Лист, який не закінчується: як Всеукраїнський радіодиктант єднає українців у всьому світі
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
27 жовтня традиційно відбувся Всеукраїнський радіодиктант національної єдності — акція, покликана об’єднувати українців навколо рідної мови незалежно від того, де вони перебувають.
26 років поспіль, із них понад 12 — в умовах війни, українці пишуть. Пишуть одночасно, у різних куточках світу, за різних обставин і з різними думками. Але всі — однією мовою.
Це традиція, яка змушує нас повертатися додому. До рідної школи, до парти, до голосу першого вчителя, наставника, який колись проводив нас у цей світ. До запаху паперу, шелесту сторінок, шурхоту ручки по аркушу й тієї самої фрази: «Дістаємо подвійні листочки».
Для українців, які вимушено полишили рідні домівки, радіодиктант стає можливістю хоча б на годину відчути себе вдома. Повернутися туди, де знайомий кожен закуток, де залишилися спогади, рідні люди й частинка життя, яке війна змусила змінити.
Цьогорічний текст має назву «Лист, який не закінчується». Його автор — український письменник і ветеран Війни за Незалежність України Артур Дронь. Це лист, який пишуть українці по всьому світу: у Канаді, Німеччині, Швеції, навіть в Антарктиді, де до радіодиктанту долучаються наші дослідники на станції «Академік Вернадський», а пінгвіни ніби стають мовчазними свідками вже звичної навіть для них традиції.
Пишуть військові на позиціях — для своїх родин, пишуть артисти в турі — для своїх фанатів, пишуть діти, які щодня борються з онкологічними захворюваннями, — для своїх батьків. Пишуть лікарі, які мужньо ведуть бій за життя, волонтери в автівках, поліцейські між викликами. Пишуть і працівники «Укрзалізниці» — разом із пасажирами просто у вагонах потягів. Навіть у дорозі, між містами й долями, українці знаходять час, щоб долучитися до спільної традиції. Адже для когось цей потяг — дорога додому, для когось — шлях до рідних, а для когось — початок нового життя. І сьогодні всі вони на кілька хвилин стали частиною одного великого листа. Пишуть енергетики, які, можливо, не обіцяють написати диктант без помилок, але обіцяють зробити все можливе, щоб світло було в українських домівках. Пишуть і українські дипломати — посли, які представляють нашу державу на міжнародній арені та ведуть свій непростий бій за підтримку України, її інтереси й майбутнє. Пишуть евакуаційні екіпажі після важкої ночі — поруч із врятованим Захисником.
Пишуть у Львові, у Донецьку, в укриттях і там, де сьогодні безпечно. Пишуть ті, хто захищає країну зі зброєю в руках, і ті, хто щодня працює заради її життя. Ті, хто перебуває вдома, і ті, хто за тисячі кілометрів від нього. У кожного своя історія, свої випробування та свій фронт. Але цього дня всіх об’єднує одне — українське слово.
Це не просто традиція. Це година, коли єднаються українці, плекаючи нашу спадщину та популяризуючи нашу мову — мову, яку століттями намагалися витіснити, заборонити й позбавити права на повноцінне існування. Мову, за яку боролися покоління українців, яку зберігали в родинах, книжках і піснях, яку нині захищають і розвивають.
Попри всі випробування, ми продовжуємо писати цей нескінченний лист. У кожному завитку літери, у кожному слові, виведеному на папері, проступає код нашої нації — щось значно глибше за правила правопису, щось, що виходить за межі фізичного й об’єднує нас навіть на відстані.
Можливо, хтось напише диктант без жодної помилки, а хтось сумніватиметься в кожному розділовому знаку. Але хіба в цьому головний сенс? Адже радіодиктант — не лише про грамотність. Він про нашу здатність чути одне одного, зберігати спільну пам’ять і залишатися частиною великої спільноти, навіть коли нас розділяють кордони, кілометри чи війна.
І коли останнє речення продиктовано, лист не закінчується. Він продовжується в кожному, хто говорить українською, навчає її дітей, пише нею історії, створює музику, захищає право на її існування та передає її наступним поколінням.
Бо дім — це не завжди місце, куди можна повернутися фізично. Іноді це мова, яку ти несеш із собою, хоч би де опинився.
І, можливо, саме в цьому найбільша сила Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності. Незважаючи на те, що сьогодні кожен українець веде свій непростий бій — за життя, за рідних, за світло у власній оселі, за повернення додому, за свободу й майбутнє своєї країни, — усі ми пишемо той самий «Лист, який не закінчується».
Кожен — зі свого місця, зі своїм почерком, своїми помилками, думками й надіями. Але всі — однією мовою. І доки ми продовжуємо писати цей лист, доки зберігаємо свою мову, пам’ять і здатність бути разом, він не матиме останньої сторінки.
Джерела зображеннь: Полтавська ОВА, Вернадський Антарктида, Генеральний штаб ЗСУ, Прем’єр-міністр Сергій Корецький, Укрзалізниця, Міністерство з відновлення, інфраструктури та транспорту України, Поліція Полтавщини, МОНограм, Патрульна поліція Полтавської області.
матеріал підготував/ла: Дар'я Дубовік
