«Тату, я пишаюся, але побудь зі мною»: історія військовослужбовця 152-ї єгерської бригади з Полтавщини
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
Від заробітків у Москві до служби у лавах Сил оборони України — такий шлях пройшов агроном із Пирятинщини Віталій. Сьогодні він захищає рідну землю у складі 152-ї окремої єгерської бригади імені Симона Петлюри заради майбутнього свого 13-річного сина.
Джерело: 152 окрема єгерська бригада імені Симона Петлюри
«Якби знав те, що знаю сьогодні, — ніколи б туди не поїхав»
Віталій за освітою агроном. Родом із Полтавщини, Пирятинський район. Майже все своє життя провів за кермом, їздив на «КамАЗі». Були й роки заробітків у Москві — на будівництві. Тоді, зізнається чоловік, він навіть не міг подумати, що колись між Україною та Росією буде війна.
— Тоді я сприймав це просто як можливість заробити гроші для сім’ї й навіть не задумувався, що Росія колись прийде війною в мій дім. Якби тоді знав те, що знаю сьогодні, — ніколи б туди не поїхав. Тепер я служу і захищаю свою землю від тих, у чиїй країні колись сам шукав заробітку. І від цього особливо гірко, — розповідає військовий.
24 лютого 2022 року застало його вдома. Як і для мільйонів українців, початок повномасштабного вторгнення став шоком. Особливо гостро війна торкнулася родини Віталія: його рідний брат пішов воювати дещо раніше. Після поранення він втратив ногу й нині має інвалідність.
Служба у 152-й єгерській бригаді
У бригаді Віталій лише нещодавно, тому поки що його перше враження просте: люди тут нормальні й адекватні. За військово-обліковою спеціальністю він водій — саме на цій посаді й планує продовжити службу.
У Віталія є 13-річний син Діма. Хлопець займається своїми підлітковими справами, ходить до восьмого класу, а серед улюблених предметів — фізкультура. Батько ж мріє, щоб у майбутньому син став учителем фізичної культури.
Про те, що тато тепер на війні, Діма знає. Коли Віталій розповів синові, що йде служити, той спочатку замовк. А потім сказав те, що батько запам’ятав:
«Тату, я пишаюся тобою. Ти йдеш захищати Україну, нас, наш дім, хоч він далеко від фронту. Я знаю, що це треба робити, бо якщо не захищати свою землю, то хто тоді це зробить? Просто я дуже хочу, щоб ти ще трішки побув зі мною. Служи, тату. Я чекатиму тебе вдома».
Саме заради таких дітей, каже Віталій, він і готовий служити. А його найбільша мрія зараз дуже проста — щоб війна якнайшвидше закінчилася.
Плани на майбутнє
І навіть після перемоги Віталій не планує просто повернутися до колишнього життя. Якщо матиме можливість, хоче залишитися у війську. А служити хоче саме у 152 окремій єгерській бригаді імені Симона Петлюри.
Каже, за короткий час бригада стала для нього значно більшим, ніж просто місцем служби. Тут люди, з якими він готовий стояти пліч-о-пліч, тут побратими, яким довіряє, і спільна справа, значення якої сьогодні відчуває особливо гостро.
Якщо після перемоги його досвід і праця будуть потрібні війську, Віталій хоче продовжувати служити саме тут, у своїй 152-й, залишаючись частиною бригади, з якою сьогодні захищає Україну. Бо тепер він точно знає, заради чого це робить:
— Заради сина. Заради того, щоб його покоління стало останнім, якому довелося захищати свій дім зі зброєю в руках.
Бо зрештою ця війна саме про це: сьогодні батьки стають до захисту України, щоб завтра їхні діти могли залишатися просто дітьми, дорослішати у вільній країні, будувати своє життя і ніколи не дізнатися, що означає проводжати вже власних дітей на війну.
матеріал підготував/ла: Дмитро Кравченко
