“Людяність – ось, що відрізняє нас від ворога”: історія сержанта на псевдо Буцик

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Віталій не чекав повістки. Він одразу прибув у військову частину. Спершу служив у резервній роті, чергував на блокпостах, а згодом опинився на передовій.

Як розповіли в 17-й бригаді Національної гвардії України, осінь 2023 року стала для воїна переламним моментом. Резервна рота отримала наказ висуватися на передову в Запорізькій області. Віталій тоді ще не знав, що попереду місяці боїв, холодні ночі в окопах і постійна небезпека.

“Ми довго сиділи у спортзалі перед виїздом. Ніхто нічого не пояснював. Просто чекали, поки скажуть вантажитися. Половина роти поїхала в Кременчук, ми – в Оріхівський район. Перші кілька днів навіть не стріляли. Просто чекали”, – пригадує нацгвардієць. 

Його підрозділ мав закріпити оборонні позиції. Вночі їх відправили в довжелезний окоп – півтора кілометра завдовжки. На одному його краю були українські військовики, на другому — росіяни. Це були відбиті у ворога позиції, на які зайшли наші штурмові групи. Потім туди прийшла група Віталія, щоб закріпити успіх.

Життя в окопах стало для чоловіка новою реальністю. Він швидко навчився орієнтуватися в темряві, слухати шум неба й відрізняти звук ворожого дрона від свого. Воду, їжу доводилося економити. Спали уривками, часто на голій землі.

“Окопи були такі, що коли хтось ішов по них, чути було за кілька метрів. Сміття від російських військовиків, які тут перебували до нас, тріщало під ногами. Жодного маскування. Бліндажі? Їх складно так назвати. Ящики з-під боєприпасів, зверху кілька гілок і трохи землі. Лягти можна, а от якщо прилетить щось важке, шанси вижити – мінімальні”, – розповідає воїн.

Та попри все, гвардійці знаходили спосіб адаптуватися. Віталій згадує, як зігрівалися холодними ночами від свічок, берегли сухпайки, а хтось навіть жартував у найскладніші моменти.

Перша справжня перестрілка сталася несподівано.

“Вночі почули, що ворог іде на нас. Ми навіть не бачили їх, але знали, що вони близько. Стріляли на звук. Потім хтось почав працювати з автоматичного гранатомета, і ми зрозуміли, щось почалося серйозне. У мене тоді було єдине бажання – вижити”, – говорить нацгвардієць.

Його група тримала оборону в одному з найнебезпечніших секторів Запорізької області. Позиції були майже відкритими, ворог постійно намагався прорватися.

Від перших днів боїв Віталій зрозумів: найголовніше на війні – це люди. Побратими стали другою сім’єю. Разом ділили останній шматок хліба, разом проходили через найважчі моменти.

“Ми сиділи в окопі, води вже не було, їжа закінчувалася. І тут хлопець витягує з кишені крихітний пакетик з печивом: «На, брате, ти вчора майже не їв». Я відмовлявся, але він наполіг. Тоді я зрозумів, що на війні головне не зброя, а люди поруч. Вони підтримували один одного навіть у безнадійних ситуаціях”, – ділиться військовик.

Одного разу їхній підрозділ опинився без зв’язку на чотири доби. Командування вважало їх зниклими, але прийшла нова група гвардійців, і вони безпечно повернулися з позицій.

Найстрашнішим для Віталія стала атака невідомою речовиною. Одного разу ворог використав газ – токсичну речовину, що викликає опіки дихальних шляхів.

“Побратим вийшов із бліндажа і не встиг надягти протигаз. Через кілька хвилин у нього почалася задуха, ми тягнули його під землю. Сам я трохи встиг вдихнути, але не критично. Така штука лякає більше, ніж кулі”, – каже чоловік.

Командування оперативно відреагувало. Після повідомлення по рації з дрона їм скинули пакунки з медикаментами.

“Нам прилетіли не тільки ліки, але й цукерки як подарунок від бійців у тилу, – з усмішкою згадує Віталій. – Це такий момент, який не забувається. Ти лежиш в окопі, дихаєш через протигаз, а тут тобі передають часточку звичайного життя”.

Після кількох тижнів на передовій його рота отримала наказ на вихід. Уперше за тривалий час він міг нормально поїсти та поспати. Але відчуття було дивним – ніби частина його залишилася там, в окопах.

“Перші кілька днів після виходу здавалося, що тіло тут, а думки там, на передовій. Навіть коли сидиш і їси, ловиш себе на думці, що за секунду може прилетіти міна”, – розповідає воїн. 

Буцик пройшов шлях від резервіста до досвідченого бійця. Він пережив окопні бої, нестачу ресурсів, атаки й втрати побратимів. Але попри всі жахи війни, не втратив людяності. Його історія — не тільки про війну. Це про силу духу, побратимство та боротьбу, яка триває до нашої Перемоги.

 

 

 

---

[wp_show_posts id=”1014722″]

матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова