Шевченко і Полтавщина: закоханий поет
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
9 березня вшановують 209 річницю народження українського поета, письменника (драматург, прозаїк), художника (живописець, гравер), громадського та політичного діяча Тараса Григоровича Шевченка.
Полтавщина в житті Тараса Шевченка була місцем улюбленим, затишним і дарувала йому чимало доленосних зустрічей – він мандрував її стежками, змальовував краєвиди, зустрічався з друзями і був бажаним гостем, як для простого люду, так і для власників маєтків. А ще Полтавщину й Шевченка поєднує кохання до прекрасної Анни Закревської.
«Моє свято чорнобриве,
І досі меж ними
Тихо, пишно походжаєш?
І тими очима,
Аж чорними — голубими,
І досі чаруєш
Людські душі? Чи ще й досі
Дивуються всує
На стан гнучий? Свято моє!
Єдинеє свято!
Як оступлять тебе, доле,
Діточки-дівчата
Й защебечуть по своєму
Доброму звичаю,
Може, й мене ненароком
Діточки згадають.
Може, яка і про мене
Скаже яке лихо.
Усміхнися, моє серце,
Тихесенько-тихо,
Щоб ніхто і не побачив…
Та й більше нічого.
А я, доленько, в неволі
Помолюся богу», – так відверто сповідався в почуттях Тарас Шевченко.
У цих рядках він юний серцем, і ще сповнений надіями, мріями, не міркою болю й страждання, які випали йому за життя. Шевченко дає нам здогадатися, кому написані ці рядки лише двома літерами присвяти: «А.З.» Анна Закревська. Дружина заможного поміщика. Мати двох діток. Але чимось таким заворожила, зачепила поетове серце, що забувся він і про її шлюб, і тогочасну мораль, і про те, що не рівнею був молодій господині палацу, і про те, що сам відверто цим порушив правила гостинності, адже зустріли його у маєтку, як дорогого гостя. Закохався Тарас Шевченко нестямно.
Варто поїхати до мальовничого селища – Березова Рудка, аби пройти залами справжнього палацу, уявляючи урочисті зібрання еліти губернії. І може побачити хоча б відблиском у дзеркалах чи віконницях ту, що так полонила серце Тараса Шевченка. Настільки запав йому до душі образ Анни Закревської, що й у засланні в нестерпних умовах гноблення і щоденного приниження, рятував його свідомість, сяючи світлом через роки й відстані.
У 1839 році багатий поміщик, полковник у відставці Платон Закревський приїхав у село Марківку і одружився з небагатою донькою сотенного осавули Ганною Іванівною Заславською, якій на той час було лише 17 років. І забрав свою юну красуню-дружину до ошатного маєтку зі справжнім палацом. За буднями надходили свята, за святами простували будні, минали повагом літа, народилися в Анни спочатку син, трохи згодом донечка Ольга, і молода мати мала за що дякувати Богу.
Яким було тогочасне світське життя? 200 років тому поміщицька еліта доволі жваво підтримувала соціальні стосунки. І найулюбленішими та найхаризматичнішими, звісно, були бали. На одному з таких в селі Мойсівка 21-річна Анна Закревська познайомилася з 29-річним Тарасом Шевченком. Він був захоплений красою Закревської. На балу у поміщиці Т.Вольховської він не відходив від неї протягом усього свята, а прощаючись, відірвав на пам’ять одну з блакитних квіток, якими була прикрашена її сукня, і довго зберігав цю реліквію. На тому ж балу Тарас познайомився, а згодом і здружився з братом чоловіка Анни – Віктором Закревським. В листі до Віктора Шевченко навіть називає його невістку «Анною вродливою».
«А Аанні вродливій скажи, що як тілько очуняю та кожух пошию, то зараз і прибуду з пензлями і фарбами, на цілий тиждень, скажи їй, що я аж плачу, що проклята хуртовина на цей раз зо мною так пожартовала», – писав Шевченко.
На запрошення Віктора й приїздить Тарас до маєтку Закревських у Березову рудку. Не одне літо провів він у цьому товаристві – та найближче з братів Заревських все ж зійшовся з Віктором. А чоловіка Анни недолюблював Тарас Григорович за його відверту жорстокість до кріпаків. Кріпацьке дитинсво й юність Тараса робили його в цих випадках непримиренним.
Брат же Платона Закревського – Віктор був організатором й «старшиною» «товариства мочемордів». Гуляли з розмахом, І Шевченко не цурався таких розваг. Але сучасники згадують, що Тарас Григорович любив і жіноче товариство, нерідко просиджував у вітальні господині в дружньому колі, весело розмовляючи, слухаючи музику або гучним своїм голосом співаючи сумовитих українських пісень. Тоді ніякі зусилля «мочеморд» не в змозі були відволікти його, і кінчалося тим, що Віктор Закревський з товаришами приходив з флігеля і всі разом просиджували далеко за північ.
Шевченко намалював портрети Ганни та Платона Закревських, присвятив Ганні Закревській поему «Сліпий» («Невольник»), а, перебуваючи згодом на засланні, присвятив їй низку поезій. Ці літні дні були одними з наспокійніших, комфортних і затишних у житті українського Генія. Бо ще ж коли було йому радіти й насолоджуватися життям? Дитинство було голодним і холодним, юність невідрадною через усвідомлення тотальної неволі, а вже викуплений з кріпацтва, закінчивши художню академію, натхненний і талановитий Шевченко нарешті отримав можливість вдихнути на повні груди. 1840 року – у Петербурзі вийшло перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка.
«Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову», – писав Іван Франко.
За «Кобзарем» пішла добра слава, до Шевченка потягнулися представники української інтелігенції, за честь його прийняти вважали багаті й родовиті поміщики. Правда, маючи непростий характер, Тарас Григорович часто обтяжувався увагою власників кріпаків, не змовчував, не стримувався, коли бачив приклади наруги над безправними селянами. А пани, подекуди, худобу вважали ціннішою.
Та повернемося краще до маєтку Закревських, до нашої історії. Завдяки емоційній та чутливій натурі Тарас Шевченко закохувався часто. Але щоразу доля позбавляла його родинного щастя та кохання, про яке мріяв поет.
“Не женися на багатій, Бо вижене з хати, Не женися на убогій, Бо не будеш спати. Оженись на вольній волі, На козацькій долі, Яка буде, така й буде, Чи гола, то й гола. Та ніхто не докучає…” – так писав він в момент чергового розчарування.
Але також йому належить рядок: «Не весело на світі жить, Коли нема кого любить»…
Ще до минулого року, доки не пішла в засвіт, годинами могла розповідати про Шевченкові дні на Полтавщині неймовірна хранителька мудрості й вічності – директор народного краєзнавчого музею села Березова Рудка Валентина Гончар. З її уст оживали характери, образи, долі, ткалося полотно часу, доки ця дуже поважного віку жінка тримала його у своїх тендітних руках. Без неї цьому музею буде ой як не просто, а він нам усім безперечно потрібен.
Це Валентина Гончар проникливо цитувала сповнені лагідної покірності, приреченості невмолимій долі і щирого бажання душевного спокою коханій рядки Тарасового вірша: «Усміхнися, моє серце, Тихесенько-тихо, Щоб ніхто і не побачив… Та й більше нічого».
Здається, для жодної з жінок, що зустрічалися на життєвому шляху Шевченка, він не знаходив таких зворушливо сердечних, ніжно-пестливих і цнотливих слів, як для «Анни-вродливої» – його недосяжної мрії і водночас такої прозаїчно-буденної дружини кріпосника.
Очевидно, що якась драма чи скандал, пов’язані із залицянням поета у Березовій Рудці, таки сталася. Олексій Капніст писав до Шевченка таке:
«Мені доручено просити вас не заїжджати, як ви збиралися, до Закревського, а головне, не писати йому ні з якого приводу. Я знаю вас і цілком певний, що ви свято і непорушно це виконаєте. Не засмучуйтеся, добрий Тарасе Григоровичу, моєю відвертістю. Вона не з поганого джерела. Я розраховую на твердість вашого характеру і гадаю, що ви виконаєте прохання моє не для мене…»
Зустрітися їм більше так і не довелося – Ганна померла у тридцятип’ятирічному віці саме того року (1857), коли поет отримав звільнення від десятирічної солдатчини. А її син Гнат Платонович Закревський став у зрілому віці – прокурором Харківської судової палати і сенатором, автором праці «Об учениях уголовно-антропологической школы». У Тараса Шевченка дітей так і не народилося…
Марія Бойко
матеріал підготував/ла: Дмитро Кравченко
