доповіддю «Про українізацію церкви». Тому його вважають ідеологом української автокефалії на Полтавщині. Єпископ Лубенський і Миргородський (1923-1929); митрополит Української православної церкви з канонічною послідовною ієрархією (1929-1937 pp.); митрополит Української автокефальної православної церкви (1942-1943 pp.). Послідовно виступав за незалежність України. Замордований у в’язниці НКВС у Харкові.

Олександра Кониського вул.

(Олександр Якович Кониський (1836-1900) був професійним адвокатом, громадським діячем, письменником, літературним критиком, викладачем. Автор духовного гімну України-Молитви «Боже Великий Єдиний нам Україну храни», музику до якої створив Микола Лисенко. Працював у Полтавському губернському правлінні (у 1854-1863 рр.). Член полтавської і київської «Громад», один з організаторів недільних та вечірніх шкіл, громадської бібліотеки, Товариств із розповсюдження писемності в Полтаві. Неодноразово був репресований колоніальною російською адміністрацією).

  1. Вулиця Бородая

Андрія Лівицького вул (Андрій Миколайович Лівицький (1879-1954) народився у Золотоніському повіті Полтавської губернії. Працював у Лубенському окружному суді. Як один із засновників Революційної української партії (РУП), протягом 1902–1903 років належав до ядра київського комітету партії. У 1903-1906 роках очолював Лубенський осередок Революційної української партії. Під час подій Лубенської революції 1905 року був головою Коаліційного комітету Лубен та очолював Штаб Оборони, який керував загонами громадської самооборони міста. На початку січня 1906 року заарештований, але втік з-під варти; у жовтні 1907 року під час перебування в Лубнах заарештований удруге й півтора року відбував ув’язнення. 1909 засуджений у Києві військовим окружним судом до тюремного ув’язнення, але згодом виправданий апеляційною інстанцією. Із 1917 року член Української Центральної Ради. Був комісаром Полтавщини при Директорії УНР. Посідав чільні посади в декільком урядах УНР. З 1920 р. – в еміграції Протягом 1920-1921 років – виконувач обов’язків голови уряду УНР, в 1922-1926 роках – голова уряду УНР в екзилі. По загибелі Симона Петлюри очолив Директорію УНР та перейняв посаду Головного Отамана військ УНР. Президент УНР в екзилі (1926–1954).

  1. Вулиця Борців

Євгена Адамцевича пров.

Адамцевич Євген Олександрович (1904-1972) – автор «Запорізького маршу», народний кобзар України, композитор. Народився у на Полтавщині, у селі Солониця. У дитинстві осліп. Жив у місті Ромни Сумської області. Навчався у роменського кобзаря Мусія Олексієнка, пізніше у школі для сліпих у Києві. Від 1927 розпочав творчу діяльність у Ромнах, де керував ансамблем бандуристів. Згодом увійшов до складу Миргородської капели бандуристів. У 30-х роках виступав як мандрівний кобзар. Учасник 1-ї Республіканської наради кобзарів і лірників (1939). У 50– 60-х роках активно концертував разом з іншими кобзарями. Творець «Запорозького маршу» – одного із музичних символів боротьби за Незалежність України. Він разом із гімном України звучав на мітингах у другій половині 1980-х. Після здобуття Незалежності саме під звуки “Запорозького маршу” збиралися депутати у Верховній Раді України. Він же став основним маршем репертуару оркестрів Збройних Сил України, замінивши імперське “Прощання слов’янки”. Його прем’єра широкому загалу відбулася в Києві 1969 року під час концерту кобзаря в Київській опері. Масштабу і величі маршу додала оркестрова версія, яку зробив Віктор Гуцал для Державного оркестру народних інструментів. За кілька років через занадто патріотичне звучання комуністи заборонили виконання “Запорозького маршу”. Цю заборону зняли лише за двадцять років. За підсумками всенародного опитування у 2021 році, що його провело національне радіо «Культура» у межах відзначення 30-річчя відновлення незалежності «Запорозький марш» увійшов до 15 головних символів української державності-поруч із прапором, гімном, Конституцією Пилипа Орлика та духовним гімном «Молитва за Україну». Адамцевич помер та похований у Криму

  1. Провулок Борців

Генерала Кудрявцева

На честь Кудрявцева Павла Омеляновича (народився 1873 на Полтавщині, нині село Ряське, яке тепер Полтавського району Полтавської області – помер 01. 02. 1921, Тернопіль) – губернський комісар УНР на Полтавщині, соратник Симона Петлюри, генерал-хорунжий Армії УНР (1920), генерал-поручик Армії УНР (посмертно). Походив із родини священика. Закінчив Костянтиноградську гімназію та Полтавську духовну семінарію. Вчився у Катеринодарському політехнічному інституті, з 3-го курсу вступив однорічником 2-го розряду до 1-го Катеринодарського козачого полку. Закінчив Новочеркаське козаче училище (1909), вийшов хорунжим до 1-го козачого Нерчинського полку Забайкальського козачого війська (урочище Київське, Далекий Схід). У складі цього полку на чолі 3-ї сотні брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання — військовий старшина (помічник командира 1-го Нерчинського козачого полку). З листопада 1917 р. — прикріплений до Українського Генерального Військового секретаріату Української Центральної ради. З грудня 1917 р. — працівник Військового міністерства Центральної Ради, учасник вуличних боїв у Києві проти російських більшовиків у січні 1918 р. З березня 1918 р. — губернський комісар УНР на Полтавщині. З 29.11.1918 р. очолює 6-ий Полтавський корпус Армії УНР. З кінця січня 1919 р. — помічник командувача Окремого Залізнично-Технічного корпусу Дієвої армії УНР. З 29.05.1919 р. – начальник 9-ї Залізничної дивізії Дієвої армії УНР. З 19.05.1920 р. — помічник військового міністра УНР, генерал-хорунжий. Помер від тяжких наслідків перенесеного плямистого тифу. Посмертно підвищений до звання генерала-поручика. Прах покоїться Микулинецькому цвинтарі м. Тернопіль. Вноситься з метою належного виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

  1. Провулок Валерія Гасановича Германа-Шахли

Симона Наріжного пров. (Симон Петрович Наріжний (1898-1983)– уродженець Полтавщини (село Сокілка), історик Гетьманщини, бібліограф, дослідник української еміграції. З 1918 р. навчався в Полтавському університеті (історико-філологічному факультеті), про що залишив цінні спогади. У 1922 році емігрував до Чехословаччини. Закінчив там філософський факультет Українського вільного університету (1927). Викладав в українських закладах вищої освіти в Празі, був директором Музею визвольної боротьби України (до 1948 р.); після Другої світової війни жив і виконував наукові дослідження в Австралії (з 1951 р.), де й похоронений. Автор фундаментальної книги «Українська еміґрація. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами» (Прага, 1942), «Матеріалів до історії Музею Визвольної боротьби України в Празі» (Цюрих-Вінніпег, 1957—1959), численних праць з історії козаччини).

  1. Вулиця Визволення

Генерала Удовиченка вул.

(Олександр Іванович Удовиченко (1887-1975) – військовий і громадський діяч, генерал-полковник Армії УНР, був одним із керівників військової операції з визволення Полтавщини від російсько-більшовицьких загарбників навесні 1918 р. Військовий радник Симона Петлюри (1917), відзначився у боях за Арсенал у Києві в січні 1918-го. Як згадував Леонід Романюк: «Постійна співпраця О. Удовиченка з Головним Отаманом Симоном Петлюрою перейшла в особисту дружбу… І хоч Головний Отаман не раз пропонував О. Удовиченкові високі відповідальні військові посади, він завжди ухилявся від  пропозицій, воліючи становище на бойових фронтах в ролі командира дивізії чи групи». Командував Третьою залізною стрілецькою дивізією, що вважається однією з найбільш боєздатних частин Армії УНР. Член Вищої військової ради УНР (із 1921-го).У 1924-му емігрував до Франції. Очолював Товариство вояків УНР в еміграції. Віце-президент УНР в екзилі (1954-1960).У книзі «Україна у війні за державність» (1954) Олександр Удовиченко із сумом констатував: «Уже другий рік Українська Армія виконувала роль авангарду Європи в боротьбі з інтернаціоналом. Але виконувала цю роль самотньо, заливаючись кров’ю, в таких тяжких обставинах, в яких рідко які-небудь армії перебували… Держави Антанти в своїй політиці зробили велику помилку, поставившись вороже до України. Ця помилка дала себе відчути в 1920 році, коли Червона Армія кинулася на Польщу; вона дає знати себе й зараз і буде загрозою для мирного життя народів у майбутньому. Лише шляхом відновлення незалежної Української Держави Європа може позбутися від постійної загрози з боку совєтського імперіалізму». Помер 19 квітня 1975-го у Франції (м. Ментенон). Вноситься з метою належного виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті»).

  1. Вулиця Гвардійська

Зінаїди Аксентьєвої вул

На честь директорки Полтавської гравіметричної обсерваторії Зінаїди Миколаївни Аксентьєвої, члена-кореспондента АН УРСР, видатного українського астронома, Детальніше на сторінці Полтавського офісу УІНП https://poltava.to/project/6535/

  1. Провулок Гвардійський

Четвертого Універсалу пров.

Четвертий Універсал Української Центральної ради (УЦР)—державно-правовий акт, що проголошував незалежність Української Народної Республіки від Росії. Проголошений 22 січня1918 року (за новим стилем) у Києві.

  1. Вулиця Героїв-Партизан

Левка Лук’яненка вул

На честь дисидента, одного зі співзасновників Української гельсінської групи, політв’язня комуністичних концтаборів, депутата Верховної Ради чотирьох скликань, одного із авторів «Акту проголошення незалежності України», Героя України. На офіційному сайті УІНП  Детальніше.

  1. Вулиця Героїв Праці

Вулиця Леоніда Лимана

На честь поета, публіциста, літературного критика, яскравого представника українського модернізму. Детальніше на сторінці Полтавського офісу УІНП https://poltava.to/project/7473/

  1. Провулок Депутатський

Злуки пров.. 

на пошану двох акцій (1919 і 1990 років), які символізували об’єднання (злуку) українських земель: Акт  Злуки або Велика  Злука – урочисте оголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві універсалу про об’єднання Української Народної Республіки (УНР)  і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) у соборну Україну. 21 січня 1990 року, в переддень свята Злуки,  в Україні відбувся «Живий ланцюг» («Українська хвиля») з нагоди 71-річчя проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року. «Живий ланцюг» став одним із важливих кроків до відновлення Української держави. Люди взялися за руки, щоб продемонструвати Соборність України на шляху до її незалежності

  1. Вулиця Іванівська

Анатолія Дімарова вул.

На честь Анатолія Дімарова (справжнє прізвище — Гарасюта) (1922-2014), письменника, громадського діяча; уродженця Полтавщини. Лауреат Шевченківської премії, ветеран 2 Світової війни, автор спогадів про військові злочини сталіністів та книг про колективізацію, розкуркулення, Голодомор-геноцид народився на хуторі Гараськи неподалік Миргорода, у заможній родині вчителя Андроніка Гарасюти. Мати Анатолія була дочкою священика. Під час колективізації родину розкуркулили. Батьки Анатолія були змушені розлучитися та приховати походження двох своїх дітей, щоб вберегти їх від російсько-комуністичних репресій. Мати змінила документи Анатолію та його молодшому братові Сергію, і вони отримали прізвище покійного сільського вчителя — Дімаров. З ним і довелося прожити життя у СРСР. Лише на восьмому десятку років, вже у незалежній Україні Анатолій Дімаров відкрив своє справжнє прізвище читачам у автобіографічному творі «Прожити й розповісти». Анатолій Дімаров-Гарасюта одним із перших у радянській літературі підняв тему голодомору 1932-1933 років. Написав про це в романі «І будуть люди» (1964). Репресивні органи не стали переслідувати популярного прозаїка — ветерана та інваліда війни. Але цензура постійно препарувала його твори, викидаючи сторінки, обриваючи цілі сюжетні лінії. Так сталося і з книгою його життя, історичним романом «Біль і гнів», присвяченим долі українського народу в ХХ столітті. Тільки через 45 років після першої публікації Дімаров відновив викреслені сторінки. 1982-го за цей твір нагороджений Шевченківською премією.

  1. Вулиця Кривоносівська

Адмірала Остроградського вул. (Михайло Михайлович Острогра́дський (1870 -1923) — український військовий діяч, адмірал, командувач Чорноморським флотом УНР. Народився 21 грудня 1870 року у селі Пашенівка, яке нині належить до Хорішківського старостату Козельщинської селищної ради Полтавської області. Походив зі старовинного українського шляхетсько-козацького роду, з якого колись вийшов гетьман Данило Апостол. У вересні 1884 р. вступив до Морського Училища. Закінчує повний практичний та теоретичний курси, у вересні 1890 р. отримує звання мічмана. У 1904-1906 рр. обіймає посаду старшого офіцера канонерських човнів «Запорожець» та «Кубанець». 6 грудня 1906 р. отримує звання капітана другого рангу. У 1906-1908 рр. командує міноносцем «Жуткий», а у 1908 році стає флаг-капітаном штабу командуючого Окремим Практичним загоном Чорного моря. Того ж таки року стає на чолі канонерського човна «Терець». Ним командує до 1911 року, а пізніше — канонерським човном «Запорожець». З 1912 по 1914 р. Остроградський, вже капітан першого рангу (від 6 грудня 1912 р.) обіймає посаду флаг-капітана штабу начальника бригади лінійних кораблів Чорноморського загону. 28 липня 1914 р. Остроградського призначають командиром крейсера «Пам’ять Меркурія», який щойно пройшов капітальний ремонт. На цій посаді зустрічає Світову війну, яка на Чорному морі розпочалася 29 жовтня 1914 р. 28 листопада 1916 р. стає командиром лінійного корабля «Євстафій». У травні наступного року Остроградського призначають комендантом Севастопольської фортеці, а в червні 1917 р. очолює другу бригаду лінійних кораблів Чорного моря. В Україні тоді уже вирує державотворення, постає Українська Центральна Рада, армія та флот українізуються. 29 квітня 1918 р., Чорноморський флот проголосив себе українським та підняв український жовто-синій прапор, надіславши до Києва відповідне повідомлення. Михайло Остроградський. Він зайняв чітку і тверду позицію щодо відродження державного флоту України. Загалом під українським прапором і командою уродженця Полтавщини залишилася більша частина флоту, а саме: 7 лінійних кораблів, 3 крейсери, 12 есмінців, 15 підводних човнів, 5 плавучих баз, 3 допоміжних крейсери, низка транспортних та допоміжних кораблів. В уряді Директорії УНР Остроградський отримує 14 грудня призначення на пост Товариша (себто заступника) Морського Міністра та завдання зорганізувати в Одесі підпільну боротьбу українських старшин та вояків, а також захист дипломатичних інтересів УНР. 17 квітня 1920 р. Михайла Остроградського призначають командуючим Чорноморським флотом Армії УНР, а також морським аташе при румунському уряді. Симон Петлюра надав йому широкі повноваження: доручав разом з послами УНР, а також особисто входити з заявами до окремих міністерств, утворювати при дипломатичних місіях УНР в Румунії, Болгарії, Туреччини воєнно-морські секції, затверджувати та розв’язувати договори з найму, оренди, купівлі, продажу та ремонту різних плавзасобів, утворювати демобілізаційні комісії та мобілізовувати з дозволу Уряду торгівельні судна. Перебуваючи у Бухаресті, Остроградський намагався домовитися з представниками Антанти та врангелівцями, прагнучи повернути під українську зверхність кораблі Чорноморського флоту. Після згортання діяльності української амбасади в Бухаресті в 1922 р., Михайло Остроградський залишився в Румунії. Очолював «Товариство для піднесення затоплених військових і торговельних кораблів у Дунаю й на Чорному морі». Однак 30 грудня 1923 р., ще зовсім не старого першого українського командувача флотом спіткала раптова смерть. Як зафіксував сотник Мошинський, адмірал помер від серцевого нападу. Вноситься з метою належного виконання  ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX ст»).

  1. Вулиця Макаренка

Вулиця Антона Цедіка

На честь полеглого бійця батальйону «Донбас». Детальніше тут https://tinyurl.mobi/WTDu

  1. Провулок Микитенка

Івана Білика пров.

На честь видатного письменника, уродженця Полтавщини. Батько був священиком УАПЦ, якого російсько-комуністичні окупанти розстріляли як «ворога народу».«Моя бабця, мамина мати, була із роду Котляревських, авторові «Єнеїди», вона доводилася правнукою»,– писав у спогадах Іван Білик. Дитиною пережив жахливі роки кремлівського голодомору-геноциду. Після закінчення школи його направили вчителювати в глухі села Чернігівщини. Викладав німецьку мову, фізику, фізкультуру. У 26 років вступив на факультет журналістики. Перший свій роман «Яр» Іван Білик написав у 1960 році, будучи студентом Київського університету. Прототипом селища Яр став рідний Градизьк, де письменник народився. Розповіді матері та земляків-патріотів, що пройшли через Колиму та табірні муки, яким пощастило дожити до хрущовської відлиги і лягли в основу роману. Герой роману дивом пережив заслання на Колиму, звідки утік. Через комуністичну цензуру тільки у 1990 р. витягнув рукопис «Яру» із шухляди. Роман «Меч Арея» вийшов на початку 1972 року, а у вересні того ж року його заборонили. Роман побудований на легенді. Серед скіфських племен мандрувала легенда про меч Ареса, що був покровителем війни. Цю легенду І.Білик поклав в основу свого твору і переніс час дії на IV-V століття н. е., надаючи йому слов’янської основи. Письменника піддали цькуванню, змусили звільнитися з «Літературної України», позбавили права друкуватися. У 1977 році виходить роман І. Білика «День народження золотої рибки», присвячений проблемі екології. 1982 року – роман «Земля королеви мод» – про людину, яка зберігає гідність і честь у найкрутіших моментах життя. В романі «Похорони богів» (1986) йдеться про події IX-X століття на землях древньої Київської держави Русь. За роман «Золотий Ра» (1989) – переказ «історії Геродота», одержав Шевченківську премію. Далі були романи письменника «Цар і раб» (1991) та «Не дратуйте грифонів» (1993), Автор багатьох творів для дітей і юнацтва. 1993 року нагороджений Всеукраїнською літературною премією за найкращий роман року «Не дратуйте грифонів» та відзнакою «Золотий письменник України». Помер 27 листопада 2012 року .

  1. Вулиця Мясоєдова

Михайла Вербицького вул.

композитор та хоровий диригент, автор мелодії державного гімну “Ще не вмерла Україна”, віртуоз-гітарист. Детальніше на офіційному сайті УІНП https://bit.ly/40l5SWR

  1. Провулок Мясоєдова

Івана Рудичіва пров.

На честь уродженця Полтавщини, активного діяча Революційної української партії (далі – РУП), фундатора української бібліотеки у Парижі Івана Опанасовича Рудичіва (1881–1958). народився 28 травня 1881 року в старовинному козацькому містечку Кишеньки Кобеляцького повіту хлопця 1890 року було віддано до Полтави у духовне училище. У 1896 році Рудичіва перевели до Полтавської духовної семінарії, де він незабаром познайомився зі старшими учнями, а на зламі ХІХ–ХХ століть став активним членом нелегальної семінарської українофільської громади, до засновників якої належали Симон Петлюра, Микола Гмиря, Михайло Терлецький, Борис Іваницький, Павло Ластовець та інші. Оскільки діяльність цієї громади постійно непокоїла промосковську адміністрацію навчального закладу, в семінарії активно запроваджувалася система сексотства та шпигунства. Тож коли навесні 1902 року в навчальному закладі відбувся організований виступ, який мав яскраве політичне забарвлення, найактивніших бунтівників швидко вирахували і жорстоко покарали: з семінарії було виключено два десятки осіб, у тому числі С. Петлюру, І. Рудичіва, М. Гмирю, К. Шаревського. Рудичіва було виключено з п’ятого класу семінарії. Співпрацював із редакцією полтавського україномовного тижневика “Рідний Край”, біля якого тоді гуртувалися кращі свідомі українські й творчі сили. Він сходиться з редактором, адвокатом М. Дмитрієвим, письменниками Панасом Мирним, Гр. Коваленком. З квітня 1918 року переходить у розпорядження Вищого Корпусного військового суду УНР як кандидат на судові посади. Та наступні блискавичні зміни (як військові, так і політичні) приводять полтавця до Вінниці – Кам’янця-Подільського – Варшави. Після окупації УНР росією потрапляє до Берліна (працює коректором у видавництві), згодом прибивається до Праги (1922–1923 рр.), Відня і нарешті – до Парижа. Саме з цим містом (Парижем) і буде пов’язана його подальша доля. Тут йому доведеться після трагедії, що сталася 25 травня 1926 року, розбудовувати унікальний культурно-просвітницький осередок діаспори – Українську бібліотеку імені С. Петлюри.

  1. Вулиця Партизанська

Братства Тарасівців вул.(на честь таємної політичної організації, створеної в 1891 р. Її учасники дали клятву на могилі Тараса Шевченка, де присяглися всіма засобами поширювати серед українців ідеї українського національного відродження та творчість Кобзаря. Серед активних діячів Братства була плеяда видатних інтелектуалів, життя і діяльність яких пов’язані з Полтавщиною. Громада Тарасівців діяла й у Полтаві. Братство мало програму «Кредо молодих українців», ключовим моментом якого було таке твердження : «Російська імперія – окупант України, який знищив усі політичні й культурні надбання українського народу й досі поневолює його»).

  1. Провулок Паскаля

Сергія Шелухіна пров

Шелухін Сергій Павлович (1864-1938) –український вчений, видатний юрист, історик, дипломат, громадський і політичний діяч, представник народницько-демократичного напрямку української політичної думки міжвоєнного періоду, письменник, педагог, член п’яти наукових товариств. Народився у Золотоніському повіті на Черкащині. Закінчив Лубенську чоловічу гімназію, навчався в Київському університеті. Член українського руху з 1905 року. Генеральний суддя та Генеральний прокурор у добу Центральної Ради. Внесено з метою належного виконання ст.5.п.4 Закону України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у 20 ст.».Детальніше на офіційному сайті УІНП тут https://bit.ly/3Si13dm

  1. Проспект Першотравневий

Івана Левенця проспект  (Іван Прокопович Левенець  (р. н. невід. – помер до 1736) – був полтавським полковим сотником (1687–90), полковим осавулом (1691–93). Полковник полтавський Війська Запорозького (1701–1709). Брав участь у нараді у Батурині в жовтні 1708 року, тож був посвячений у плани Івана Мазепи підняти антимосковське повстання й укласти угоду зі шведським королем. Іван Левенець проігнорував накази московського царя Пєтра I: не поїхав до Глухова на «вибори» підконтрольного Москві нового гетьмана. Був затриманий комендантом Полтави московитом Келіним та інтернованим (утримувався в Харкові). Після 1710 р. позбавлений чину й жив у Полтаві. Знову полтавський полковник у 1727-1729. Батько -Прокіп Пилипович Левенець (р. н. невід. – 1691) – полковник полтавський Війська Запорозького в 1674-1675, 1677-1679 рр.)

Алоїса Єдлічки проспект

Алоїс Єдлічка навчався у Празькій консерваторії, був учнем Діоніса Вебера і Джованні Баттіста Горджіані. Закінчивши консерваторію, грав в оркестрі в Італії, у 1843–47 роках мешкав у Петербурзі. У 1848 році начальниця полтавського Інституту шляхетних дівчат Софія Засс запрошує братів Венцеслава і Алоїcа Єдлічек на посаду викладачів музики. Брати пропрацювали у Полтавському інституті шляхетних дівчат понад чотири десятиліття: Венцеслав обіймав посаду старшого викладача музики з 1848 по 1879 рік, Алоїз був його помічником та вчителем італійського співу з 1848 по 1892 рік. Також Алоїc Єдлічка навчав грі на фортепіано вихованців Полтавської першої чоловічої гімназії. За свідченнями істориків, Тарас Шевченко переписувався із братом Венцеславом Єдлічкою під час роботи над своєю поемою «Єретик». З листування поета відомо, що «домовий навчатель музики» залишив у себе на опрацювання вірші Шевченка. До композиторської творчості Алоїс Єдлічка прийшов через захоплення українським фольклором. Алоїс Єдлічка записав, упорядкував і видав кілька збірок народних українських пісень, у яких загалом було вміщено понад 100 творів. Центральне місце у творчій спадщині Єдлічки посідає обробка народної пісні для голосу з фортепіано. Одним із перший вийшло друком фортепіанне попурі Єдлічки «Квітоньки України». Ця сюїта з 20 номерів уключає обробки українських народних пісень, 5 творів на вірші Тараса Шевченка, «Імпровізацію на тему Варламова», п’єсу «Спогади про Шопена», «Спогади про Полтаву», мазурки, польки, романси, два хори тощо. Алоїс Єдлічка писав романси на вірші тогочасних українських поетів, зокрема, Яківа Щоголіва. автор пісні «Гей у мене був коняка», яку виконує гурт «Козацька Хорея».

Демида Бурка вул.

(Демид Григорович Бурко (Бурко-Корецький)  народився в 1894 році у с. Пирогів на Вінниччині. Церковний і громадський діяч, історик церкви, літератор. Делегат І Всеукраїнського військового з’їзду (05.1917). Референт інформаційного бюро Секретаріату військових справ Центральної Ради. Учасник бою під Крутами у складі 1-ї Української військової школи ім. Богдана Хмельницького. Після захоплення Києва московськими окупантами 8 лютого 1918 року повернувся на Поділля. З осені 1918 року – студент історичного факультету Українського Кам’янець-Подільського університету. Паралельно відвідував вечірній богословський курс. З травня 1920 року – в Армії УНP, воював у складі Волинської дивізії. Після поразки Перших визвольних змагань опинився в Польщі. Влітку 1921 року намагався таємно повернутися в Україну, але на кордоні його заарештували і віддали до суду. Одержав 5 років ув’язнення, але потрапив під амністію і через рік вийшов на волю. Продовжив навчання в Кам’янець-Подільському університеті. Працював викладачем української мови і літератури у семирічних школах. У 1931 році через репресії залишив педагогічну працю, служив у кооперації. У 1935 році Демида Бурка знову заарештували, але він утік і жив нелегально. Працював бухгалтером-ревізором у кооперативній артілі інвалідів (за підробленими документами) до 1941 року. Під час німецької окупації перебував у Полтаві. Спільно з дружиною був одним із організаторів Полтавського Українського Червоного Хреста. З жовтня 1941 – секретар Полтавського єпархіального управління УАПЦ. 12.05.1942 митрополитом Феофілом (Булдовським) висвячений на священика у Покровському соборі м. Харків. Служив настоятелем Свято-Миколаївської церкви м. Полтава до вересня 1943 р. Емігрував до Німеччини, де, зокрема, підготував ряд праць з історії автокефальної церкви; помер там у 1988 р. Вноситься керівником Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті з метою виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті»).

  1. Вулиця Петрашева

Леся Танюка вул.

На честь видатного українського режисера театру і кіно, театрального критика, письменника, перекладача, сценариста, головного режисера Київського молодіжного театру, голови Комісії ВР України з питань культури та духовного відродження, засновника і голови Всеукраїнського товариства «Меморіал» імені В.Стуса, голови Національної спілки театральних діячів України, народного артиста України,члена Національної комісії України у справах ЮНЕСКО, голови Всеукраїнського комітету з підготовки суду над КПРС-КПУ за злочини тоталітаризму “Нюрнберґ-2”. Навесні 1996 року брав участь у Полтавському обласному форумі за якнайшвидше ухвалення Конституції. Народився 8 липня 1938 року на Київщині в родині вчителів. Дитинство провів з батьками в концтаборі у Німеччині. Після повернення родині не дозволили жити в Києві, і Танюки переїжджають на батьківщину батька, в Луцьк. Захоплювався театром, навчався у культосвітньому технікумі, його прийняли до акторської групи Волинського обласного музично-драматичного театру. Вищу освіту здобув 1963 року в Київському інституті театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого за фахом «режисер театру і кіно» (курс Мар’яна Крушельницького). Ставив спектаклі у Львівському, Одеському, Харківському драматичних театрах.
Ще у 1959 році він став одним із засновників та президентом Клубу творчої молоді (КТМ) – об’єднання українських шістдесятників, до якого входили Ліна Костенко, В’ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Алла Горська, Василь Стус, Іван Дзюба. Крім художньої інтеліґенції, у роботі КТМ активно брали участь учені, молодь НДІ, інженери, учителі (серед найвідоміших – кібернетик Олександр Клушин, математик Леонід Плющ, доктор наук Генріх Дворко). Великий інтерес і резонанс викликали вечори пам’яті Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Леся Курбаса, Миколи Куліша, сучасної поезії – Василя Симоненка, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського. У КТМ регулярно влаштовували читання рефератів про творчість репресованих авторів – М. Хвильового, Гр. Косинки, М. Куліша, художників А. Петрицкого, В. Меллера, М. Бойчука, діячів епохи «Розстріляного відродження». Діяльність КТМ підтримали М. Рильський, П. Тичина, М. Бажан, М. Стельмах, Гр. Кочур, провідні українські художники й композитори. Таке єднання поколінь посилило напругу навколо КТМ – дуже скоро з’ясувалося, що діяльність клубу має відверто протестний антитоталітарний характер. Через переслідування з боку влади Лесь Танюк виїхав до Москви. У 1965–1986 роках ставив спектаклі у театрах ім. Станіславського, ім. Пушкіна, ім.Маяковського, МХАТі та інших. У 1986-му, через місяць після Чорнобильської катастрофи, повертається в Україну на посаду головного режисера Київського молодіжного театру, звідкіля його після вдалих спектаклів і серії протестних театральних вечорів з ініціативи Київського міськкому КПУ звільняють «за невідповідність посаді» без права працювати в театрах. У березні 1990-го обраний депутатом Верховної Ради України, член Президії Верховної Ради, Голова Комітету з питань культури. Один з ініціаторів заборони КПУ в 1991-му. Голова Народної Ради (демократичної опозиції у Верховній Раді) після І. Юхновського (1992–1993). У 1988–1989 – член робочої колегії Всесоюзного «Меморіалу» в Москві від України, один з організаторів Всеукраїнського «Меморіалу» імені В. Стуса, 1993–2014 – його голова. У 1995-му очолив Всеукраїнський комітет з підготовки суду над КПУ «Нюрнберг-2», а в 1996-му став координатором однойменного депутатського об’єднання у Верховній Раді України. Лесь Танюк – народний депутат України п’ятьох скликань, голова Комітету з питань культури і духовності (2002–2006), член Президії Центрального Проводу НРУ, заступник Голови НРУ, член Національної комісії України у справах ЮНЕСКО, заслужений діяч мистецтв України, почесний професор Харківського інституту культури, професор Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.Карпенка-Карого, керівник акторського і режисерського курсів цього вишу, голова Національної спілки театральних діячів України (з 1992). Автор понад 600 публікацій на теми мистецтва, театру, літератури, соціології й політики. Сценарист фільму «Голод-33», автор 12 телефільмів про репресованих діячів культури «Розстріляне відродження». Видав 38 томів із задуманих 60, що включають, зокрема, «Щоденники без купюр». Нагороджений орденом Ярослава Мудрого (1998).
Лесь Танюк помер 18 березня 2016 року після тяжкої хвороби. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

26.Вулиця Повстанська

Василя Стуса вул.

Стус Василь Семенович (1938 – 1985) – український поет-шістдесятник, перекладач, публіцист, прозаїк, мислитель, літературознавець, літературний критик, правозахисник, політв’язень СРСР, дисидент, член Української Гельсінської групи, борець за незалежність України у XX столітті. У 1959-60 рр. проходив строкову службу у військовій частині у Лубнах. Згадує Лубни у листуванні. За радянської доби творчість Василя Стуса була заборонена та частково знищена, а він сам був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув. Внесено з метою належного виконання ст.5.п.4 Закону України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у 20 ст.». Детальніше на офіційному сайті УІНП тут https://bit.ly/3f1mRLY

27.Вулиця ПРЗ

Олександра Шульгина вул.

перший в Україні державний орган у сфері зовнішніх зносин–Генеральне секретарство справ міжнародних створено 22 грудня 1917 р. Саме Олександр Шульгин підписав «Законопроект про створення Генерального секретарства міжнародних справ», який цього ж дня був схвалений на засіданні Уряду УНР. Саме Шульгин очолював це відомство. Саме уродженець Хорольського краю на Полтавщині, історик, професор Олександр Шульгин є першим Міністром закордонних справ УНР, представляв Україну на першій Асамблеї Ліги Націй у Женеві. Він народився 11 серпня 1889 року у селі Софине неподалік Хорола на Полтавщині. Був нащадком давнього шляхетського роду Устимовичів, мав родинні зв’язки із козацько-старшинськими сім’ями Полуботків, Скоропадських, Апостолів та Самойловичів. «…Це був щирий український рід, в якім щиро заховалися етнографічні та українофільські традиції», – писав про Шульгиних Михайло Грушевський. «Я виріс у родині незабутніх батьків. Те велике зусилля, яке треба було зробити людині з національно індиферентного середовища, щоб дійти до українства, мені не було потрібне. Було майже неможливо не наслідувати мого батька, було б дивно, щоб патріотизм моєї матері не відбився на моєму житті і праці», – говорив про себе й Олександр Шульгин. Після завершення історико-філологічного факультету Петербурзького університету, залишився у місті і працював викладачем. Події початку 1917-го спонукали його приїхати до Києва. Шульгин увійшов до складу Української Центральної ради. В уряді очолив Генеральне секретарство міжнародних справ, а згодом – Міністерство закордонних справ. За Української Держави гетьмана Павла Скоропадського продовжив дипломатичну службу. Олександр Шульгин був одним із переговорників на Паризькій мирній конференції 1919-го. Усіма доступними способами намагався відстояти визнання незалежності України, але міжнародна дипломатія на той час вирішувала питання територіальної приналежності Східної Галичини. Після поразки Української революції Олександр Шульгин увійшов до Державного центру УНР в екзилі. В еміграції провадив активну політичну та наукову діяльність (як історик). 16 жовтня 1933 року у інтерв’ю французькій газеті Le Figaro повідомив про голодомор-геноцид, організований Москвою).

28.Вулиця Пушкіна

Вулиця Юліана Матвійчука

Детальніше https://poltava.to/project/7796/

29.Вулиця Рябушанська

Юрія Липи вул. (Юрій Іванович Ли́па (1900-1944)  — український громадський діяч, письменник, поет, публіцист, лікар за фахом (засновник  нового напряму української медичної науки — фітотерапії), автор української геополітичної концепції, один із ідеологів українського націоналізму. Належить до провідних українських філософів першої половини ХХ століття. За однією із версій, народжений у с. Старі Санжари  неподалік від Полтави.  Ще юнаком в Одесі приєднався до збройних сил, яка боролися за незалежність України. Після поразки національно-визвольних змагань, жив у Польщі, з 1922 р. – студент медичного факультету Познанського університету. Захоплювався геополітикою. Його перу належать публіцистичні праці «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940),  «Розподіл Росії» (1941). Як письменник, разом із Євгеном Маланюком був фундатором літературної групи «Танк» (1929, Варшава). Його творча спадщина налічує понад 360 творів-серед них три поетичні збірки: «Світлість» (1925), «Суворість» (1931), «Вірую» (1938), літературознавча збірка «Бій за українську літературу» (1935), тритомник новел «Нотатник» (1936-1937), історичний роман «Козаки в Московії» (1930-1931, 1934). Ввід липня 1944 року – інструктор 1-ї старшинської школи УПА. 19 серпня 1944 року його було заарештовано радянськими окупантами. Після жорстоких катувань 20 серпня 1944 року вороги розстріляли цього борця за незалежність України. Наказом головного штабу УПА від 10 жовтня 1945 року йому посмертно присвоєно звання полковника. У 2020 році 120-річчя Юрія Липи відзначалося на державному рівні згідно з Постановою Верховної Ради про пам’ятні дати та ювілеї. Вноситься з метою виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

  1. Вулиця Ставицького

В’ячеслава Липинського вул

на честь історика, соціолога, державного та політичного діяча, публіциста, теоретика українського консерватизму, основоположника державницького напряму історіографії та політології, учасника боротьби за незалежність України у XX столітті; одного із фундаторів Української військової громади, що постала у Полтаві навесні 1917 р.; під час проживання у Полтаві мешкав у центральній її частині. Вноситься з метою виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті». Детальніше з теми «В’ячеслав Липинський і Полтавщина» тут https://bit.ly/3Plf2yB

31.Вулиця Тобілевича

Матвія Номиса вул.

Матвій Номис (справжнє ім’я Симонов Матвій Терентійович) (1823-1900)–уродженець Полтавщини, український етнограф, фольклорист, письменник і педагог, перший директор Лубенської чоловічої гімназії. Протягом життя збирав цінні матеріали про народний побут, звичаї та обряди, записав чимало зразків усної народної творчості. Укладач і видавець одного з найповніших і найавторитетніших зібрань – антології українського усного фольклору малих жанрів. У ній опубліковані також записи Степана Руданського, Василя Білозерського, Пантелеймона Куліша, В.Лазаревського, Марка Вовчка та інших. Детальніше на офіційному сайті УІНП тут https://bit.ly/3Scvx08 й офіційній сторінці Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті тут https://bit.ly/3eZ4EOY

32.Провулок ХТЗ

Юрія Колларда пров.

 (Юрій Жерардович Коллард (1875-1951) залізничник, діяч УНР, письменник. Його батько Жерар Коллард був бельгійцем, який працював інженером-агрономом в Україні, де одружився з матір’ю Юрія, що походила зі старого козацько-шляхетського роду. Середню освіту здобув у Полтаві, де долучається до українського руху, знайомиться із Симоном Петлюрою. Стає співзасновником «Харківської Української студентської громади». Ця організація на  початку 1900 року стала родоначальницею Революційної української партії, ідеологом якої був Микола Міхновський. Ведучи активну політичну діяльність Коллард зумів закінчити інститут і одержати диплом інженера-технолога. За часів УЦР очолював управління залізниць, за гетьманату обіймав  керівні посади в Залізничному відомстві, при Директорії УНР очолював міністерство шляхів. З 1921 р. в еміграції. Разом з урядом УНР, переїхав до Відня. В 1921–1926 роках переїхав до Чехословацької Республіки. Працював при Земському уряді на Закарпатті. Звільнений за політичними мотивами (як український націоналіст). Переїздить на Моравію, де працював у різних містах, аж поки в 1935 році не зупинився в Брно. На чехословацьких теренах громадської діяльності не полишає. Як один з керівників Союзу визволення України, стає співзасновником Легії українських націоналістів. До 1939 року опікується місцевою Студентською Громадою в Брно та Українською Громадою, іншими суспільно-громадськими організаціями української еміґрації в Чехословаччині. Був заступником голови Центральної управи Української Громади в ЧСР. На початку 1945 року, перед наступом більшовиків, виїхав з Чехословаччини до Німеччини. Помер 3 січня 1951 року в Аугсбурзі. Автор мемуарів «З юнацьких років» (1930), «Спогади з минулого» (1931) та інших. Вноситься з метою належного виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті»).

33.Провулок Цитовський

Федора Щербини вул.

На честь Федора Щербини (1924–1925) — українського статистика, економіста, соціолога, громадського діяча та історика Кубані, ректора Українського вільного університету, автора історії Полтавського земства, автора збірника пам’яті Симона Петлюри та дослідження «Симон Петлюра на Кубані». Співпрацював із Симоном Петлюрою, коли той рятуючись від арешту, у 1902 році виїхав із приятелем Прокопом Понятенком на Кубань і де був заарештований за діяльність у Чорноморській вільній громаді (Кубанській організації РУП) і поширення антиурядових прокламацій. Тож кубанський історик Федір Щербина запропонував упорядковувати архів Кубанського козацького війська; там Петлюра зарекомендував себе як кваліфікований працівник.

  1. Старостати:
  1. Вулиця Першотравнева, село Абазівка

Вулиця Успенська

З метою актуалізації вагомої релігійно-історичної сторінки села. У 1847 році було збудовано Успенську церкву муровану, з дзвіницею

  1. Вулиця Партизанська, село Абазівка

Юрія Липи вул. 

Юрій Іванович Ли́па (1900-1944)  — український громадський діяч, письменник, поет, публіцист, лікар за фахом (засновник  нового напряму української медичної науки — фітотерапії), автор української геополітичної концепції, один із ідеологів українського націоналізму. Належить до провідних українських філософів першої половини ХХ століття. За однією із версій, народжений у с. Старі Санжари  неподалік від Полтави.  Ще юнаком в Одесі приєднався до збройних сил, яка боролися за незалежність України. Після поразки національно-визвольних змагань, жив у Польщі, з 1922 р. – студент медичного факультету Познанського університету. Захоплювався геополітикою. Його перу належать публіцистичні праці «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940),  «Розподіл Росії» (1941). Як письменник, разом із Євгеном Маланюком був фундатором літературної групи «Танк» (1929, Варшава). Його творча спадщина налічує понад 360 творів-серед них три поетичні збірки: «Світлість» (1925), «Суворість» (1931), «Вірую» (1938), літературознавча збірка «Бій за українську літературу» (1935), тритомник новел «Нотатник» (1936-1937), історичний роман «Козаки в Московії» (1930-1931, 1934). Ввід липня 1944 року – інструктор 1-ї старшинської школи УПА. 19 серпня 1944 року його було заарештовано радянськими окупантами. Після жорстоких катувань 20 серпня 1944 року вороги розстріляли цього борця за незалежність України. Наказом головного штабу УПА від 10 жовтня 1945 року йому посмертно присвоєно звання полковника. У 2020 році 120-річчя Юрія Липи відзначалося на державному рівні згідно з Постановою Верховної Ради про пам’ятні дати та ювілеї. Вноситься з метою виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

  1. Вулиця Першотравнева, село Верхоли

Вулиця Червоної Рути— на прославлення пісні Володимира Івасюка, яка стала народною.

  1. Вулиця Першотравнева, село Ковалівка

Вулиця Якова Маркевича

Автор дописів про історію і географію села Ковалівка. український письменник-мемуарист, державний діяч Гетьманщини. Один з найосвіченіших людей свого часу. Найвизначнішим твором Якова Марковича є його «Діяріуш», що охоплює 1717–1767 роки й містить матеріал для політичної, соціально-економічної й культурно-побутової історії.

  1. Вулиця Гагаріна, село Пальчиківка

Вулиця Леоніда Каденюка

На честь першого космонавта незалежної України Каденюка увічнили у селі Великі Сорочинці, перейменувавши вул. Васілія Жуковського. З 19 листопада по 5 грудня 1997 року Леонід Каденюк здійснив політ на американському космічному кораблі «Колумбія» місії STS-87, проводив досліди із впливом невагомості на вегетацію рослин. Завдяки йому в космосі вперше було розгорнуто державний прапор України і прозвучав наш Гімн. А ще узяв з собою в політ томик «Кобзаря».

  1. Вулиця Макаренка, село Пальчиківка

Василя Захарченка вул.

13 січня 1936 у селі Гутирівка (нині належить до Пальчиківського старостату Полтавської міської громади) народився письменник, лауреат Шевченківської премії, журналіст і політв’язень комуністичного режиму Василь Захарченко. Вступив на факультет журналістики Київського університету, навчався на одному курсі з поетом-піснярем Вадимом Крищенком. Після закінчення університету в 1958 році спершу працював газетярем у Кременчуці, згодом переїхав на Донбас. Там зійшовся з Василем Стусом, Іваном Дзюбою, іншими українськими дисидентами. У Донецьку допомагав збирати матеріали про зросійщення краю для праці, яку готував до друку Іван Дзюба. Тоді ж, у середи­ні 60-х, він починає цікавитися й іншою небезпечною на той час темою – Голодомору 1932-1933 рр. Вступивши до лав Спілки письменників, 1969 року перебирається до Черкас, де спочатку працює у часописі «Молодь Черкащини», а згодом – у «Черкаській правді». Тут він написав свої найкращі повісті і романи. А ще – продовжує й тут інтенсивно збирати матеріали й передає їх Дзюбі через Стуса. Та незабаром після проведення низки обшуків друзів арештували. Під кадебістським «ковпаком» опинився й Захарченко. У його помешканні виявили самвидав та нотатники, а також заборонену книгу Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр». Захарченка звинуватили у «антирадянській діяльності» за ст.62 КК УРСР і засудили на п’ять років суворого режиму. Поневірявся у концтаборі №5 у Пермській області Росії. В ув’язненні познайомився з іншими діячами українського руху опору 1960-1970-х років –Іваном Світличним, Семеном Глузманом, Ігорем Калинцем. Позбавили письменника і членства у Спілці письменників, яке було поновлене лише через десять років. До 1982-го його ім’я було викреслене з літературного процесу, а книжки вилучалися з книгозбірень. Реабілітували Василя Захарченка прокуратурою Черкаської області лише 9 жовтня 1991 року, після здобуття Україною незалежності, яку він щиро вітав. У 1995 році Захарченко став лауреатом Національної премії України імені Т. Шевченка за роман «Прибутні люди». Його літературна праця відзначена й іншими преміями – імені Андрія Головка (1989) та імені Юрія Яновського (1991), імені Олекси Гірника (2005), імені Дмитра Нитченка (2009). У творчому доробку письменника десять романів, дев’ять повістей, понад сто оповідань. Помер 5 грудня 2018 року в м. Черкаси.

  1. Вулиця Овражна, село Гутирівка

Василя Захарченка вул.

13 січня 1936 у селі Гутирівка (нині належить до Пальчиківського старостату Полтавської міської громади) народився письменник, лауреат Шевченківської премії, журналіст і політв’язень комуністичного режиму Василь Захарченко. Вступив на факультет журналістики Київського університету, навчався на одному курсі з поетом-піснярем Вадимом Крищенком. Після закінчення університету в 1958 році спершу працював газетярем у Кременчуці, згодом переїхав на Донбас. Там зійшовся з Василем Стусом, Іваном Дзюбою, іншими українськими дисидентами. У Донецьку допомагав збирати матеріали про зросійщення краю для праці, яку готував до друку Іван Дзюба. Тоді ж, у середи­ні 60-х, він починає цікавитися й іншою небезпечною на той час темою – Голодомору 1932-1933 рр. Вступивши до лав Спілки письменників, 1969 року перебирається до Черкас, де спочатку працює у часописі «Молодь Черкащини», а згодом – у «Черкаській правді». Тут він написав свої найкращі повісті і романи. А ще – продовжує й тут інтенсивно збирати матеріали й передає їх Дзюбі через Стуса. Та незабаром після проведення низки обшуків друзів арештували. Під кадебістським «ковпаком» опинився й Захарченко. У його помешканні виявили самвидав та нотатники, а також заборонену книгу Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр». Захарченка звинуватили у «антирадянській діяльності» за ст.62 КК УРСР і засудили на п’ять років суворого режиму. Поневірявся у концтаборі №5 у Пермській області Росії. В ув’язненні познайомився з іншими діячами українського руху опору 1960-1970-х років –Іваном Світличним, Семеном Глузманом, Ігорем Калинцем. Позбавили письменника і членства у Спілці письменників, яке було поновлене лише через десять років. До 1982-го його ім’я було викреслене з літературного процесу, а книжки вилучалися з книгозбірень. Реабілітували Василя Захарченка прокуратурою Черкаської області лише 9 жовтня 1991 року, після здобуття Україною незалежності, яку він щиро вітав. У 1995 році Захарченко став лауреатом Національної премії України імені Т. Шевченка за роман «Прибутні люди». Його літературна праця відзначена й іншими преміями – імені Андрія Головка (1989) та імені Юрія Яновського (1991), імені Олекси Гірника (2005), імені Дмитра Нитченка (2009). У творчому доробку письменника десять романів, дев’ять повістей, понад сто оповідань. Помер 5 грудня 2018 року в м. Черкаси.

  1. Вулиця 1 Травня, село Сем’янівка

Михайла Вербицького вул.

композитор та хоровий диригент, автор мелодії державного гімну “Ще не вмерла Україна”, віртуоз-гітарист. Детальніше на офіційному сайті УІНП https://bit.ly/40l5SWR

  1. Вулиця Гагаріна, село Патлаївка

Вулиця Леоніда Каденюка

На честь першого космонавта незалежної України Каденюка увічнили у селі Великі Сорочинці, перейменувавши вул. Васілія Жуковського. З 19 листопада по 5 грудня 1997 року Леонід Каденюк здійснив політ на американському космічному кораблі «Колумбія» місії STS-87, проводив досліди із впливом невагомості на вегетацію рослин. Завдяки йому в космосі вперше було розгорнуто державний прапор України і прозвучав наш Гімн. А ще узяв з собою в політ томик «Кобзаря».

Павла Чубинського вул.

На пошану автора тексту Гімну «Ще не вмерла Україна», фольклориста, етнографа і громадського діяча, дослідника українських звичаїв, традицій, культурної спадщини нашого народу

  1. Вулиця Гагаріна, село Шостаки

Вулиця Леоніда Каденюка

На честь першого космонавта незалежної України Каденюка увічнили у селі Великі Сорочинці, перейменувавши вул. Васілія Жуковського. З 19 листопада по 5 грудня 1997 року Леонід Каденюк здійснив політ на американському космічному кораблі «Колумбія» місії STS-87, проводив досліди із впливом невагомості на вегетацію рослин. Завдяки йому в космосі вперше було розгорнуто державний прапор України і прозвучав наш Гімн. А ще узяв з собою в політ томик «Кобзаря».

Павла Чубинського вул. На пошану автора тексту Гімну «Ще не вмерла Україна», фольклориста, етнографа і громадського діяча, дослідника українських звичаїв, традицій, культурної спадщини нашого народу

  1. Вулиця Чайковського, село Мильці

Олександра Кониського вул. (Олександр Якович Кониський (1836-1900) був професійним адвокатом, громадським діячем, письменником, літературним критиком, викладачем. Автор духовного гімну України-Молитви «Боже Великий Єдиний нам Україну храни», музику до якої створив Микола Лисенко. Працював у Полтавському губернському правлінні (у 1854-1863 рр.). Член полтавської і київської «Громад», один з організаторів недільних та вечірніх шкіл, громадської бібліотеки, Товариств із розповсюдження писемності в Полтаві. Неодноразово був репресований колоніальною російською адміністрацією).

  1. Вулиця Першотравнева, село Тахтаулове

Миколи Леонтовича — видатного українського композитора. Всесвітньовідома мелодія «Щедрик», створена Леонтовичем за мотивами української народної щедрівки стала символом Різдва у багатьох країнах. Англомовна версія «Щедрика» — колядка «Carol of the Bells» звучала у фільмах «Міцний горішок -2», «Один вдома», «Гаррі Поттер». Леонтович — син священика, учитель співу, композитор та організатор хорів, які виконували записані ним і оброблені за європейським зразком народні пісні. За те, що підтримав українську державність та відроджував усну народну творчість був застрелений комуністом-чекістом у батьківському домі.

  1. Провулок Першотравневий, село Тахтаулове

Пров. Миколи Леонтовича

  1. Вулиця Першотравнева, село Чорноглазівка

Героїв ЗСУ На пошану полеглих воїнів

матеріал підготував/ла: Дмитро Кравченко

Читайте нас у Telegram

Приєднатися
Поділитись новиною:

Схожі новини: