Хто я насправді та що таке свобода? Прем’єра вистави «Пер Ґюнт» у театрі імені Гоголя
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
Дайте акторові штурвал, і він поведе вас до берегів Прекрасного
Полтавський академічний обласний український музично-драматичний театр імені М. В. Гоголя представив нову прем’єру, яка залишає в душі емоційний і глибоко виправданий відбиток. Мова про виставу «Пер Ґюнт» за мотивами філософської драми Генріка Ібсена. Це постановка, де на повний голос постають одвічні екзистенційні запитання: «Хто я?» та «Ким я можу бути у цьому світі?». Разом із головним героєм, у чиїх роздумах відкривається життя, повне мандрів, небезпек та пригод, глядач мимоволі починає зазирати у власну душу. Ти раптом відчуваєш себе на місці цього самого Пера і заново запитуєш себе: «Хто я насправді?». Чи часто ми ставимо собі це запитання? Що таке справжня свобода? Мабуть, не кожне запитання вимагає миттєвої відповіді, але кожне вимагає сміливості його озвучити.
Ця вистава народжена в синергії камерної, але неймовірно згуртованої команди. На сцені усього вісім акторів, проте кожен образ постає чітким, об’ємним і незабутнім. Не бачу сенсу переказувати сюжетні лінії, адже найцінніше відчуття після перегляду – це те, що сценічному Слову нарешті повернули його велич, владу та вплив.
Головна особливість постановки криється за лаштунками: актор Семен Білокінь перебрав на себе режисерські обов’язки, а його брат-близнюк Артем узяв на свої плечі складну, суперечливу й трагічну постать Пера Ґюнта. Колись важко було уявити акторів, які повністю керують творчим процесом, адже цю функцію традиційно покладають на режисера. Проте подібні художні експерименти свідчать про появу нових голосів і свіжих імен у нашому театральному просторі. Це сміливий експеримент, який без перебільшення можна вважати вдалим.
«Часто говорять, що далеко не всі режисери вміють правильно говорити зі сцени про війну, але сьогодні постає не менш гостра проблема XXI століття: класику також розучилися ставити правильно».
У гонитві за дешевою популярністю її нещадно «осучаснюють», адаптують під невибагливий смак аудиторії, заграють із глядачем через надмірну іронію, банальний сміх чи поверхове новаторство. А це вбиває художню індивідуальність твору, розмиває його автентичну суть. Звісно, переосмислення – це вимога часу, і модернізувати форму треба, але тільки тоді, коли це доречно й виглядає органічно. І тут у гоголівців усе виправдано. Немає жодних претензій до концепції та структури. Дивитися за цією грою і бачити в цьому саме глибоке мистецтво, а не пусте видовище – окреме задоволення.
Скажу відверто: для мене ця вистава відкриває дещо іншу художню оптику театру. Ту, яку я знав раніше, яка залишилася зі мною у спогадах і про яку я думав, що вона назавжди пішла разом із відіграними виставами минулого. Це театр, де понад усе цінують Слово і де виникає взаємозв’язок між акторами й аудиторією! На дві години ми всі стали не просто глядачами, а співучасниками великої історії. В антракті людей переповнювали емоції: було видно щирі посмішки метрів театру, а декого навіть пробило на сльозу. Щирі почуття народжувалися на сцені, де глядачі перебували на відстані подиху від акторів, а актори вели їх за собою. Цього разу нас ніщо не розмежовувало, ми могли доторкнутися до прекрасного і констатувати річ, про яку давно мріялося, але не було слушної нагоди сказати: ось це – справжній Театр.
Те, як втілив роль Пера Ґюнта Артем Білокінь, свідчить про його колосальне творче зростання. Образи, які він приміряє на себе, завжди кардинально різні, але побачити його в ролі Пера – з такою дикою внутрішньою силою та психологічним надривом – стало справжнім відкриттям.
Естетика вистави побудована на витонченому, інтелектуальному мінімалізмі. Тут немає потреби в розкішних костюмах чи монументальних декораціях. Глядач бачить перед собою пісок – суворий символ плину часу – та звичайну металеву ванну. Але яка метаморфоза речі! Ця ванна на очах перетворюється на корабель з вітрилами у шалених мандрах Пера, на його убогу домівку, на місце для болісних рефлексій і, зрештою, на труну… Один побутовий предмет стає цілим Всесвітом. Це розумне, сучасно оформлене рішення, яке ідеально балансує з класичним ібсенівським матеріалом.
Окремої уваги заслуговує майстерна гра Максима Дашевського у ролі Короля Тролів (Короля Брози). Їхня центральна зустріч із Пером Ґюнтом стає ідейним піком вистави. Вона ставить перед глядачем найгостріше екзистенційне запитання: де пролягає межа між людським і звіриним, і хто ж ми в цьому світі – Люди, що здатні «бути собою», чи Тролі, які керуються лише егоїстичним принципом «бути задоволеним собою»?
Неможливо не відзначити й образ Ози, матері Пера, у виконанні Олександри Грек, Марії Озерянко та Наталії Бухарової. Ця роль пронизана особливим драматичним щемом і внутрішньою правдою. Кожна з акторок додає образу власних емоційних відтінків, створюючи колективний портрет материнської любові. А яка дивовижна хімія виникала на сцені між Пером та Принцесою тролів у виконанні тієї ж Марії Озерянко! Утім, варто сказати головне: весь творчий склад працював як єдиний, наче злагоджений годинник, організм.
Окремої уваги заслуговує ще одна блискуча режисерсько-акторська задумка. Пізніше на сцену виходить сам Семен Білокінь. Він постає перед нами не лише як режисер, а й як актор у таємничому образі на ім’я «Хтось». Завдяки візуальній схожості братів-близнюків, це миттєво зчитується як метафізичне роздвоєння самого Пера Ґюнта! Такий смисловий дуалізм створює моторошне, але заворожливе відчуття розколу людської душі, внутрішньої боротьби героя із власним сумлінням чи невідворотною долею. У мене досі залишаються запитання щодо цього образу, але саме від наявності таких нерозгаданих таємниць вистава стає ще цікавішою.
Так, «Пер Ґюнт» гоголівців щільно пронизаний мереживом закодованих сенсів і невидимих на перший погляд підтекстів. У ньому виразно відчувається пульс чіткої режисерської концепції. Можна взяти дорогоцінний матеріал світової драматургії, але «вилити» його порожньо, холодно та бездушно. Проте творці цієї вистави зуміли відшукати той рідкісний, магічний сплав, де класичний ібсенівський метал оживає без жодної нотки фальші.
Зрештою, ця історія підводить до однієї простої й принципової думки: коли талановитому акторові довіряють режисерське крісло, вистава перестає бути просто черговою календарною прем’єрою. Вона стає Сакральною Мандрівкою. Ба більше, у цій постановці гоголівців відчувається свобода, а звучить вона як художній маніфест:
матеріал підготував/ла: Дмитро Кравченко
