Ви тут:
Головне Захисник України Суспільство Фотогалерея 

“Розвідка для батальйону – це як очі і вуха”, – боєць 16 ОМПБ з позивним “Дід”

DSC_0465

На війні можна зустріти робітника, підприємця, лікаря, художника, вчителя – просту і хорошу людину. Але чомусь серед бійців немає податківців, прокурорів, митників, дітей міністрів і народних обранцівусіх тих, хто має можливість заплатити, щоб не витрачати дорогоцінні кілограми” на сухому пайку в АТО...

З Анатолієм познайомились в липні цього року в Авдіївці. Його подоброму всі звуть “Дідом”. Тоді він категорично не хотів розмовляти. Постійно повторював, що йому нічого про себе розповісти, є молодші хлопці, про яких слід написати. Приїхавши вдруге до батальйону, “Дід” нас зустрів щирою посмішкою. Хлопці кажуть, що то він такий добрий, бо скоро демобілізується.

Сам Анатолій з Київської області. Говорить, що кожен чоловік повинен дім побудувати, сина виховати, дерево посадити та ще і змію вбити, тобто зло побороти. Все виконав, лише зло лишається непобореним. До війни “Дід” займався сільським господарством.

DSC_0012_3 (10)

“Коли колгоспи порозганяли, пішов в охорону. А заразтут. Вірніше повістка прийшла не мені, а синові. Але у нього хороша робота і зарплата не погана. Зараз працює у Києві на фірмі програмістом. Тож вирішив йти до воєнкомату, щоб мене відправили замість сина. Ось така історія. Спочатку не хотіли брати, бо контузія. А воєнкоми зробили нормально все… Це я правду говорю”, – розпочав розмову “Дід”.

Спочатку відправили на навчання в Одесу, на полігон. Потім забрали у розвідку, бо у військовому квитку написано, що служив там. З липня 2015-го – на війні. Уже більше року. Спочатку поїхав в Зайцеве. Говорить, що саме там була, так би мовити, підготовча школа. Знайомились з усім: звикали, згадували, навчались.

DSC_0012_3 (14)

“Звичайно, не порівняти Афганістан і те, що тут (довелось Анатолію бачити і ту війну — Авт.). Там видно противника. Навіть колір очей розрізняєш, а тут тільки прислухаєшся де бахне. А стріляти ми не можемо. Коли ідеш в розвідку, то жодного пострілу. Бо то вже не розвідка, а партизанщина якась. Наше завдання – спостерігати, прислухатись і вичисляти. На крайній випадок можна відкрити вогонь.

“Дід” та його побратими найперші зайшли в Авдіївку, на “промку”.

Ми повинні були закріпити один обєкт, а решта йшли за нами. Попереду були лише сапери. Ми мали зробити вхід, а інші по периметру. Ну, зайшли і сиділи там два тижні, бо в оточенні були. Відстрілювались. Боєприпаси закінчувались. Нам на допомогу “Урал направили. Його підірвали. Тож довелось санками боєприпаси возити, а хто і на плечах ніс”- говорив військовий.

IMG_5653

Анатолій розповідає, щоб розвідником стати, потрібно постійно навчатись.

Зараз і технології змінились. Розвідка для батальйону – це як очі і вуха. Без неї нічого не виходить. Бував і на тій “ворожій” стороні, і на ростяжці підривався. Дякувати, встиг відскочити. Шахтеру чи простому робочому точно цього всього не потрібно знати і вміти. Вони – мирні люди. Їм аби робота була. Трудяга ніколи автомата не візьме в руки. А тут полізла всяка нечисть, яка робити не хотіла. Ми коли на дачі ходили, то нам зрозуміло було: де дійсно працьовиті люди жили. Видно, коли все надбано власними силами, коли в будинку тепло й затишно, а коли навпаки – оселі схожі на музейні кімнати, що хочеш є…”, – обірвав розмову розвідник.

DSC_0012_3 (12)

Важливо не забувати про те, що за кожною військовою одиницею стоїть людина зі своєю історією, яка поділила власне життя на “до” і “після” початку неоголошеної війни. Адже поряд із мирним та спокійним життям, яке панує у більшості міст України, є зовсім інша сувора реальність. Там фрази “покидати дім” і “повертатись додому” набувають зовсім іншого сенсу.

DSC_0012_3 (9)

Перейти до вмісту