Мирна битва за незалежність: 31 рік тому українці проголосували за незалежність. Спогад про події у Гадячі
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
24 серпня за незалежність проголосували депутати ВР УРСР. А 31 рік тому-український народ. Тоді українці на референдумі виграли мирну битву з Москвою. А зараз триває ‘збройна. Цю битву теж виграє Україна. Нижче мій спогад про події 31-річної давнини.
Коли був 11-класником, якраз працювала Верховна Рада часів УРСР – та, яка увійшла в історію, схваливши Декларацію про державний суверенітет України, а потім Акт про незалежність. У тій Верховній Раді діяла потужна опозиція — Народна рада, у складі якої було багато політиків з Народного Руху, серед яких вирізнявся Чорновіл. Ви знаєте, мені запам’яталося висловлювання першого секретаря Гадяцького райкому Компартії Петренка, який таврував Чорновола на районному радіо як екстреміста. І мені стало просто цікаво: що за слово таке, чому так називають? Просто його тодішні виступи у Народній раді, й у молодіжній студії «Гарт» завжди були з чіткою вимогою щодо незалежності України. В тому і полягав «екстремізм», хоча сьогодні таке визначення цього поняття смішне, звичайно. Мій світоглядний стержень формувався під впливом В’ячеслава Чорновола.
І відразу, як мені виповнилося 18 років, у лютому 1991-го вступив до Гадяцької районної організації Руху. Якраз навчався на режисерському відділі Гадяцького училища культури (народна назва «кульок»J), тож уже в березні цього ж року пройшов, так би мовити, перші бойові політичні хрещення: брав участь у поширенні газет «За вільну Україну!» та листівок Руху проти «оновленого союзу» , а потім на дільниці Гадяцької ЗОШ був спостерігачем від НРУ на референдумі, який тоді ініціювала кремлівська комуністична верхівка. Це була відчайдушна спроба влади зберегти імперію…Горбачов поставив на референдум запитання «Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік?» .Але вже тоді понад 8 мільйонів мешканців УРСР, зокрема й Полтавщини, проголосувало проти так званого «оновленого союзу». Україну охопила хвиля самостійницьких настроїв, які протягом 1991 року набирали все більшого масштабу.
У квітні 1991 року у міському центральному парку Гадяча Рух спільно з ГО «Союз Чорнобиль» влаштували мітинг, на якому озвучувалися проблеми «чорнобильців» , ну і, звісно ж, найбільше говорилося про необхідність виходу України з СССР. Я долучався до проведення мітингу, роздавав студентам «кулька» запрошення, навіть вдалося домовитися з вахтером гуртожитку, щоб зробити по селектору для студентів Гадяцького училища культури оголошення-запрошення на мітинг.
Гадяч, 1 травня 1991 року, масова колона посланців «трудових колективів» із червоно-синіми прапорами УРСР – і окремою колоною крокували ми, гадяцькі рухівці, десь так чоловік 70 із синьо-жовтими стягами.Чесно скажу: було трохи лячно: а що, раптом, коли виженуть із «кулька» (народна назва Гадяцького училища культури ім. Котляревського) за «заборонений» прапор? Та й ставлення деяких однолітків: «тобі більше нема шо робить, як з жовто-блакитним флагом бігать по місту?». Передати той драйв словами важко. Уздовж руху усієї колони по центральній вулиці Лібкнехта (тепер Гетьманська – названа на честь гетьмана Івана Виговського) стояли гадячани, примусово вигнані на свято «міжнародної солідарності трудящих». Чимало цих відчайдухів голосно вигукували: «Геть комуняк! О, дивіться рухівці зі своїми прапорами ідуть, їх багато. Рятуйте Україну, хлопці».Тоді відчув, що Рух неодмінно досягне своєї мети – відновлення української державності. А вже наступного дня «на килим» викликав директор училища комуніст Плутенко: «Як міг нести петлюрівсько-бандерівський прапор?» Дісталось від нього на горіхи ще й за мою юнацько-романтичну замітку в газеті «За вільну Україну!», у якій описував мотиви вступу до Руху, долучення до визвольної боротьби… Але – дивина! Ніяких особливих дисциплінарних санкцій.Більше того, за кілька днів на лекції з історії в училищі культури я робив доповідь на тему «Українська національна символіка» – джерел було доволі, компартійна цензура дала слабинку, тож преса була заповнена дискусіями на теми національного відродження і української ідентичності.
До речі, якщо говорити про останні місяці існування СРСР, то пригадується ще одна травнева подія 1991 року – поїздка гадяцьких рухівців до Полтави, на відзначення 112-ої річниці з дня народження Симона Петлюри: сотні людей з усіх куточків області, маєво синьо-жовтих прапорів, мітинг поруч із дзвіницею Свято-Успенського собору, який вів Микола Кульчинський, виступ «не в тему» на «рускомязикє» тодішнього депутата ВР СРСР Миколи Куценка, який з одного боку «таврував ганьбою» 1-го секретаря ЦК КПУ Щербицького, компартійних чинуш, а з іншого – попри обурений гул мітингарів, посмів відгукнутися у негативній конотації про Петлюру.
Події 19-21 серпня розгорталися карколомно. Мої старші колеги з осередку Руху Володимир Юревич, Іван Юревич, Олена Юревич, Ірина Гулей, Сергій Солдатов , Зеновій Гулей (царство Небесне і вічна пам’ять, вони вже відійшли у засвіти), Катерина Дубна, Анатолій Скаженик, Олексій Басараб, Володимир Сирота, Іван Глушков, Юрій Подвезько, Сергій Ільченко, Сергій Танцура, Федір Лугуша, Іван Шухомет, Володимир Коблицький та ін. у центрі Гадяча, біля центрального універмагу «Росія» роздавали листівки із закликом не визнавати московських путчистів, поруч у людному місці, на «кругу» (так називають містяни транспортну розв’язку) встановили національний прапор. Після провалу путчу було опечатано райком компартії, а Анатолій Скаженик і Катерина Дубна зробили все, щоб завадити райкомівцям спалити частину документів компартії прямо на подвір’ї за будівлею й надали розголосу цій витівці комуністів. А вже 24 серпня майже весь актив організації виїхав на мітинг під Верховну Раду.
24 серпня 1991 року майже весь день провів біля телевізора. Тоді телебачення УРСР вело пряму трансляцію із зали засідань Верховної Ради. Батько весь час наполегливо «припрошував» копати картоплю на городі. Вся сім’я там копирсалася – тато, мати, брат, бабусі. Якраз така пора у селі. А мені трішки було соромно, що не допомагаю, але й відірватися від чорно-білого екрану не міг. Зателефонувати, та ще й з села старшим побратимам-рухівцям з Гадяча, які тоді на власних авто виїхали до Києва, було неможливо – це зараз у всіх «мобілки». То іноді виходив бодай на півгодинки на город з приймачем, потім знову мчав у хату. Забути ті миті виступів В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, Леся Танюка, внесення національного прапора до зали ВР неможливо. Водночас, не скажу, що була якась ейфорія чи навіть раціональне усвідомлення, що мети досягнуто. Ні. Адже було проголошено наміри провести всенародний референдум 1 грудня. Було зрозуміло: попереду три місяці напруженої агітаційної праці, щоб будити наш люд, приспаний комуністично-російською імперією…
Пригадалося 1 вересня 1991 року, коли приїхав працювати старшим піонерським вожатим J) до Лютенської школи. Знайшов квартиру, але згодом ледь не довелося шукати іншу: вкрай перелякана бабця-хазяйка, побачивши у мене на светрі синьо-жовтий значок, а на стіні в кімнаті синьо-жовтий прапор, вимовила: «Ти шо синок, із западної? Нашо нам ота бандерщина?» Сяк-так пояснив, що невдовзі це буде офіційний символ Української держави. Рогом дивилися на символіку молодого рухівця голова сільради і директорка школи…
Тоді восени буремного 91-го, ми, гадяцькі рухівці, виклалися «на повну» – тисячі листівок, газет, концерти, поїздки по селах. Видання і поширення газети «Рідний край» та «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. Вся діяльність була підпорядкована голосуванню за незалежність та підтримці В’ячеслава Чорновола як кандидата в Президенти. На початку вересня у будинку культури Рух провів районний форум інтелігенції за участю депутатів ВР з Народної Ради. А під час заходів до 150-річчя з дня народження Михайла Драгоманова Рух провів велелюдну ходу, яка увінчалася встановленням у центрі Гадяча (на «кругу») щогли з синьо-жовтим прапором.
А ще запам’ятався концерт у «кульку», на який завітали гості з Галичини. Тоді вперше «вживу» почув стрілецькі та пісні УПА…
Та наймасовіший захід буремної осені 91-го – це велелюдний мітинг за незалежність України. Рух вирішив зібрати його на центральному ринку Гадяча, оскільки на торжище щонеділі з’їжджалося чимало люду з більшості довколишніх сіл. Вели зібрання Олексій Басараб, директор Рашівської ЗОШ та вчитель Лободиненської ЗОШ Анатолій Скаженик. Надали слово і мені. Завершував словами з вірша Лесі Українки «Досвітні вогні»:
«Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для праці настала!
Не бійся досвітньої мли —
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла».Це був перший публічний виступ ) , хвилювання і водночас радість від доброзичливості і підтримки гадячан, від того, що прийшло стільки людей!
1 грудня 1991 року був спостерігачем від Руху на виборчій дільниці села Лютенька. Ось це були емоції! Радість від результату голосування за незалежність українців, і лютенчан зокрема, після підрахунку голосів складно описати! Вже після процедури підрахунку комісія і спостерігачі зібралися у неформальній обстановці. І от директор, чи то головний інженер (вже не пам’ятаю) Лютенського консервного заводу проголошує тост, каже: сьогодні історичний день, який назавжди увійде у нашу історію, а комуністка, директорка місцевої школи аж скривилася від обурення і люті: чи то вважала ці слова пафосними, чи мала ще надію на відродження СССР…Але реакція їх обох – це теж певний зріз настроїв, які тоді панували.
Як би там не було, але саме 1 грудня український народ підтримав Акт проголошення незалежності. От тоді вже стало зрозумілим: СРСР помер, будь-які спроби відновити його є цілковитим маразмом, будівництву незалежної Української держави альтернативи не існує, процес національного відродження є незворотнім!
До речі, Чорновіл логічно пропонував відзначати День незалежності саме 1 грудня.
Олег Пустовгар, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області.
матеріал підготував/ла: Дмитро Кравченко
