“Для генія бути – це діяти!”: Чому Сергій Параджанов став знаковою постаттю у світі українського кіно
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
“Для генія бути – це діяти!”: Чому Сергій Параджанов став знаковою постаттю у світі українського кіно
Народився в Грузії, але все своє життя працював на благо розвитку українського кіно, син потомків антикварів, який створив власну унікальну кінематографічну мову. Це все відомий режисер Сергій Параджанов.
“Культовий” режисер “культових” 1960-х років, один із найвидатніших митців ХХ ст., Сергій Параджанов, творець поетичного кіно, цілковито належав епосі нонконформізму, якою насправді була епоха українського шістдесятництва. Проте нинішнє суспільство знає про нього радше з легенд і коротких біографічних довідок, аніж з очевидних документальних джерел. Хоча найяскравіше уявлення про Параджанова-митця дає екранізація твору М. Коцюбинського “Тіні забутих предків“: її художньо-мистецька цінність переживе покоління.
Для видатного генія не стало перепоною і незаконне і зовсім безпідставне ув’язнення за простий жарт під час одного з інтерв’ю. Він збирав на тюремному дворі квіти, кору, робив з них колажі й надсилав у листах друзям. На фользі від молочних пляшок гравюрував портрети. Фольгу заливав смолою, і виходили “талери Параджанова” – із зображенням Петра I, Хмельницького, Пушкіна, Гоголя. Для свого сусіда по камері, котрий помирав, він виготовив з мішковини плащаницю з біблійними сюжетами.
Тільки завдяки світовій кампанії протесту і проханню Луї Арагона (який заснував Міжнародний комітет з визволення Параджанова) про звільнення режисера до Л. І. Брежнєва, яке підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселіні, Мікеладжело Антоніоні, Параджанов був звільнений з-під ув’язнення 30 грудня 1977 року.
Сергія Йосиповича вважали “генієм” та “маестро” його друзі – світові митці Федеріко Фелліні, Мікеладжело Антоніоні, Жан-Люк Годар, Анджей Вайда, Ів Сен Лоран, Андрій Тарковський та інші.
Сучасники митця зазначають, що “Йому не дозволялося бути собою, йому взагалі не дозволяли бути, бо для генія бути — це діяти, творити життя …”. Але впертий вірменин не здавався… Сергієві пощастило зібрати навколо себе винятково талановитих творців: художника Георгія Якутовича, оператора Юрія Іллєнка (який через ідейні суперечки ледь не стрілявся з Параджановим), акторів Івана Миколайчука, Ларису Кадочникову та композитора Мирослава Скорика. За допомогою такої команди “Тіні забутих предків” отримали безліч нагород, серед яких: спеціальна премія журі на Всесоюзному кінофестивалі у Києві (1966).
Але першими фільм відзначили за кордоном (де він демонструвався під назвою “Вогнені кола”): у 1965 році на фестивалі у Мар-дель-Платі, Аргентина, у Римі, у 1966 – в Салоніках, Греції. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр. Вже 2010 року сербський режисер Емір Кустуріца назвав “Тіні забутих предків” найкращою картиною у світі.
Щодо звинувачення в українському націоналізмі Сергій Параджанов відповідав:
“Я не український націоналіст, я геній”.
Після повернення, зважаючи на заборону жити в Україні, він поселився у Тбілісі й працював на кіностудії “Грузія-фільм”, де спільно з Д. Абашидзе поставив “Легенду про Сурамську фортецю” (1984). Неповторними є його спроби відтворення живопису мовою кіно – короткометражні “Акоп Овнатанян” (1967) і “Арабески на тему Піросмані” (1985).
З нагоди київської прем’єри фільму “Ашик-Керіб” Сергій дав своє останнє, передсмертне інтерв’ю українською мовою. І на завершення бесіди вигукнув:
“Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому розумію його я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською, не буде пісні української, не буде сонця українського і не буде соняшника українського!”.
Джерело: ukraineartnews.com
матеріал підготував/ла: Дмитро Кравченко
