Традиції святкування Меланки й Василя на Полтавщині

Основою народного календаря, як відомо, на відміну від астрономічного є вегетаційний рік. Отже, церковний календар має в собі декілька точок зимового циклу. Відлік іде від Введення в храм Пресвятої Богородиці на початку грудня, бо на думку хліборобів з цього дня починає спочивати земля, яку не можна буде копати аж до Благовіщення у квітні.

І починалося. Очікування. Священнодійство. Віра у дива й долю. Розучування колядок, щедрівок, підготовка до ворожінь. Молилися про добробут і достаток, щастя й злагоду, тому і йдеться у щедрівках-колядках про жито-пшеницю, пана господаря та сію-вію-повіваю, адже він кожного зернятка залежало виживання й продовження роду.

І ще ж Дідух – неймовірна квінтесенція древа життя й роду, добробуту і згуртованості. Бо одна стеблинка-соломинка слабка й беззахисна, а спробуй-но зламай справжнього Дідуха в його міці й традиції, нічого ж не вийде. Дідух – це найперший чи найостанніший сніп збіжжя від врожаю, найдорідніший, найкращий, ще й святково декорований, що віками виконував в українській традиції роль ялинки. Після того, як Дідуха обнесли довкола хати, його з першою зіркою ставили на покуті. Саме там на почесному місці й годилось бути родовій пам’яті. Ми ж, українці, землероби, тому й обрядова магія, розуміння світобудови у нас із вами пов’язані із землею та її дарами.

А вже на Щедрий вечір – на Меланки, а зраночку й на Василя розпочинався справжнісінький карнавал. Бо як ще можна назвати дійство, де водять Козу, танцюють, співають, жартують, обдаровують і бажають всіх приємностей? Український карнавал має свою автентичну назву – Коляда.

Коза на Маланки й Василя – це прадавній вертеп, покликаний принести врожай на прийдешній рік. У кожного персонажа власна роль, костюм, але веселощі й атмосфера захоплюють всіх дійових осіб, і тих, що йдуть з Колядою, і тих, що Коляду приймають, і навіть випадкових глядачів. Головні дійові особи Дід і Коза.

Дід у дранті й білій масці – це уособлення предків, а той, хто його зображає, місточок між світом явним і світом духів, ймовірно, що колись у дохристиянські часи ця роль належала волхвам. Дід вбиває Козу, а потім намагається її оживити. Своєрідна модель пожертви і воскресіння, завдяки вірі й диву.

До речі, фінський Санта – Йолупуккі дослівно перекладається, як Різдвяний козел або солом’яний козел. Є певне міфологічне відсилання й до грецького Пана з його покровительством лісу, мисливству і пастухам.

А перший день Нового року позначений святом Василя. Про це оповідає мудра книга «Полтавський обрядовий календар», що побачила світ в 2002 році у видавництві «Полтава». Згідно з нею, опівночі дехто з селян виходили надвір слухати як «Новий рік проганяє старого». М.Маркевич наводить повір’я, що саме взимку росте рослина нечуй-вітер, яку використовують у народному цілительстві. Її у новорічну ніч могли відшукати тільки незрячі люди, бо вона їм «коле очі», а допомагала вона рибалкам, а ще іншим людям вдало переправлятись через річку.

На Полтавщині побутувало також повір’я, що у Новорічну ніч розмовляють тварини, але підслуховувати їх вкрай небезпечно.

Також в наших краях хліви й господарські будівлі окурювали в Новорічну ніч ладаном, аби захистити худобу й господарство від відьом, адже ж всім відомо, що цієї пори нечисть особливо завзята.

Головна обрядодія на Василя – посівання чи посипання, яким займалися лише хлопчики віком від 7 до 14 років (дівчатка лише напередодні брали участь у щедруванні).  У селах, де була церква посівали після ранкової відправи, а де не було – вдосвіта. Вірили, що «полазник» – перший відвідувач на Василя приносить долю на цілий рік. То ж, і раділи, коли до оселі першими заходили хлопчики, веселі, здорові, слухняні, з повагою до господаря й звичаїв.

Посівали на Полтавщині житом, просом, ячменем, вівсом, гречкою, коноплями, горохом і навіть чечевицею. Збіжжя носили в торбинці чи рукавиці. А зайшовши до хати співали:

Роди, Боже,

Жито, пшеницю,

На щастя,

На здоров’я,

На нове літо.

З Новим роком,

І з Василем!

***

А в полі, полі сам Господь ходив,

Сам Господь ходив, жито породив,

Жито-пшеницю, всяку пашницю.

Діва Марія за Ним ходила,

За Ним ходила, Його просила:

А вроди, Боже, жито-пшеницю,

Жито-пшеницю, всяку пашницю!

Сію, вію, посіваю,

З Новим роком поздоровляю!

Многая літа!

Посипальників приймали гостинно, запрошували сісти до столу, особливо, де були незаміжні дівчата: «Щоб свати сідали». Давали посипальникам за винагороду пиріжки, горіхи, яблука, цукерки й дрібні гроші, а зернятка, які вони насипали по оселі, господиня мала зібрати й віддати курям, аби вони краще неслися. Або ж його додавали в посівне зерно, щоб мати добрий урожай.

Посипати ходили невеличкими групками, по двоє чи троє, а то й по одному, при тому багатші дарунки отримували ті з посипальників, що завітають першими.

Перше відро води з колодязя також мав принести господар обійстя, а вже потім по воду могла йти господиня, яка промовляла так: «Добрий день, водо Уляно, а земле Тетяно! Поздоровляю я тебе з цим празником, з Новим роком і Василлям! Господи, благослови твоїм духом святим переспори на всяке время» (с. Вовчик Лубенського району). Або: «Добрий день, водо Уляно, а земле Тетяно, а колодязю Прокопе! А ви, зорі-зоряниці!  Вас на небі три сестриці, одна вечірняя, одна полунишня, а одна світова. Освіщайте небо і землю, і очистіть воду сію» (с. Литвяки, Лубенщина).

На Василя святковий стіл готували заздалегідь, щоб лише дещо підігріти перед вживанням. Готуючи страви, господиня до кожної обов’язково мала додати по три шматочки м’яса. Бажаними були борщ, локшина, капусняк, ковбаси, кров’янка, холодець, пироги, млинці, книші.

Після церкви господар запалював на покуті свічку, обкурював оселю ладаном, а піднявши першу чарчину промовляв: «Спасибі, Боже, що діждали Нового року, усі живі, здорові, благополучні. Дай Боже, Новий рік провести й Великодня діждати. Дай Бог, щоб при цьому році Господь хліб уродив. Царство небесне померлим, проставивши душам, і батькам хай легко згадається, а нам дай, Бог, здоров’я».

Після обіду в багатьох місцевостях Полтавщини продовжували ходити посипальники та ряджені парубки й дівчата. Після полудня посипати ходили лише дорослі чоловіки і збіжжя сипали вже не на долівку, а на господаря й господиню зі словами, як починалися з традиційного: «Сійся родися жито-пшениця, всяка пашниця, на щастя, на здоров’я, на Новий рік!» Цих гостей обов’язково запрошували до столу. Часто чоловіки одного гурту по черзі ходили один до одного. Так тривало до вечора…

На Василя ходили ряджені, як і на Меланки, але до гурту ще додавався «Василь» – перевдягнена в парубка дівчина. Гомінкою ватагою вони несли з собою опудало коня чи кози, малий плуг, серп та цурку (палиця для скручування перевесла на снопі). Зайшовши на подвір’я по снігу орали й волочили, сіяли й збирали урожай. А в самій хаті кропили на присутніх горілкою, чи жартома замітали «навиворіт» від порогу до столу. Розмальовували комин, мазали глиною хатні речі, бешкетуючи, сварилися й мирилися між собою, та зрештою вимагали могорича. Коза ходила по хаті, скрізь тупаючи ногами й бодаючи « на щастя й для здоров’я».

 

Марія Бойко

матеріал підготував/ла: Дмитро Кравченко