«Повернувшись додому, довго намагався уявити того… льотчика, офіцера-гвардійця, який натиснув «пуск»»: доброволець Олександр поділився спогадами про події 1 лютого в Полтаві

Олександр «Директор» — невід’ємна частина Полтавського добровольчого формування, яке стоїть на захисті Полтавської міської територіальної громади. Сьогодні він поділився спогадами про події 1 лютого 2025 року, коли ворожа ракета знесла частину багатоповерхівки в обласному центрі, забравши життя 15-х людей. Події того страшного дня навіки закарбувалися в пам’яті чоловіка.

Джерело: 116-та окрема бригада Сил територіальної обоорони

«Росіяни щодня б’ють по цивільних.

Це вже не просто факт — це страшна, жорстока закономірність нашого сьогодення. Щоранку, щовечора, щоніч. По школах, по лікарнях, по будинках, де сплять діти. По ринках, де люди купують хліб. По зупинках, де просто стоять живі.

1 лютого 2025 року. Полтава. Ранок. Субота.

Перші думки після сну: «Слава Богу і слава ЗСУ, що ми вже пережили два місяці зими». Це дуже важливо, хоч і дуже важко. Ще трохи — і буде весна. А поки — тримаємось. 24/7. Інакше не можна…

Тож повернуся до ранку. Подумки розписав план на день: відправити Тарасові на Донбас смаколики, повезти дітей у місто на тренування, трохи прибрати в кабінеті, занести дрова…

Аж ось — близько восьмої. У далині (живу в селі за 16 км від міста) пролунали вибухи. Спочатку не надав цьому значення — таке тепер наше сьогодення, всі давно звикли…

Вигуляв собаку, зайшов до оселі. Дружина — зі сльозами на очах: ракета влучила в багатоквартирний будинок у Полтаві!

Відразу взяв телефон — у групі командир ДФТГ анонсував негайний збір на місці трагедії, з метою допомоги в розборі завалів та рятуванні постраждалих.

Швидко зібрався. Лечу.

Ще за два кілометри до місця — у машині вже відчувається запах диму. Прибуваю. Зустрічає побратим, видає рацію. Чекаємо ще хлопців — і йдемо…

Починається дощ. Дві хвилини — і ми на місці.

Навколо — жахлива симфонія сирен «швидких», пожежних, поліції, крики людей. Рев техніки, глухий гуркіт уламків, сигнали автівок, гавкіт собак і шелест дощу…

І запах.

Пекельне поєднання диму від горіння органіки, неорганіки і пального ракети. Варто лиш згадати — тіло мимоволі здригається.

Рятувальники вже працюють. Дістали перших постраждалих.

Людей дуже багато. Герої-рятівники — красені, які роблять найважчу роботу.

Поліцейські — від тендітних дівчат 20-25 років до поважних дядьків.

Медики — молоді й досвідчені. Всі в напруженому очікуванні, що ось-ось принесуть когось живого.

Психологи — з кожної структури, прямо тут надають допомогу.

Волонтери — організовують укриття від дощу, приносять гарячий чай, каву, смаколики.

Ну і ми тут. ДФТГ.

Робимо два живі ланцюжки — працюємо.

Доєднується хлопець — військовик, поранений. На милиці, плигає по завалах на здоровій нозі й допомагає…

Добре, що йде дощ. Він маскує сльози. То, мабуть, сам Бог плаче. Не дає нам показатися слабкими.

Навколо — книги, фото, документи. Приймаємо рішення: збираємо все в одному місці. Бо це — життя. Це історія.

На фото — від 1939 року до сьогодення. Усміхнені обличчя людей, які навіть уявити не могли, що з ними таке може статися…

Просимо по ланцюжках, щоб усе подібне зносили в одне місце.

І раптом — дитячі новорічні наліпки, іграшка… Така сама, як у моїх дітей…

Ніколи не забуду вираз очей тієї брудної, мокрої іграшки. В її очах застигло: «Чому? За що? Де моя мала господарка?..»

Добре, що йде дощ…

Мокрі до нитки. Але працюємо.

Повернувшись додому, довго намагався уявити того російського майора чи підполковника, льотчика, офіцера-гвардійця, який натиснув «пуск».

Як він потім обійняв своїх дітей після зміни… Вбивши НАШИХ дітей. Частину нашого майбутнього.

Уявляв, уявляв…

Та бачив тільки потвору. І більше нічого.

P.S. Хто думає, що нічого не роблячи для Перемоги, все якось минеться, дуже помиляється!

Якщо не переможемо — нас усіх знищать!

Тому щодня наближаємо Перемогу!

Це може бути від простого «Дякую!» військовикові — до тисячі добрих справ, які наближають наш спільний, довгоочікуваний РЕЗУЛЬТАТ».

 

 

 

 

 

---

[wp_show_posts id=”1014722″]

матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова