«Тату» через тату, щука з лимоном та «Все буде добре»: історія полтавця Артема із 41-ї ОМБр

1 жовтня Україна відзначає День своїх захисників і захисниць. Вшановуючи живих, віддаючи данину пам’яті загиблим… Одним із тих, хто став на захист рідної землі під час Війни за Незалежність України, є полтавець Артем Володимирович Величко.

 

Від малювання олівцем до тату-майстра

Він народився 24 березня 1999 року в Полтаві. Тут минули його дитинство та юність. Загальну середню освіту Артем здобув у школі №26. Був спокійним, допитливим. А ще полюбляв малювання. Олівець у його руках бачили настільки часто, що вже тоді було зрозумілим: творчість посяде особливе місце в житті хлопця.

«Він малював усе, що спадало на думку: якісь вигадані образи в нього були, якісь персонажі, предмети – все, що завгодно. Це не були якісь конкретні пейзажі або портрети. Портрети він не любив створювати. Йому подобалося щось вигадувати», – ділиться спогадами про коханого Ангеліна Коваленко.

Водночас творчу професію одразу по закінченні школи Артем не обрав. На ті часи в суспільстві мистецтво мало хто сприймав як серйозну роботу, що може принести достатній заробіток, а сам хлопець іще не до кінця розумів, як він може втілити свою мрію в життя й реалізуватися через творчість.

Тому після школи вступив до Полтавського коледжу харчових технологій Національного університету харчових технологій. 2018-го закінчив його, здобувши кваліфікацію молодшого спеціаліста. Згодом продовжив навчання в Полтавській державній аграрній академії за спеціальністю «Агроінженерія» й за три роки здобув ступінь бакалавра. Але ні харчові технології, ні агроінженерія так і не стали справою його життя…

Будучи людиною, котра просто не могла сидіти без діла, Артем багато працював. Наприклад, іще замолоду їздив на заробітки до Великої Британії.

«Про Англію він дуже багато розповідав. Їздив туди разом зі своїм близьким другом. Працював кимсь на кшталт вантажника. Робота виявилася дуже важкою. Тоді він сильно пошкодив собі спину. Неодноразово казав, що фізично, прям, дуже складно було. Але для нього це був емоційно насичений період. Артем часто розповідав про те, як вони відпочивали, гуляли з хлопцями. Вони були дуже юними тоді, коли їздили. Згадував яскраві моменти життя, зокрема про відпочинок: якісь бари, вечірки тощо», – пригадує дівчина.

За словами коханої, для Артема важливо було працювати, розвиватися, набувати досвіду та самостійно будувати своє майбутнє. І водночас це був ніби постійний пошук. Пошук себе. Робота охоронцем, пакувальником, оператором кол-центру (до слова, саме в останньому полтавець зустрів свою майбутню цивільну дружину – Ангеліну, яка теж працювала оператором)…

Хлопець пробував себе в різних сферах. Він не боявся починати щось нове. Ніби серцем відчував, що має відшукати те, що підійшло б саме йому. І врешті-решт знайшов напрямок, у якому зміг реалізувати й свій потяг до творчості, й можливість заробітку.

У період роботи оператором кол-центру в полтавця почала формуватися любов до татуювання. У перервах між дзвінками він часто сідав і малював щось на звичайних аркушах паперу, стікерах для нотаток. Згодом зрозумів, що хоче займатися тату-мистецтвом серйозно.

«Це було було 2023 року. Він просто абсолютно спонтанно, не плануючи, звільнився з роботи одним днем і пішов до свого майбутнього наставника. Навчався місяць і потім одразу став до роботи», – розповідає Ангеліна.

Малювання нарешті стало справою життя Артема. Не просто роботою чи способом заробітку. Він по-справжньому любив татуювання та багато в нього вкладав: створював власні ескізи, уважно ставився до кожного клієнта, прислухався до побажань і прагнув виконати роботу саме так, як цього хотів замовник. Любив працювати з деталями й часто додавав до татуювань білий колір, щоб надати їм світла, об’єму та характеру.

«Артем любив татуювання в стилі Old School, можна сказати, старого такого, вінтажного типу малюнки. І всі клієнти згадують, як він любив підмальовувати все білим. Білим дуже боляче вбивається. Але для нього це така радість була підмальовувати, робити такі малюнки більш об’ємними, більш гарними й вираженими. Мені саме в такому стилі він, на жаль, не встиг зробити татуювання. Неодноразово просив, неодноразово ми про це говорили, та, на жаль, саме в такому стилі в мене немає. Артем зробив мені декілька інших. Набив мені перше татуювання (його 11-те, він на мені навчався, по суті) – дві руки, які я присвятила своєму померлому батьку, потім зробив напис на ребрах, набив мені фенікса на животі й мотанку на пів спини. Це останнє татуювання якраз-таки. Там мотанка і квіти по спині йдуть. Це, прям, останнє, що він зробив, а потім поїхав і вже не повернувся…», – говорить дівчина.

 

Залишатися на зв’язку

Коли почалося повномасштабне вторгнення рф в Україну, Артем перебував у Полтаві. 18 квітня 2025 року був мобілізований до лав Збройних сил України.

«Він завжди казав, що сам проситися не буде до служби. Поки в нього є змога працювати й займатися тим, чим він займається, буде займатися. Але тікати, ховатися він також ніколи не збирався. Абсолютно спокійно реагував на повістки, неодноразово навіть отримував, приходив у ТЦК. Пам’ятаю історію, як його другу почали виписувати повістку, вони були тоді поруч, і Артем сказав: «Виписуйте тоді й мені». Тобто він не ховався ніколи. Але одного ранку ми прокинулися, він збирався на роботу, о 10-й годині вийшов, я сказала: «Будеш на студії своїй – напишеш мені, щоб я не переживала». Через 20 хвилин він написав, що вже в бусі, їде в ТЦК, щоб я зібрала документи й приїхала. Надалі він проходив навчання в нас на зв’язківця. Дуже довго там був… Потім поїхав на Київщину. Це було рік тому влітку», – каже Ангеліна.

Артем служив у складі 41-ї окремої механізованої бригади ЗСУ на посаді оператора апаратної 2-го взводу батальйону управління. Прокладав, налагоджував оптичний зв’язок, без якого не могла повноцінно працювати піхота. Він добре розумів, наскільки ця робота відповідальна, наскільки від його дій залежить можливість інших військовослужбовців перебувати на зв’язку й виконувати свої завдання. І водночас усвідомлював, наскільки ця робота небезпечна. Військовик місяцями перебував на бойових…

«Їх направили на Харківщину. Якийсь час Артема не відправляли на позиції. Він займався роботою на виїзді. На Донбас їздив, там на вишки залазив, зв’язок лагодив тощо. Потім відправили на Куп’янськ. Він двічі заходив туди. Про бойові багато розповідав. Ми завжди були на зв’язку. Він нічого ніколи не приховував. Я завжди все знала, бо дуже переймалася стосовно його служби, і він намагався тримати в курсі. Щось погане – він розповідає, щось хороше – він розповідає, тобто завжди були на зв’язку. Він щодня намагався мені дзвонити, відписував завжди, коли вихід за посилкою, коли вихід по роботі. Я завжди знала, що він зараз виходить, і плюс-мінус розуміла, коли повернеться», – згадує дружина.

За час проходження військової служби Артем був відзначений трьома грамотами за високий професіоналізм, сумлінне виконання службових обов’язків, зразкову військову дисципліну, стійкість та рішучість в умовах відсічі й стримування збройної агресії рф проти України.

 

Бути серед своїх

За словами Ангеліни, під час служби її коханий постійно переживав за своїх побратимів і завжди говорив про них як про «своїх хлопців». Допомагав їм, намагався бути поруч і не залишати самих у складних ситуаціях. «Це мої хлопці. Я буду допомагати, буду поряд. Я їх не кину», – казав він.

Навіть перебуваючи на бойових, Артем умів знаходити радість у простих речах. Він чекав на посилки з енергетиками й щиро, по-дитячому радів кожній із них. Під час ротацій, коли мав можливість, набивав татуювання своїм побратимам. До слова, саме цей фах «подарував» йому позивний – «Тату». Улюблена справа давала воїнові можливість хоча б ненадовго відпочити душею, повернутися відчуттями у своє цивільне життя…

Тепер для побратимів його роботи – не просто татуювання, а частина спільних спогадів. Для військовослужбовців бригади Артем був людиною, на яку можна розраховувати. Він умів підтримати, вислухати, пожартувати тоді, коли це потрібно, і просто бути поруч. Якщо комусь була потрібна допомога, допомагав. Його знали як щирого, простого в спілкуванні та надійного товариша. Полтавець був людиною слова: якщо щось казав або обіцяв, робив.

Світло, яке не згасне

Поза службою Артем полюбляв проводити час за ноутбуком, грати в ігри, дивитися серіали та аніме, їздити за кермом, зустрічатися з друзями, жартувати та просто бути серед своїх. Але особливе місце в його житті посідала родина. Чоловік дуже любив своїх батьків – Володимира та Світлану.

Особливо близькими склалися в нього стосунки з батьком.

«Батько для нього завжди був прикладом. Він завжди намагався чимось допомогти, якось підтримати його. Батька в нього теж мобілізували, мабуть, пів року тому, коли Артем, до слова, приїздив на кілька днів додому. Артем дуже переживав за нього, більше, ніж за себе. Завжди в них було все добре, вони ніколи навіть не сварилися. Він завжди дослухався до порад батька. Батько в нього мудрий, і Артем таким самим виріс. Вони дуже схожі між собою. Ми жили по сусідству з його батьками, то неодразово було таке, наприклад, що Артем міг уночі просто піти до батька, сісти та поговорити. Вони часто разом їздили на риболовлю. Могли сидіти біля води, розмовляти про різне, щось обговорювати або просто мовчати поруч. Він дуже любив ці поїздки. Для нього риболовля з батьком – це було щось таке, що він що завгодно віддасть, аби поїхати на ту риболовлю. Ні я, ні його мати ніколи не їздили з ними, вони якось удвох постійно. Це їхнє, щось таке особисте й тепле. Стосунки в них максимально теплі завжди були, максимально дружні», – ділиться дівчина.

За її словами, найбільша риба, яку колись привозив чоловік із риболовлі, – це щука.

«Його щука… Я б все віддала, щоб поїсти його щуку, яку він запікав із лимоном. У нього дуже смачна щука була, і він дуже-дуже любив цю страву. На жаль, її рецепт він не передав. Ніхто не вміє робити так. У нас Артем був по щуці», – зізнається Ангеліна.

Разом із коханим вона була три роки. І назавжди запам’ятала його як світлу душею та розважливу людину, для якої важливо бути корисною іншим.

«Я б дуже хотіла не пам’ятати його останній день, як він востаннє побажав мені доброго ранку й більше не виходив на зв’язок. Я б хотіла це все забути, чесно кажучи, і пам’ятати його саме таким, яким він був поруч зі мною: добрим, щирим, підтримуючим, з усмішкою, з його палаючими очима. І хотілось би, щоб всі саме таким його пам’ятали», – зауважує дівчина. 

За її словами, якщо Артем міг допомогти, він допомагав. Підтримував близьких, друзів і побратимів, умів вислухати та заспокоїти. Його слова «Все буде добре» чудово знали ті, хто був поруч. Він постійно підтримував зв’язок із Ангеліною, за кожної можливості писав і телефонував, цікавився її справами, заспокоював: «Кошенятко, не переживай. Обіцяю, все буде добре. Я скоро приїду».

Пара планувала спільне майбутнє, сім’ю, сина. У мріях чоловіка було придбати квартиру, машину, стати батьком, подорожувати, працювати й розвиватися.

«Артем мав багато планів на майбутнє. Хотів подорожувати та залишати собі пам’ять про кожну країну, яку відвідає. Перше татуювання на нозі він зробив в Англії й планував підтримувати цю традицію з кожною наступною подорожжю, поступово збираючи власну історію в татуюваннях. Я б хотіла продовжувати його справу. Хотіла б звернутися до його наставника. Він пропонував мені приходити й навчатися, продовжувати справу Артема. Це перше, що я зроблю, як тільки відновлюся трохи, як тільки трохи це все усвідомлю, бо усвідомлення ще немає. Хотілось б спробувати реалізувати те, що він не завершив», – говорить дружина.

Артема Величка не стало 10 серпня 2026-го, коли він перебував на бойовому завданні на Харківщині. Під час ротації підрозділ захисника потрапив під артилерійський обстріл, сам воїн отримав тяжкі поранення. Тепер йому назавжди – 27 років…

Вогонь його життя згас, але те світло, яке він залишив по собі, не згасне ніколи. Воно живе й житиме в серцях батьків, коханої, друзів та побратимів, у малюнках, ескізах і татуюваннях, створених власноруч, у теплих спогадах… 

«Артем Величко – «Тату» – назавжди залишиться в пам’яті тих, хто його знав, любив і служив поруч із ним: добрим, щирим, працьовитим, творчим та надійним чоловіком, який любив свою справу, цінував родину, підтримував своїх і до останнього залишався поруч із побратимами», – впевнена Ангеліна. 

матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова