З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року на Полтавщині, як і по всій країні, розпочався активний процес очищення публічного простору від російських та імперських маркерів. Цей процес отримав законодавче підґрунтя з прийняттям Закону України “Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні i деколонізацію топонімії” у 2023 році.
На виконання цього закону на Полтавщині було створено спеціальну Робочу групу, яка займалася питаннями деімперіалізації та деколонізації топонімії. Протягом року місцеві громади та органи влади провели масштабну роботу з перейменування вулиць, площ та інших об’єктів.
У результаті цієї роботи на Полтавщині було перейменовано 3518 топонімічних назв у межах населених пунктів. Цей процес включав активну участь громадськості, науковців та представників Українського інституту національної пам’яті.
Нові назви здебільшого відображають українську історію та вшановують борців за незалежність України. Проте процес очищення публічного простору від імперської спадщини на цьому не завершується, і громади мають можливість продовжити роботу з дерусифікації.
Вулиця Шістдесятників України
Шістдесятники України – назва покоління радянської та української національної інтелігенції з яскраво вираженою громадянською позицією, що ввійшло у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику СРСР у другій половині 1950-х — період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявило на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). Шістдесятники були внутрішньою моральною опозицією радянського тоталітарного державного режиму, серед них були політичні вʼязні та «в’язні совісті», дисиденти. Шістдесятники виступали на захист національної мови та культури, свободи художньої творчості.
Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Володимир Дрозд, Григір Тютюнник, Борис Олійник, Віталій Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний, Ліна Костенко, Валерій Шевчук, Євген Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, мистецтвознавці Роман Корогодський, Юрій Смирний, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші.
Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця XIX — початку ХХ ст. Одним із тих, хто закладав фундамент шістдесятництва в Україні, став доцент факультету журналістики Матвій Шестопал, адже серед його учнів були Вʼячеслав Чорновіл, Борис Олійник, Василь Симоненко, Вадим Крищенко, Борис Рогоза, Микола Шудря, Вадим Мицик та багато інших патріотично налаштованих особистостей.
Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори памʼяті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п’єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1959—1960 рр. Клуб творчої молоді «Сучасник» в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.
Христина Алчевська
Христина Журавльова, у шлюбі Алчевська, народилася 4 (16) квітня 1841 р. у м.Борзна Чернігівської губернії Російської імперія. Українська педагогиня, організаторка народної освіти, меценатка, письменниця. Засновниця у 1862 р. Харківської жіночої недільної школи, що була зразком організації освіти дорослих не лише в Україні, а й у Європі. Освіту здобула самотужки. У 1862 заснувала Харківську жіночу недільну школу та фінансово утримувала до 1919 р. В школі правознавство, географію, історію України, письмо, математику, фізику та хімію викладала з колективом педагогів-сподвижників — безкоштовно працювало понад 100 вчителів. У 1896 році Алчевська збудувала для школи будинок вартістю 50 000 карбованців — єдине власне, тобто таке, що належало школі, приміщення серед усіх недільних шкіл Російської імперії. У 1879 відкрила ще одну школу в селі Олексіївка на Луганщині, навчання в якій вели українською мовою. У школі викладав Борис Грінченко. Популяризувала українську мову, народну пісню, творчість Тараса Шевченка. На своїй садибі у Харкові у 1899 встановила перший у світі памʼятник Тарасу Шевченку. Христина Алчевська згуртувала й очолила авторський колектив з укладання 3-томного критико-бібліографічного покажчика «Что читать народу?» (1884—1906). У ньому понад 4 тисячі рецензій, відгуків, анотацій близько 80 авторів, учителів, викладачів, професорів і просто читачів на твори зарубіжної, російської та української літератури. Сама Алчевська написала 1150 анотацій. Авторський колектив на чолі з нею підготував також 3-томний посібник «Книга взрослых», що протягом 1899—1917 витримав 40 видань. Авторка методичних статей з навчання дорослих та оповідань, укладачка «Каталога книг» для недільних шкіл, учасниця педагогічних експозицій на всеросійських та міжнародних виставках (у Москві та Нижньому Новгороді — 1895, 1896, Парижі — 1889, 1900, Чикаго — 1893). Ушанована багатьма найвищими нагородами — золотими та срібними медалями, почесними дипломами тощо, обрана віцепрезидентом Міжнародної ліги освіти. На її надгробку зроблений напис «Просвітителька народу». Померла 27 жовтня 1920 у Харкові.
вулиця Соні Делоне
Соня Делоне (справжнє ім’я Сара Еліївна Штерн), народилася 1 (14) листопада 1885 р. у селищі Градизьк Кременчуцького повіту Полтавської губернії в родині робітника цвяхового заводу Елії (Іллі) Йосиповича Штерна і одеситки Хани Товелівни Терк. Українська художниця та дизайнерка єврейського походження, представниця напрямку арт-деко (футуризм), засновниця художніх напрямків орфізму та симультанізму.
Через ранню смерть батьків переїхала у родину дядька по матері у Петербург. Тут вона отримала освіту та виховання, а також ім’я Соня Терк. На шкільних канікулах подорожувала Європою, відвідувала музеї Франції, Німеччини, Італії. Дядько, маючи добрі адвокатські статки, дав Соні європейську освіту. У 20-річному віці оселяється в Парижі.
У 23 роки Соня Терк одружується з німецьким критиком та колекціонером Вільгельмом Уде, який мав власну галерею. Шлюб тривав рік, наступний шлюб було укладено з молодим абстракціоністом Робером Делоне.
Творчий стиль Делоне, кубізм за версією подружжя був названий орфізмом, малося на увазі перетворення світу новим Орфеєм, творцем структур, не запозичених з дійсності. Заробляє на життя дизайнерськими роботами ужиткового мистецтва, створює моделі одягу та взуття, малюнки до гральних карт, силуети автомобілів, театральні костюми, створює ткані килими, ілюструє книги, займається керамікою та вітражами.
У 1920 р. створила костюми для опери «Аїда» для театру Лісео у Барселоні. Розробляє малюнки до тканин для ліонських фабрик. Разом з чоловіком займається й монументальними роботами для виставкових павільйонів.
Делоне стала першою жінкою-художницею, чия ретроспективна виставка у Луврі 1964 року відбулася за життя. У 1975 нагороджена вищою нагородою Франції — орденом Почесного Легіону. Робіт Соні Делоне не залишилось в Україні, де вона народилася, вона ніколи не забувала Батьківщини.
«Яскраві фарби я люблю, — писала Делоне в книзі спогадів із символічною назвою „Ми йдемо до сонця“. — Це фарби мого дитинства, фарби України».
Померла Соня Делоне 5 грудня 1979 р у віці 94 років у Парижі. На її ім’я названо астероїд «6938 СоняТерк».
Соня Делоне стала однією з 36 українок, обличчя та силует яких стали праобразом української серії ляльок “Барбі” “Barbie: Пані України”..
вулиця Юрія Лози
Юрій Іванович Лоза народився 31 січня 1950 р. у м.Глобине Полтавської області.
Український картограф, автор і редактор багатьох історичних атласів та мап адміністративного устрою українських земель, присвячених столиці й окремим регіонам України, її історії та сучасності. Після закінчення Глобинської середньої школи № 1, 1967 року вступив на географічний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Працював у чотирьох київських установах – Науково-редакційне картоукладальне підприємство ГУГК СРСР, видавництво «Українська Радянська Енциклопедія», кооператив «Картінформ», а потім і до кінця життя — картографічне видавництво «МАПА» (головний редактор).
Юрій Лоза створив кілька туристських карт і туристських планів міст, неодноразово перевиданих українською та іншими мовами. Це зокрема, туристські плани Києва і Львова, що перевидані англійською, німецькою, французькою мовами. Він уклав твори навчальної тематики — фізичні й економічні мапи областей України, кілька десятків політико-адміністративних карт областей України.
За його оригінальним проектом було видано серію адміністративних мап областей України у ДНВП «Картографія». З тематичних творів редактор Лоза підготував і видав у кінці 1970-х років мапи «Земельные ресурсы Украинской ССР» (1:750 000) і «Природные заповедные объекты Украинской ССР» (1:1 000 000). В атласному картографуванні першими авторськими і редакторськими набутками Юрія Лози стали два тематичні атласи, перші з подібних видань в Україні: шкільний атлас адміністративної області (Київської) і туристський атлас міста («Київ. Атлас туриста»). Обидва підготовлені у 1980-х роках за безпосередньої участі Юрія Лози. Тоді ж, у 1980-х, Ю. І. Лоза опрацював концепцію і здійснив редакторську підготовку кількох карт адміністративних областей України у масштабі 1:400 000. За його концепцією інші редактори здійснили решту серійних видань адміністративних мап областей України.
За час роботи на картографічному видавництві «МАПА» підготував:
карта «Пам’ятки Києва, знищені у ХХ столітті» 1991 р.
«Україна. Оглядова мапа. Мірило 1:1 000 000» 1994 р.
серія шкільних атласів з історії України
серії історичних атласів «Україна» для загальноосвітньої школи
«Історичний Атлас України. Найдавніше минуле. Русь (Київська держава, Галицько-Волинська держава)» 2010 р.
«Територіальний устрій Русі – України (Х – ХІІІ ст.)» 2012 р.
«Історичний Атлас України» 2015 р.
«Оглядова мапа України» видання 2016 року.
Помер 14 вересня 2021 р. у м.Київ.
Вулиця Євгена Адамцевича
Євген Адамцевич – бандурист, виконавець українських народних історичних пісень, творець “Запорозького маршу”, що часто лунає у програмах телебачення і радіо, звучить на святах і велелюдних зборах, під ритми якого карбують крок воїни нашої армії і флоту на військових парадах. «Запорозький марш» – один із музичних символів боротьби за Незалежність України. Він разом із гімном України звучав на мітингах у другій половині 1980-х. Після здобуття Незалежності саме під звуки “Запорозького маршу” збиралися депутати у Верховній Раді України. Він же став основним маршем репертуару оркестрів Збройних Сил України, замінивши імперське “Прощання слов’янки”.
Народився Євген Олександрович Адамцевич 1 січня 1904 року в селі Солониці під Лубнами. У ранньому дитячому віці після хвороби втратив зір. Деякий час з 11 років навчався в Київській школі для сліпих; потім проживав в Ромнах. Грати на бандурі навчився у віці 21 рік. Після одруження з Лідією Парадас подорожував із дружиною, виступав як бандурист-соліст.
В репертуарі Є.Адамцевича переважали українські народні пісні. Створив кілька власних творів. Відомий світу твір “Запорозький марш” широкому загалу став відомий 1969 року завдяки виступу бандуриста в Київському оперному театрі імені Тараса Шевченка. Масштабу і величі маршу додала оркестрова версія, яку зробив Віктор Гуцал для Державного оркестру народних інструментів.
За кілька років через занадто патріотичне звучання комуністи заборонили виконання “Запорозького маршу”. Цю заборону зняли лише за двадцять років. За підсумками всенародного опитування у 2021 році, що його провело національне радіо «Культура» у межах відзначення 30-річчя відновлення незалежності «Запорозький марш» увійшов до 15 головних символів української державності-поруч із прапором, гімном, Конституцією Пилипа Орлика та духовним гімном «Молитва за Україну».
На початку 1970-х років хворий Адамцевич із дружиною переїхав до дочки в с.Холмівку Бахчисарайського району в Криму, де й помер на 68 році життя. Похований на сільському цвинтарі. У Кременецькому краєзнавчому музеї зберігається одяг кобзаря, його бандура.
Вулиця Степана Лазуренко.
Командир першої регулярної військової одиниці української армії доби УНР – першого українського козацького полку ім. Богдана Хмельницького. Уродженець Полтавщини.
Лазуренко Степан Савич (1892, м. Гадяч – 1969, США) — військовий діяч, полковник Армії УНР (в еміграції). Повернувшись до України з фронтів Першої світової війни, штабс-капітан Лазуренко взяв активну участь у творенні національного війська. Був одним із засновників Богданівського полку (травень 1917 р.). Після розформування частини служив курінним у Дорошенківському полку Запорозької дивізії. Бився з червоними військами під Крутами. В березні 1918 р. брав участь в боях проти більшовиків на території Полтавщини.
Після того, як у Полтаві Запорозька дивізія була розгорнута в корпус, а Богданівський курінь — в полк, командував другим куренем богданівців. Взимку 1918–1919 рр. захищав від більшовиків північно-східні рубежі України. З кінця 1919 року в еміграції. У 1950 р. перебрався до США.
Брав активну участь у громадському житті української діаспори, співробітничав з часописами «Тризуб», «Прометей».
Залишив спогади про рідний Богданівський полк, зустрічі й розмови з Симоном Петлюрою («Тризуб», 1962–1967 pp.). Помер у 1969 році у м.Детройт, США.
Вулиця Івана Кобилка
Іван Кобилко – перший помічник комісара шляхів Української Народної Республіки. Активний учасник Української революції 1917–1921, ветеран Московсько-Української війни 1918-1921, начальник Корпусу залізничної охорони та організатор виробництва Військових панцирників Армії УНР.
Видатний представник міжвоєнної політичної еміграції УНР, організатор українського життя на Берестейщині у часи Другої світової війни. Політичний в’язень польських, російських та німецьких тюрем.
Народився 17 серпня 1882 у містечку Келеберда Полтавської губернії (тепер Кременчуцького району Полтавської області). Здобув освіту інженера-механіка. Працював на залізниці, згодом на флоті. Деякий час ходив морем у далекі рейси до Владивостока і Сінгапура. Після цього повернувся на залізницю і почав працювати ревізором «служби тяги» на Запоріжжі. У 1917 підтримує початок Української революції.
Як комісар залізниць Запоріжжя посприяв їх переходу у юрисдикцію Генерального Секретаріату Центральної Ради, що було стратегічно важливо, як з військової так і з економічної точки зору.
Поряд із цим Іван Кобилко займається організацією «Просвіт», відкриває кіоски на залізничних станціях, де продають українську літературу. Очевидно, що завдяки своїй позиції та активній діяльності у розбудові молодої держави, Іван Кобилко стає членом Головної ради залізничників і в результаті першим помічником комісара шляхів України.
Після початку бойових дій з російськими большевиками, Кобилко тісно співпрацює із штабом армії УНР, зокрема у питанні виготовлення панцерних потягів, окрім того бере участь у створенні вільного козацтва і Корпусу залізничної охорони.
Після падіння Гетьманату, Іван Кобилко спільно із міністром шляхів Юрієм Коллардом займається питанням перешиття залізничної дороги на широку колію до Тернополя. На той час армія УНР відступала і потребувала бази у тилу. Згодом ця територія отримала назву «Трикутника смерті». Поряд із цим Іван Кобилко організовує санітарну службу і харчову допомогу для вояків знесилених боями і хворих на тиф до Чорного Острова і Війтовець на Хмельниччині. Згодом евакуйовані вагони з майном стали у нагоді під час наступу польсько- української армії на Київ, їх значна частина також була відправлена у якості допомоги ЗУНР.
Після поразки революції Іван Кобилко відповідав за евакуацію державного майна до Ченстохова (місто у Сілезькому воєводстві Польщі). Після Ризького мирного договору Кобилко, так само, як і тисячі інших військових і державних діячів УНР залишився проживати на території Польщі.
Вулиця В’ячеслава Липинського
В’ячеслав (Вацлав) Казимирович Липинський (5 (17) квітня 1882, Затурці, Володимир- Волинський повіт, Волинська губернія, Російська імперія, нині Волинська область, Україна — 14 червня 1931, Перніц біля Відня, Вінер-Нойштадт-Ланд, Нижня Австрія, Австрійська Республіка) — український політичний діяч польського походження, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму. Один із організаторів Української демократично-хліборобської партії та «Українського союзу хліборобів-державників». За Гетьманату — посол України в Австрії. Прихильник творчого націоналізму як патріотизму в американському стилі, противником агресивного націоналізму, зокрема шовінізму.
Після початку Першої Світової Війни, Липинський став резервним старшиною 4-го Драгунського Новотроїцько Екатеринославського полку, де пройшов східно-пруську компанію. За компанію 1914 року він пройшов 6 боїв. Лютневу революцію 1917 року зустрів у Полтаві. Брав участь в українізації військових частин на Полтавщині й політично організовував хліборобські консервативні елементи на Полтавщині. Став одним із засновників і автором політичної програми Української демократично-хліборобської партії (УДХП), виданої у жовтні 1917 року. Після визволення України від більшовиків навесні 1918 року Липинський зближується з Павлом Скоропадським, майбутнім Гетьманом Української Держави. У той самий час консервативні сили (УДХП, «Українська Народна Громада» П. Скоропадського та «Союз земельних власників») створюють опозиційну до Центральної
Ради коаліцію і за офіційного нейтралітету німецьких окупаційних сил розпочинають підготовку до державного перевороту. 29 квітня 1918 року Центральну Раду було повалено, Павла Скоропадського — проголошено Гетьманом.
На початку червня 1918 року В’ячеслав Липинський виїхав з України до Відня, щоб обійняти там посаду посла Української Держави. Послом залишався певний час і після повалення Гетьманату. Потім мешкав в Німеччині та Австрії, де займався громадсько-політичною та науковою діяльністю.
Похований В’ячеслав Липинський 2 липня 1931 року на католицькому кладовищі у с. Затурцях на Волині. За радянської влади усі могили на польському цвинтарі, разом із могилою В’ячеслава Липинського, були втрамбовані в землю колгоспною технікою. У перші роки незалежності місцеві рухівці розчистили кладовище й встановили пам’ятник на
символічній могилі В’ячеслава Липинського.
Артем Амелін
Артем Андрійович Амелін (1994, м. Полтава – 2022) — полеглий захисник, Герой України, старший солдат роти оперативного призначення 4 БрОП Національної гвардії України, учасник російсько-української війни.
Закінчивши дев`ять класів загальноосвітньої школи №19 у 2010 р. вступив до професійно- технічного училища №23, яке закінчив у 2013 р. Після навчання працював за спеціальністю – газозварювальником на одному з підприємств Полтави, звідки був призваний на строкову службу.
Військова справа добре давалася йому, тож юнак вирішив пов`язати з нею своє життя. У червні 2021 року уклав контракт про проходження служби у гостомельській бригаді НГУ. Близько дев`яти місяців гвардієць опановував посаду старшого кулеметника та прагнув стати на захист нашої держави в зоні проведення ООС, де міг би використати набуті знання та навички. У бою 25.02.2022 р. підірвав під селищем Трьохізбенка на Луганщині два рашистські танки, але отримав поранення і в той же день помер у госпіталі.
За мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, Указом Президента України № 167/2022 від 25 березня 2022 року старшому солдату Амеліну Артему Андрійовичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
Зінаїда Аксентьєва
Зінаїда Миколаївна Аксентьєва народилася у 1900 р. у м. Одеса.
Геофізик, астроном. Член-кореспондентка АН УРСР (1951, відділення фізико-математичних наук). Заслужена діячка науки УРСР (1960) , директорка Гравіметричної обсерваторії в Полтаві (1951-1969). Її поважали співробітники і мешканці громади. Народилася в багатодітній сім’ї фельдшера залізниці. Закінчила жіночу гімназію, а в 1924 р. – фізико-математичний факультет університету в рідній Одесі. Ще будучи студенткою, поступила на роботу в Астрономічну обсерваторію. Разом із керівником переїхала до Полтави, і в 1926–1934 та 1939–1969 працювала в Полтавській гравіметричній обсерваторії (від 1951 – директорка). У 1934-1939 роках, разом із провідними фахівцями обсерваторії, змушена була залишити Полтаву, рятуючись від репресій, співробітники, що залишилися, переключилися на геофізичні методи пошуку родовищ корисних копалин.
У 1939 р. вона повернулася до Полтави, й продовжила вивчення припливних явищ у земній корі і на її поверхні. У 1941 році керувала організацією евакуації обладнання та матеріалів Полтавської гравіметричної обсерваторії до Іркутська. У 1943 р. захистила кандидатську, а в 1947 р. – докторську дисертації. У лютому 1944 року забезпечила повернення обладнання в Полтаву і налагодження роботи обсерваторії.
У 1951 році призначена на посаду директора обсерваторії, обрана членом-кореспондентом АН УРСР. За часів її офіційного директорства значно розширені програми й тематика наукових досліджень; для їхнього проведення придбано 4 телескопи й збудовано 4 павільйони для астрономічних досліджень, збудований новий лабораторний корпус, 3 житлових будинки тощо. Вона мріяла про перетворення Гравіметричної обсерваторії на Інститут астрономії, геодезії і геофізики АН УРСР. Обиралась депутаткою Верховної Ради УРСР (1951, 1955), а також депутаткою міської й обласної рад. Це сприяло розвиткові закладу.
З.М. Аксентьєва – рідкісний тип керівника тих часів: не була членом КПРС, зате відвідувала богослужіння. Пам’ять про неї увічнено – кратер на планеті Венера названо іменем З.Аксентьєвої (1994).
Померла та похована у Полтаві у 1969 році.
Ахшарумов Дмитро
Дмитро Володимирович Ахшарумов (20(8) вересня 1864 — 3 січня 1938) — український скрипаль, диригент, педагог.
Народився в Одесі. Музичну освіту здобув у Петербурзькій та Віденській консерваторіях. З 1886 розпочав діяльність як скрипаль. Протягом наступного десятиріччя виступив з 200 концертами, виконав чимало складних творів класичного скрипкового репертуару, деякі власні композиції й обробки.
У 1898, переїхавши до Полтави, ініціював створення у місті симфонічного оркестру, очолив губернське відділення Російського музичного товариства, сприяв заснуванню музичного училища. 1900–1914 очолював як диригент і організатор гастрольні виступи оркестру, було здійснено 11 турне до Варшави, Вільна, Санкт-Петербурга, Воронежа, Одеси та інших міст. Завданням музикантів була популяризація творів видатних композиторів-класиків. Колективом були виконані майже всі симфонії Л. Бетховена, п’ять симфоній Ф. Й. Гайдна, дві симфонії В. А. Моцарта, твори П. Чайковського, М. Глинки, М. Лисенка та інші. Оркестру належить першість у виконанні «Української симфонії» М. Калачевського.
З 1919 працював музикантом, диригентом, педагогом у Феодосії, Москві, Петрограді, Воронежі. 1929 переїхав до Туркменістану, став одним із засновників Ашхабадського музичного училища. 1935–1938 зазнав політичних переслідувань. Заарештований. Помер в ув’язненні 3 січня 1938. Посмертно реабілітований.
Ім’я Дмитра Ахшарумова носить створений 2002 року камерний оркестр Полтавської обласної філармонії.
Віктор Андрієвський
Громадський діяч, публіцист та педагог. Полтавський губернський комісар народної освіти УНР, керівник проддепартаменту Державного секретаріату ЗУНР, директор гімназії української громади в Каліші.
Віктор Никанорович Андрієвський народився 11 листопада 1885 р. у Полтаві.
В 1913—1916 рр. — гласний Полтавського губернського земства. У 1917 р. обраний гласним Полтавської міської думи, а також членом правління губернського учительського союзу. Співзасновник УДХП (1917), в 1917—1918 — Полтавський губернський комісар народної освіти. Брав участь у реорганізації нижчої школи започаткувавши курси українознавства.
З приходом у 1919-му році до влади більшовиків змушено залишив Полтаву та виїхав до Галичини, де керував проддепартаментом Державного секретаріату ЗУНР.
У лютому 1919 р. переїхав до Станиславова, де працював на посаді урядовця для особливих доручень та очолював відділ по ввозу продовольства Управління головноуповноваженого за харчування Галичини й Буковини. Разом з М. Чудіновим (Богуном) поборював у ЗОУНР ліворадикальну агітацію УПСР. Учасник Надзвичайного з’їзду УНДП, обраний до керівних органів партії (Станиславів, 28–29.03.1919). Увійшов до складу Республіканської хорової капели під керівництвом О. Кошиця і гастролював у ЗУНР (Станиславів, Стрий), Чехословаччині та Австрії.
З 1920 р. на еміграції в ЧСР — працював у культурно-просвітницьких організаціях в таборах для інтернованих у містах Ліберець та Яблонець-над-Нисою. Від 1922 — директор гімназії та референт з культури української громади в Каліші. В червні 1941 був обраний другим заступником голови Українського Національного Комітету у Кракові. У повоєнні роки мешкав у Німеччині, де займався публіцистикою. Помер 15 вересня 1967 р. у м. Дорнштадт, ФРН.
Дмитро Андрієвський
Дмитро Юрійович Андрієвський народився 27 вересня 1892 р. у Бодакві (нині –Лохвицька громада) на Полтавщині. Учасник Української революції 1917-21 рр., теоретик українського націоналізму, публіцист, діяч ОУН. Здобув середню освіту в гімназії в Лубнах. Співпрацював з місцевим осередком Революційної Української партії. Послідовник ідей українського націоналізму Миколи Міхновського. У 1911 році вступив до Харківського університету. Згодом перейшов до Інституту цивільних інженерів у Санкт – Петербурзі. Тут долучається до української студентської громади. У 1917 році повернувся до України. Працював в Урядах Центральної Ради, гетьмана Павла Скоропадського та Директорії УНР.
Восени 1918 р. опікувався дипломатичною місією Української Держави в Швейцарії. Роботу поєднував з навчанням на інженерному факультеті державного Університету бельгійського міста Гент. Через два роки отримав диплом інженера – архітектора. За фахом працював спочатку у Франції, згодом – у Бельгії, яка стала постійним місцем проживання на еміграції. Тут організував Український допомоговий комітет, оприлюднював аналітичні та ідейно –теоретичні розвідки у журналах «Тризуб» та «Національна думка». Автор низки публіцистичних статей. У них наголошував, що розбудова нації має початися з подолання у власних душах рабської психології і передбачає цілісність і монолітність української спільноти.
На першій Конференції українських патріотів-націоналістів (3-7 листопада 1927 р.) в Берліні Андрієвського обрали Головою президії конференції і членом новоствореного проводу націоналістів як ідеологічного референта. Про величезну роботу з підготовки Першого Конгресу Організації Українських Націоналістів (ОУН), який відбувся в січні 1929 року у Відні свідчить його листування з Євгеном Коновальцем, Дмитром Донцовим, Миколою Сціборським. У 30-х роках ХХ привертав увагу світової громадськості до голодомору. У 1934 році написав протест проти прийому СРСР до Ліги Націй. З початком Другої світової війни мав виїхати на українські землі, але дістався лише до Львова, де був затриманий, відправлений до Берліна і там заарештований. Поневірявся у нацистському концтаборі в Бреці.
Після закінчення Другої світової повернувся до Бельгії. У 1949-1952 рр. відвідав українські громади в Канаді та США, представляв ОУН у виконавчому органі створеної 1948 року Української Національної ради та Державницького центру УНР. Андрієвський передбачив розпад і загибель Радянського Союзу. «Майбутнє совєтської імперії, – пророкував він у 1958 році, – є виписане в самій її природі, в її внутрішнім змісті, в її побудові. Від початку свого існування вона є повна суперечностей, які її роздирають і від яких вона колись згине, розложиться, розпадеться». Але до розпаду СРСР не дожив. Помер 30 серпня 1976 року. 22 січня 2010 року прах Андрієвського перепоховали на Полі Героїв Личаківського цвинтаря у Львові.
Примітка: родинних зв’язків між Віктором і Дмитром Андрієвськими не простежується.
Віктор Баранов
Баранов Віктор Федорович (нар.14 жовтня 1950, Кривуші, нині Кременчуцького району Полтавської області — 30 липня 2014) — український письменник, поет, перекладач, автор літературно-критичних, публіцистичних та мистецтвознавчих публікацій.
Голова Національної спілки письменників України (із жовтня 2011 по липень 2014), головний редактор літературного журналу «Київ», віце-президент Товариства «Україна-Румунія», член Комітету з присудження щорічної премії Президента України «Українська книжка року». Віктор Баранов народився 14 жовтня 1950 р. у с. Кривуші Кременчуцького району на Полтавщині. Закінчив Кривушівську 8-річну школу (1966), Кременчуцьку середню школу №10(1968). 1974 року закінчив філологічний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка.
Працював на видавничій роботі. З 1983 року він працював секретарем Національної спілки письменників України, а 19 листопада 2011 р. його було обрано головою спілки. Він змінив на цій посаді Володимира Яворівського, що очолював Національну спілку письменників України протягом десяти років. Віктор Баранов також був головним редактором літературного журналу «Київ», віце-президентом Товариства «Україна-Румунія».
Помер уранці 30 липня 2014 року у віці 63 років у Києві після тривалої тяжкої хвороби. Похований на Байковому кладовищі.
Михайло Биковець
Биковець Михайло Миколайович (нар. 15 вересня 1894, с. Бірки, Зіньківський район, Полтавська область — 24 жовтня 1937) — український письменник, літературний критик, педагог, громадський діяч, журналіст доби Розстріляного відродження.Здобув середню освіту, закінчивши у 1917 році Миргородську чоловічу гімназію. Вчителював, входив до складу земельного комітету в рідному селі, а у 1918-1920 роках працював інспектором Миргородського союзу споживчих товарів, де відповідав за організацію книжкової торгівлі.
У 1920-х працював членом колегії Зіньківського повітового відділу народної освіти, інспектором губернського відділу соціального виховання, а потім – головним інспектором відділу охорони дитинства Головсоцвиху Наркомосу в Харкові. У 1925 р. переходить на роботу в Держвидав України, працює саме у відділі дитячої книги. У цей період він стає автором і упорядником збірників статей різного спрямування «За дитячу книжку і кінофільм» (1926), «Селянський календар» (1928), «Отак-то тепер» (X., 1930). В часи комуністичного терору репресований та розстріляний. Заарештували Михайла Биковця у Харкові 24 серпня 1937 року на підставі телеграфного розпорядження ІІІ відділу УДБ НКВС УРСР, а вже на початку вересня він був доставлений до Києва у Лук’янівську в’язницю.
Первісно співробітники НКВС звинувачували письменника у шпигунстві на користь іноземної розвідки, але згодом вирішили долучити його до т.зв. контрреволюційної націоналістичної терористичної організації, створеної Остапом Вишнею. Розстріляли Михайла Биковця у Києві 24 жовтня 1937 року за вироком виїзної сесії Військової Колегії Верховного Суду СРСР. У багатьох енциклопедичних виданнях, як правило, відсутня ця інформація, або помилково зазначається Харків як місце розстрілу. Проте факт підтверджується документами, а ймовірним місцем поховання Михайла Биковця став Биківнянський ліс на околиці Києва. Реабілітований Михайло Биковець у 1992 році, його архівно-кримінальна справа розсекречена у 2011 році.
Іван Бабак
Бабак Іван Ілліч (26 липня 1919, Олексіївка, Катеринославщина, УНР — 24 червня 2001, Полтава, Україна) — радянський льотчик-ас, Герой Радянського Союзу (1943), в роки німецько-радянської війни командир ланки 100-го гвардійського винищувального авіаційного полку 9-ї гвардійської винищувальної авіаційної дивізії 8-ї повітряної армії Південного фронту.
У квітні 1942 р. закінчив Сталінградську військову авіаційну школу і прибув на Кримський фронт, у 45-й ВАП (з 18 червня 1943 р. — 100 ГВАП). Воював на Як-1. Поступово відступаючи на схід, полк брав участь у боях на Південному, Північно-Кавказькому, Закавказькому фронтах. У цих боях сержант Бабак збив свій перший Messerschmitt Bf 109.
19 вересня 1942 року, особовий склад полку був виведений з фронту на відпочинок, поповнення та перенавчання. У грудні 1942 р. льотчики освоїли літаки Curtiss P-40 Warhawk, а на початку 1943 р. — Bell P-39 Airacobra. 9 березня вони приступили до бойової роботи з Краснодарського аеродрому. Бабаку дісталася «Аерокобра» П-39Д-2. У березні він збив на ній Ме-109 і Junkers Ju 87, а у квітневих боях на Кубані, що доходили до 50 боїв на день, знищив 14 німецьких винищувачів. Поряд з Фадєєвим, Покришкіним, Семенишиним він був у той час одним із найрезультативніших асів Кубанської битви. Навесні 1944 року льотчик був призначений заступником командира з ВСР 100-го ГВАП. Брав участь у боях під Яссами та Сандомиром. Результативно боровся в боях Львівсько-Сандомирської операції, збив 6 німецьких літаків. У березні 1945 р. вилетів на штурмівку в район міста Лаубаш, де через пошкодження літака був змушений вистрибнути з парашутом.
Попав на позиції ворожих артилеристів і в напівпритомному стані, обгорілий, був узятий у полон, був відправлений у табір для військовополонених, де пробув до кінця війни. Завдяки довгим зусиллям Олександра Покришкіна, він був знайдений в одному з таборів для інтернованих, де колишні військовополонені проходили перевірку, звільнений і відправлений у полк.
За час війни Бабак провів приблизно 300 бойових вильотів, особисто збив 33 і в групі 4 літаки противника. У 1949 р. звільнився в запас і повернувся до вчительської діяльності: був директором однієї зі шкіл у Більську, викладав хімію. Пізніше переїхав у Полтаву, працював викладачем з хімії у Полтавській школі-інтернаті ім. Крупської, середній школі № 29, працював інспектором міськвиконкому, директором середньої школи № 7. На пенсії став вести шаховий гурток при кімнаті школяра, був заступником голови обласної шахової федерації.
Написав книгу «Зірки на крилах» (1975 р.).
Помер 24 червня 2001 року, похований на Центральному цвинтарі у місті Полтаві.
Марія Башкирцева
Марія Костянтинівна Башкирцева – українська і французька художниця, майстриня жанрового живопису; скульпторка. Народилася 23 листопада 1858 р. у с.Гавронці, Полтавський повіт, Полтавська губернія. Дитинство пройшло на хуторі Черняківка біля Чутового. Щороку в Черняківці проводиться обласне мистецьке свято «Маріїна долина» на честь Башкирцевої. У приміщенні школи відкрито музей.
У 1870 родина виїхала за кордон. Навчалася живопису в паризькій Академії Жуліана.
Хворіла на туберкульоз, померла у віці 25 років – 31 жовтня 1884 р. Похована в Парижі.
По собі залишила великий творчий спадок. У 1908 мати Башкирцевої передала до музею Олександра III велику колекцію її робіт (141 роботу, серед яких малюнки, ескізи, полотна, пастелі, скульптурні етюди). У 1930 з Російського музею в Ленінграді передано в Дніпропетровський музей дві картини Башкирцевої, а в 1932 році за запитом Наркомосу УРСР Російський музей передав Україні 127 робіт Башкирцевої. У Російському музеї залишилося 8 живописних полотен і 13 малюнків. Під час евакуації Харківської картинної галереї безслідно зникли 66 полотен Башкирцевої. Сьогодні в музеях Україні є тільки три її картини, що зберігаються в Харкові, Дніпрі та Сумах.
Памʼять Марії Башкірцевої пошановано у світі. Посмертна виставка картин Башкирцевої відбулася в Парижі (1885). Твори зберігаються в музеях Франції, Нідерландах, США, РФ та України. У Люксембурзькому палаці в Парижі біля символічної скульптури «Безсмертя», де викарбувані імена видатних французьких діячів, є ім’я Марії Башкирцевої. У Ніцці в Музеї образотворчих мистецтв є зал Башкирцевої. У селі Черняківка створено музей Башкирцевої та названо галявину Маріїною долиною, де щороку на День молоді проводять масові гуляння з виставками художніх творів. Картинна галерея у Диканьці носить ім’я М. К. Башкирцевої. На Венері названо кратер на честь Башкирцевої.
Родина Єдлічків
Родини Єдлічків – родина піаністів і педагогів чеського походження, діяльність яких пов’язана із Полтавою.
Алоїз Венцеславович Єдлічка народився у 1821 р. у Чехія. Навчався у Празькій консерваторії. Від 1842 мешкав у Італії, де грав в оркестрі. Протягом 1843–47 р.р. мешкав у Санкт-Петербурзі. Від 1848 р.– у Полтаві, де концертував. Водночас протягом 1848–1892 викладав у Полтавському інситуті шляхетних дівчат та приватних пансіонах. Автор фортепіанного попурі «Квітоньки України», куди увійшов цикл п’єс, присвячених Т.Шевченкові, обробки українських народних пісень), мазурок, романсів. Здійснив редакцію музики О.Марковича до «Наталки Полтавки» І. Котляревського. Упорядник збірників «Зібрання малоросійських народних пісень» (1861), «Сто малоросійських народних пісень» (1869), «Вибір улюблених малоросійських народних пісень, аранжованих для одного голосу з акомпанементом фортепіано» (1881) Помер у 1894 р.у Полтаві.
Його брат – Венцеслав Венцеславович, народився у 1817 р. Чехії. Навчався у Вищій технічній школі, Консерваторії у Празі. Від 1844 р. мешкає у Полтаві, де концертував. Протягом 1848–79 р.р. викладав у інституті шляхетних дівчат. Автор струнного квартету на тему опери «Пророк» Дж.Мейєрбера. Разом з братом організував у Полтаві чесько-польський хор, до репертуару якого входили також і українські пісні. Помер у 1880 р. у Полтаві.
Віра Жук
Віра Никанорівна Жук народилася 12 квітня 1928 р. у с. Кривуші (нині у складі м.Кременчук) — відома українська вчена-історикиня, краєзнавиця, професорка, кандидат історичних наук, заслужений працівник культури України.
Походила з дворянської родини. Пережила німецьку окупацію 1941–1943.
Після звільнення села від німецької окупації трудилась у місцевому колгоспі ім. Г. Петровського. У 1955 р. закінчила історичний факультет Київського державного університету та розпочала роботу у Полтавському обласному архіві на посадах наукового співробітника, начальника відділу використання та публікації документів. У 1960-х брала активну участь у підготовці тому «Історія міст і сіл УРСР. Полтавська область». Протягом 1978-1986 рр. працювала у Полтавському педагогічному інституті ім. В.Г. Короленка на посадах асистента, викладача, старшого викладача, доц. кафедри історії СРСР та УРСР.
Після виходу на пенсію у 1986 р. упродовж кількох років продовжувала працювати в педінституті на посаді доцента. Упродовж усього часу своєї трудової й наукової діяльності брала участь у написанні 15 колективних наукових історичних видань (книг, збірок документів), 13 випусків серії брошур «Наш рідний край», була авторкою понад 150 статей у книгах, брошурах, наукових журналах, понад 420 статей та довідок в енциклопедичних виданнях. Була учасником понад 20 міжнародних, республіканських, обласних тематичних та краєзнавчих наукових конференцій. Основними науковими зацікавленнями Віри Жук були економічні та культурні зв’язки України і Болгарії, історичне краєзнавство, у т. ч. історія храмів Полтавщини. В останні роки багато уваги приділяла дослідженню процесу формування українського народу, особливо в часи до Київської Русі. Лауреат обласної літературно-мистецької премії ім. В. Малика (2009 р., посмертно.).
Померла 3 листопада 2008 р. та похована у Полтаві.
Микола Бездільний – український графік, живописець, музикант, композитора. Життя пов’язане з Новосанжарщиною.
Микола Павлович Безді́льний народився 11 листопада 1923 року в містечку Нові Санжари, тепер селище Полтавського району Полтавської області. Брав участь у німецько-радянській війні 1941-1945 рр.
У 1951 р. закінчив Полтавське музичне училище. Протягом 1951—1955 років працював в музичній школі у місті Збаражі, з 1955 року у музичній школі міста Бережан. В перший рік своєї праці організував естрадний оркестр «Сурми». Невдовзі очолив Бережанську музичну школу. Протягом кількох років був організатором і керівником студії образотворчого мистецтва в Бережанах, яка 1980 року стала художньою школою.
Працюючи в Збаражі, малював пейзажі міста, старовинні пам’ятки архітектури. В Бережанах створив серію живописних і графічних творів, у яких відобразив природу Прикарпаття. З 1962 року займався різьбою по дереву, карбуванням на металі, тисненням на шкірі, скульптурою та керамікою, робив витинанки, аплікації. Всього по собі залишив понад 600 творів різних жанрів. Брав участь у виставках з 1952 року у Львові, Києві, Тернополі, Москві. Заслужений майстер народної творчості УРСР з 1973 року.
Роботи художника зберігаються в музеях і приватних колекціях в Україні, зокрема в Музеї етнографії та художнього промислу у Львові, Тернопільському художньому музеї, Бережанському краєзнавчому музеї, Канаді та США.
Помер в Бережанах 22 жовтня 1980 року.
Дмитро Байда-Суховій – український актор, режисер, бандурист, збирач і пропагандист українських народних пісень. Народився на хуторі біля Решетилівки. Один із засновників українського кіно.
Дмитро Михайлович Байда-Суховій народився 8 листопада 1882 р. у с.Нагірне, що біля Решетилівки. За кілька років після його народження родина переїхала до Харкова, де його батько працював ливарником на заводі, а мати — кухаркою в лікарні професора Трінклера. Дмитро працював на заводі підручним, мріючи стати актором.
У 1895 року запрошений до трупи Марії Заньковецької, спочатку як танцюриста та соліста-бандуриста. Сценічну діяльність почав 1899, грав у трупах Миколи Садовського, Онисима Суслова, Дмитра Гайдамаки, Лева Сабініна. На початку 20 століття мав власну трупу.
У кінці 1900-х заключає договори про співпрацю з організаторами кінопромисловості Олександром Дранковим та Олександром Ханжонковим, за якими бере участь у зйомках та показах кінофільмів в Україні та на Кубані. У 1910—1916 одним з перших в Україні фільмував театральні постановки. Як режисер-постановник зняв фільми за популярними тогочасними виставами. Крім режисерських функцій, він також грав у всіх своїх фільмах, зокрема, в комедії «Кума Хвеська» він грав як чоловічі, так і жіночі ролі. Німі фільми озвучувалися акторами, які за екраном дублювали самі себе, а також музикою, зокрема, грою на бандурі самого Байди-Суховія.
Під час Першої світової війни переїхав до Петербурга, де разом з батьком працював на Путиловському заводі. З 1917 року служив у народній міліції Петрограда. У 1920 році Дмитра Байду-Суховія запрошують до щойно звільненого від білогвардійців Геленджика, де він створює народний театр. Основою трупи театру були актори, які під час революції залишились у Геленджику, молоді комсомольці та старіші актори-аматори. Паралельно він навчає місцеву молодь театральній справі. Згодом у театрі створює майстерню декорацій та костюмів. У Геленджику Байда-Суховій одружився з представником місцевої родини творчої інтелігенції Неклюдових Фаїною Квіткою. У 1930-х грав у харківських театрах, гастролював з українськими мелодрамами та ліричними комедіями.
Під час Другої світової війни знову створив у Геленджику театр, який діяв з 1941 до зруйнування німецькими військами в 1942.
Як режисер-постановник та водночас актор брав участь у 9-ти фільмах. Як співак-бандурист успішно виступав на професіональній сцені, концертував в Україні, на Далекому Сході, Кавказі, Середній Азії, по Російській Федерації тощо.
З 1950-х жив на пенсії у Геленджику, брав участь у святкових концертах постановках та творчих вечорах, поїздках агітбригади. У цьому місті він і помер 1974 року.
Валерій Боняківський
Валерій Євгенович Боняківський («Кабул») – відомий полтавський художник, реставратор і воїн, учасник АТО/ООС. Роботи В.Боняківського виставлялися в Полтавському художньому музеї імені Миколи Ярошенка, зберігаються у приватних колекціях 34 країн світу.
Народився 14 січня 1970 р. у Полтаві. Закінчив з червоним дипломом полтавську ЗОШ № 11, Ворошиловградське вище військове авіаційне училище, служив у ВПС Радянської армії, літав на штурмовиках Су-25. Проходив службу у підрозділі спецпризначення Головного розвідувального управління Генерального штабу СРСР, дислокованому у Чечні. Звільнений у запас у званні лейтенант.
З початком бойових дій 2014 року пішов добровольцем на фронт у складі Добровольчого Українського Корпусу, потім перевівся до батальйону «Дніпро-1», де був Старшина полку патрульної служби міліції особливого призначення (штурмово-розвідувальної групи) «Дніпро-1» МВС України, загинув в ході спецоперації 16 жовтня 2014 року в Ясинуватському районі на Донеччині.
Указом Президента України № 838/2014 від 31 жовтня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Похований на Центральному міському кладовищі м.Полтава на Алеї Слави.
Залишились мати, три доньки та внук.
Іван Біленький
Біленький Іван Михайлович – голова ради старшин (кошовий отаман) повстанських загонів на Полтавщині, що боровся у 1920–1921 роках проти більшовицько-московського терору.
Народився у 1894 (за іншими даними 1897) році у Решетилівці.
У Решетилівці закінчив вище початкове училище і займався хліборобством та чинбарством (обробітком шкіри). Під час Першої світової війни був мобілізований до російської армії, воював на російсько-австрійському фронті, де і зустрів повалення самодержавства у Росії.
Під час Української революції Іван Біленький був у Решетилівці членом Решетилівського волосного осередку Української партії соціалістів-революціонерів (партії есерів, що пізніше перейняла назву «партії українських комуністів-боротьбистів», які виступали за радянську форму влади, але в незалежній Українській державі).
Спочатку Іван Біленький був рядовим членом повстанських загонів, які на Полтавщині боролися проти гетьмана Павла Скоропадського, генерала Денікіна, а потім і проти Директорії УНР. Після розгрому Денікінщини Іван Біленький очолював Решетилівську волосну міліцію.
На шлях боротьби з радянською владою Іван Біленький став навесні 1920 року. Саме у цей час після третього приходу Червоної армії в Україну почалося роззброєння повстанських загонів, які хоч і боролися проти Денікіна, але водночас не визнавали більшовицького режиму, тривала насильницька мобілізація українських юнаків до Червоної армії, запроваджувалася продовольча розкладка і була ліквідована Українська партія комуністів-боротьбистів, до якої належав майбутній отаман.
Навесні 1920 року у Булановому лісі поблизу Полтави сформувався 3-тисячний загін повстанців – селян Полтавського повіту, які піднялися на боротьбу, щоб захистити свої сім’ї та нажите майно від грабежів продовольчих загонів, і юнаки, які не бажали брати участь у розв’язаній більшовиками братовбивчій війні за комуністичні ідеали. Повстанці під проводом Івана Біленького спочатку діяли у Булановому лісі, а потім у приворсклянських лісах від Полтави до Нових Санжар.
На початку червня 1920 р. повстанці Біленького розгромили Абазівський, Байрацький і Балясненський волосні виконкоми, знищивши більшовицьку залогу. 10 червня, в ході захоплення станції Мала Перещепина повстанці захопили в полон 12 червоноармійців. Згодом їх, обеззброєних, відпустили, наказавши не воювати і забиратися геть з України. Слідом за цією операцією повстанці здійснили кілька нападів на залізничні станції. Активність повстанців привернула увагу більшовиків. Червоні спланували широку каральну операцію проти повсталих селян. Вони задіяли 220 червоноармійців 49-ї бригади ВОХР, що базувалася у Полтаві, роту курсантів Полтавських піхотних курсів червоних командирів (150 вояків), 50 кавалеристів, 75 піших і 13 кінних міліціонерів. Операцію почали в ніч на 11 червня 1920 року.
За час операції вбито майже 200 повстанців, захоплено кулемет, гвинтівки, обрізи, 20 коней і дві тачанки та друкарська машинка на якій повстанці друкували свої відозви. Відчутних втрат зазнали й більшовики. За спогадами Чапліна (Чорноти) червоні швидко пішли з Буланового лісу. Священики з навколишніх сіл поховали вбитих повстанців у спільній могилі. Після бою в Біленького лишилося не більше 35 погано озброєних повстанців, решта розійшлися.
Протягом осені повстанці Біленького атакували поїзди та станції в межах Полтавського та Кобеляцького повітів. Виловлювали сексотів та били дрібні більшовицькі загони. Боротьба не припинялася й взимку 1920-21років. Так 20 грудня близько півтори сотні селян озброєних вилами, кілками та обрізами напали на станцію Руденківка на курсантів, котрих прислали для проведення продрозкладки. Після розправи повсталі зникли в напрямку с. Мала Перещепина.
Зневірившись у спробах знищити повстанський рух в Україні силою зброї та репресій, комуністичний уряд УРСР на початку березня 1921 року оголосив політичну амністію учасникам національно-визвольних змагань з тим, щоб розколоти їхні ряди, посіяти розбрат між отаманами і рядовими.
08 квітня 1921 року отаман Біленький разом зі штабом свого загону, повіривши оголошеній Радянським урядом політичній амністії, з’явився до голови Полтавської губернської ЧеКа Рудакова та склав зброю.
Проте чекісти намагалися змусити його “спокутувати провину” перед радянською владою і включили до складу “ударної групи по боротьбі з бандитизмом”. Проте колишній отаман не хотів бути карателем і, прихопивши видану зброю, знову пішов до лісу. Затримали його в 1923 році після нападу повстанців Є.Фастівця на Малоперещепинський паровий млин. Оскільки участь Біленького в нападі не була доведена, його відпустили.
Спочатку Іван Біленький проживав у селі Мала Перещепина, потім перебрався у Решетилівку, де разом із дружиною займався вичинкою шкір і торгівлею рибою.
У 1924 році із родиною переїхав у місто Карлівку, але щороку влітку приїжджав в Решетилівку, де як спадок мав невелику ділянку землі. Участі в політичному житті не брав, абсолютно уникаючи будь-яких розмов на політичні теми.
23 березня 1928 року Біленький був заарештований Полтавським окружним відділенням ГПУ. Був засуджений до трьох років ув’язнення, а потім у 1931 році – до трьох років вислання до Мордовії, які пізніше замінили безстроковим висланням. У 1937 році, попри заборону, колишній отаман нелегально приїжджав на Полтавщину подивитися на рідні місця (зокрема був у селі Мала Перещепина) та показати матері і тещі фотографії внуків. Після повернення у Мордовію безслідно зник у одному із таборів ГУЛАГу. У 1994 році Іван Біленький був повністю реабілітований як жертва політичних репресій.
Іван Мясоєдов
Іван Мясоєдов – усесвітньо відомий художник, майстер живопису й графіки, прославив полтавське селище Патлаївку в своїх художніх творах та фото, куди він ходив від своєї садиби на Павленках.
Іван Григорович Мясоєдов народився 30 вересня (12 жовтня) 1881 р. у Харкові поза шлюбом відомого художника-передвижника Григорія Мясоєдова і його майбутньої другої дружини, Ксенії Василівни Іванової, теж художниці. Відвідував художню школу, організовану в Полтаві батьком, навчався в Олександрівському реальному училищі в Полтаві, в Московському училищі живопису, ліплення й зодчества, брав активну участь в учнівських художніх виставках і, закінчивши училище, здобув звання «некласного художника». Це дало йому можливість, минаючи попередні загальні класи, вступити у 1907 році в батальну майстерню Імператорської Академії мистецтв, яку закінчив в 1909. У це час або трохи пізніше — відвідував майстерню по гравюрі, якою керував відомий гравер професор Василь Мате.
Ще студентом училища захопився силовим спортом, тому навчання в академії поєднував із заняттями в Санкт-Петербурзькому атлетичному товаристві графа Гергія Рібоп’єра. На Всеросійському чемпіонаті з важкої атлетики, проведеному в 1909 році, виграв II приз у середній вагової категорії (виступаючи під псевдонімом Де Красац).
У 1911 році повернувся в Полтаву, організовував у Полтаві посмертні виставки батькових творів і зібраних ним колекцій, продовжував працювати художником і водночас виступав у цирку як професійний борець і гирьовик. Також виставляв свої нові твори на «весняних» виставках у залах Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі. Підтримував стосунки з різними художніми колами столиці, займався оформленням низки видань, брав участь у випуску присвяченого спорту петербурзького журналу «Геркулес». Трохи пізніше був ректором одного з київських художніх навчальних закладів.
У 1912 році одружився з італійською танцівницею й артисткою цирку Мальвіною Вернічи. Подружжя жило в Павленках, де побудувало новий двоповерховий будинок в італійському стилі.
Під час громадянської війни виїхав у Крим, де служив художнім кореспондентом в армії Антона Денікіна. У 1921 році евакуювався із Криму, врешті решт осів у Берліні. За підробку паперових грошових купюр у 1923-1925 рр. був ув’язнений в Моабитській в’язниці. У 1933 році знову заарештований за фальшивомонетництво. Другий термін — з 1933 по 1934 рік — відбував у німецькому місті Лукау. Після виходу на волю — разом з дружиною й донькою поїхав до Риги (Латвія). Звідти, за фальшивими паспортами на ім’я чехословацьких громадян Євгенія і Мальвіни Зотових, родина перебралася в Бельгію.
У 1938 році Зотові-Мясоєдови поселилася в столиці князівства Ліхтенштейн Вадуці. Мясоєдов став придворним художником, створював портрети членів місцевого князівського дому й ескізи поштових марок. У 1946 році Чехословацьке генеральне консульство виявило місцезнаходження проживаючих у Ліхтенштейні з фальшивими паспортами Євгенія й Мальвіни Зотових, про що сповістило уряд країни. Зотових позбавили громадянства.
У 1948 році Мясоєдов знову потрапив під арешт «за спробу підробки державних кредитних паперів». Ліхтенштейнський суд присудив художнику 2 роки ув’язнення. У 1953 році родина Мясоєдових переїхала до Аргентини, де 27 липня 1953 року в Буенос-Айресі він помер від раку печінки.
По собі залишив величезний творчий спадок – численні пейзажі й натюрморти, виконані в імпресіоністичній манері, релігійні композиції, різноманітні портрети, фотографічні й текстильні роботи, поштові марки, багато графічних робіт олівцем, пером, різними техніками гравюри, стінними розпис, фрески. Загалом виявлено близько 4000 творів. Значна частина — близько 3200 експонатів перебуває в колекції Фонду Є. Зотова — І. Мясоєдова у Вадуці. Більше половини творів майстра придбано фондом на пожертвування, зокрема, в онуків художника Мішеля і Наніти Модлер. Колекція робіт, що належить до раннього періоду творчості І. М’ясоєдова, належить Полтавському художньому музею. Вона містить понад 20 мальованих і кілька графічних робіт, які потрапили в музей із садиби автора. До німецько-радянської війни в експозиції було 67 творів. Припускають, що багато робіт художника разом з іншими коштовними експонатами вивезли німці, коли окупували Полтаву. Вважається також, що до значних втрат призвела пожежа в полтавській галереї в 1943 році.