“Зачекайте, я зараз швидко сходжу на БЗВП, а тоді продовжимо”: військовий пояснив, чому безглуздо чекати окупантів удома
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
Молодшому сержанту Дмитру Кириченку 38 років, він командир відділення взводу охорони П’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП.
Джерело: Полтавський обласний ТЦК та СП
– За цивільним фахом я був торговим представником – 15 років працював за напрямком «продукти харчування, морозиво тощо». Коли почалося повномасштабне, я в березні пройшов ВЛК. Потім мені сказали, щоб чекав виклику. І восени 2022-го прийшла повістка. Знову пройшов ВЛК і знову поїхав додому. А у квітні 2023 року викликали з речами й мобілізували, – розповідає Дмитро.
Після проходження БЗВП у навчальному центрі чоловік пройшов навчання та був розподілений у 70-ту окрему бригаду підтримки на посаду водія-сапера. Навчався саперній справі і в Україні, і за кордоном – у Польщі. Пройшов підготовку за напрямком інженерної справи – навчився ставити мінні та інженерні загородження, а згодом і за напрямком гуманітарного розмінування територій.
– Маю сертифікат гуманітарного розмінування, як і цивільний, так і військовий, сапера першого рівня, – говорить військовослужбовець.
Бойові завдання виконував на Донеччині. Облаштовував інженерні загородження – і вибухові, і невибухові.
У серпні 2024 року спільно з підрозділами 100-ї окремої механізованої бригади виконував завдання на Торецькому напрямку – у Залізному. 31 серпня отримав поранення.
– Ввечері ми виїхали по сіряку на броньованій машині. Змогли заїхати тільки за третім разом – було багато FPV-дронів. Мали вночі швидко відпрацювати й повернутися, але так не вийшло. Ми затримувалися. Зробили роботу, чекали машину, яка по нас їхала. Але вже світало, нас “змалював” дрон, і закидали скидами. Мене посікло уламками: обличчя, ліву руку, ногу та спину. Тоді вивезли нас швидко, я о 5-й ранку по евакуації був у Костянтинівці, – пригадує боєць.
Змінив чотири лікувальних заклади й пережив декілька операцій. А за два місяці пройшов ВЛК та отримав висновок про придатність до тилових підрозділів. Тож із бойових позицій був переведений на ППД бригади.
Військовик зізнається, що в той період ходив у наряди й відчував, що така служба не приносить користі країні. Шукав іншого підрозділу – хотів перевестися ближче до дому, бо за 750 км від родини було складно. Знайшов посаду в П’ятому відділі Полтавського районного ТЦК та СП у Диканьці та наприкінці квітня 2025 року був переведений на посаду командира відділення взводу охорони.
У підпорядкуванні Дмитра нині – особовий склад, за який він відповідає щодня: організація служби, розподіл нарядів, контроль виконання завдань і підтримання дисципліни в підрозділі.
Окремий напрямок роботи – участь у заходах оповіщення військовозобов’язаних. Як зазначає військовослужбовець, більшість людей реагують спокійно та з розумінням: усвідомлюють, що йдеться не про чиюсь ініціативу, а про виконання визначених державою завдань у воєнний час.
Водночас, за його словами, на ставлення до військовиків значно впливає інформаційне середовище. Якщо раніше люди частіше дякували й підтримували, то на сьогодні дедалі більше відчувається вплив соціальних мереж та дезінформації, які формують насторожене або упереджене сприйняття служби.
– Приклад наведу. Коли я їхав на навчання в Польщу – це ще на початку служби було, коли я не мав бойового досвіду – я вперше в житті потрапив у Львів. Ми вийшли на вокзалі – не у формі, у цивільному, але рюкзаки ж військові. І люди там підходили, дякували за захист. От так реагувала західна Україна у 2023 році. А зараз усе інакше. Коли бачать людей у військовій формі, то кидаються. Різниця колосальна – не на нашу користь. ТікТок, соцмережі – оце все впливає, – констатує військовик.
Сам Дмитро до цього ставиться врівноважено: за його словами, незалежно від реакції громадян військовослужбовець має виконувати наказ командира – так само, як це робив на бойових.
Молодшому сержанту теж доводиться брати участь у заходах оповіщення військовозобов’язаних. Відмічає, що реакція людей різна, але більшість все ж розуміє ситуацію та реагує адекватно – спокійно надають документи для перевірки. Щоправда, це ті, хто мають бронь чи відстрочку.
Водночас є й інша частина суспільства – люди, які постійно залишаються вдома, формують свої уявлення про ситуацію через соціальні мережі та поширюють відповідні наративи, не маючи реального досвіду чи розуміння того, що відбувається.
– Вони ж, по суті, сонця не бачать. Я спочатку думав, що просто бояться за своє життя. І це нормально – боятися. Я теж боявся: і коли перший раз виходив, і коли вже на бойові ходив – страх був завжди. Страх – це нормально, це навіть добре. Але допомагає впевненість, яка здобувається під час підготовки, – підсумовує захисник. – Причини в кожного свої. Але часто чуєш: “Я піду, коли до мене додому прийдуть окупанти”. Так куди ж ти підеш тоді? Ти що, скажеш росіянам: “Зачекайте, я зараз швидко сходжу на БЗВП, а тоді продовжимо”? Ніхто ж чекати не буде. Що окупанти роблять із чоловіками, коли приходять, ми бачили не раз, на жаль. Тому головне – втримати фронт, щоб далі не пішли. І щоб хлопці, які вже роками в окопах, мали змогу перепочити.
матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова
