«Ми хочемо не позакривати інтернати, а створити альтернативу»: Марина Порошенко на форумі «Вчимося жити разом»
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
«Ми хочемо не позакривати інтернати, а створити альтернативу»: Марина Порошенко на форумі «Вчимося жити разом»
Марина Порошенко, Перша леді України та голова благодійного фонду Петра Порошенка, під час виступу на форумі щодо дитячої інклюзії «Вчимося жити разом» (Харків, 16 листопада) повідомила: державна політика щодо дитячої інклюзії не передбачає негайного знищення інтернатної системи.
«Ми хочемо створити альтернативну форму навчання, а не зробити заміну інтернатних закладів. Ми нічого не повинні робити штучно, не повинні нікого примушувати йти з одного навчального закладу в інший, – зауважила Перша леді. – Це – процес, який відбуватиметься повільно. Головне, щоб ми не нашкодили дітям, щоб вони відчували, що вони захищені. Діти бувають із різними особливостями. Дехто з них не зможе одразу бути адаптованим до умов загальної шкільної освіти. Тому ми не наполягаємо на закритті. Тому й Міністерство освіти підтримує саме такий напрямок реформування. Можемо звернутися до досвіду Німеччини – там уже переглянули ідею, ніби повинна бути тотальна інклюзивна освіта. Вони також зробили такий собі «мікс», коли існує й інклюзивна освіта, і спеціалізовані заклади».
Під час форуму спеціалісти різних рівнів підкреслювали: мова йде не про тотальне закриття інтернатів, а про переформатування їх у, фактично, сервісні центри: «Такий процес сьогодні проходить, скажімо, Харківський обласний Будинок дитини № 1, — розповідає одна з ініціаторів форуму «Вчимося жити разом» юристка Тетяна Гавриш, почесна консулка ФРН у Харкові. — Що це значить: це значить, що дитина живе в родині, а спеціалісти продовжують надавати дитині й її родині послуги. Тепер це вже буде не інтернат, а скоріше сервісний центр, де батьки отримають консультації, всі необхідні послуги, пройдуть навчання. Можливо — центр денного перебування для таких дітей. Але принципово, що ввечері вони повернуться до рідної домівки і будуть спати у власних ліжках, поруч із рідними людьми”.
Як відзначають організатори форуму, багато з присутніх батьків особливих дітей та вчительок спеціалізованих закладів все ж мають певні панічні настрої щодо закриття інтернатів: «Я думаю, це як завжди проблема комунікації: батьки, вчителі, природньо, живуть у полоні міфів, тому що «страшилки» — це перше, що попадає в голову, — вважає співініціатор форуму щодо дитячої інклюзії педіатр Андрій Пеньков, президент Українсько-німецької медичної асоціації. — Для них реформа інтернатної системи звучить так: «Інтернати позакривають, ви (батьки) залишитеся сам на сам зі своєю дитиною, а ви (педагоги) залишитесь без роботи». Між тим, ми хочемо, навпаки, розширити спектр послуг. Зокрема, домогтися створення системи дієвих Центрів раннього втручання, де спеціалісти різних напрямків (медики, психологи, логопеди і т ін.) зможуть виявляти порушення розвитку дитини на найбільших ранніх стадіях та коригувати їх, аби зменшити ризики інвалідності».
Микола Кулеба, Уповноважений Президента України з прав дитини, під час форуму підкреслив: «Головне – не порушувати право дитини на проживання в сім’ї. Сьогодні у нас 1,5% дітей живе в інтернатах, такого ніде нема, хіба що в Росії. У нас 18 000 дітей мають батьків, але живуть в інтернатах.
Послуга має прийти до кожної сім’ї. Ми маємо оцінити всі інтернати, і тільки після цього можна говорити про закриття, трансформацію, реформування закладу. Треба певний період часу, щоб гарантувати, що дитина не постраждає. Але все ж таки, ми не можемо забирати право жити в сім’ї. Багато батьків згодні отримувати реабілітаційні послуги для дитини в громаді, щоб не віддавати дитину жити окремо. Мають бути центри надання денних послуг. Має бути й транспорт, який привезе дитину».
Заступниця Міністра соціальної політики України Олександра Чуркіна розповіла під час форуму: «Якось ми отримали відео того, як знущаються, б’ють дітей в школі-інтернаті. Я тієї ж ночі була в тому закладі. Викладачі заявили, що ці діти – «бандити, вони нікого не чують, сперечаються, не навчаються».
Ми забрали дітей звідти, одного з них уже всиновили. Ще до одного має прийти потенційна мама. За той місяць, що вони ходять в звичайну школу, у них хороші оцінки. Один хлопець дзвонить мені і каже: «Мені так подобається навчатися, особливо англійська мова. В нас така гарна вчителька». Кожна дитина має право ходити в звичайну школу, спілкуватися з іншими дітьми».
Та, підкреслювали учасники форуму, не можна говорити, що інтернати — тотальне зло, адже сотні людей в Україні відбулися в житті саме завдяки вихованню в спеціалізованих закладах. І тепер, підкреслюють організатори й гості форуму, ці ж викладачі мають так само допомагати дітям, але вже в іншому форматі, коли дитина живе в родині.
«Я вважаю себе інтернатним продуктом, — поділився власною історією один з модераторів форуму, журналіст «Радіо Свобода» Володимир Носков, який ще в дитинстві втратив зір та вчився у Харківському спеціальному навчально-виховному комплексі ім. В.Г. Короленка. — Мене там вчили не тільки шкільній програмі, але й працювати, прати, готувати їсти. Я не знаю, як би я проводив досліди на уроках фізики, займався кресленням у звичайній школі. Так, я зіткнувся зі складнощами, але коли вже від викладачів вузу, які просили припинити писати шрифтом Брайля на лекціях, бо це занадто гучно. Тому я за помірковану інклюзію, за право вибору – загальна школа чи спеціалізована».
Марина Гончаренко, співзасновниця Impact Hub Odesa, громадська активістка й експертка у сфері інклюзивної освіти, вважає: «Жодного протиставлення інклюзії й спеціалізованих закладів немає. Успішний зарубіжний досвід свідчить про те, що спеціалізовані заклади згодом стають на допомогу інклюзії. В країнах Балтики колишні спецзаклади стали ресурсними центрами, перетворилися на інституції, які допомагають підтримувати дитину в загальноосвітньому середовищі. Так, те, як іде інклюзія в наших школах, це дуже недосконалий процес, м’яко кажучи. Я тут в двох ролях: представниця громадського суспільства, мама дитини з особливими потребами. Моя донька не пішла в інклюзивний клас, хоча я є адвокаткою інклюзивних проектів. Але вона й й не у спеціалізованому закладі. Наша інтернатна система в своїй закритості призводить до того, що людей з особливими потребами ми не бачимо в соціумі. Тому коли батьки кажуть, що вчителі в загальноосвітніх школах не знають, як поводитись з дитиною з особливими потребами, то це тому, що сучасні вчителі самі, коли вчилися, теж не мали таких однолітків в класі. Перехід має бути поміркованим і технологічним, ми маємо опанувати ці методи та технології».
Впровадження інклюзії – це невідворотна реформа, але вона потребує часу, переконана Марина Порошенко: «Це потрібно всій Україні, тому зараз важлива не тільки політична воля держави, не тільки наявність фахівців, педагогів, важливий внесок кожного з нас на своєму робочому місці. Долучитися до роботи можуть усі».
матеріал підготував/ла: Дмитро Кравченко
